Тижні два тому запитав одного місцевого літератора: «Чому не пишеш про франківські мурали, тема ж топова?». Той відповів: що найвагомішим є слово того, хто говорить останнім. Ну, подумав я тоді, довго ж тобі ще, любий друже, грати в цю гру. І виявився правим. Час іде, а розбурхані обивателі й далі теревенять про стилістику стінних розписів. Не місто, а мистецтвознавча конференція.
Й добре б було, якби це теревенили люди тямущі. А то ж якраз навпаки. Оціночні судження продукують переважно або тверді любителі красивенького мальовидла, або ж вічно стурбовані представники «політичної вулиці». Останні, зрозуміло, в усьому шукають змов і підривних планів, але то вже до медиків.
Найсмішніше в тому, що оцінюючи мінімалістичний мурал Славоміра Чайковського, франківські обивателі долучаються до відомої на весь світ історії, яка почалася в США 99 років тому. Тоді не комісія при міськвиконкомі, а просунутий у всіх відношеннях комітет Товариства незалежних художників відмовився прийняти на виставку об’єкт, заявлений його автором Марселем Дюшаном як скульптура «Фонтан». Як відомо, це був звичайнісінький, куплений у магазині, білий порцеляновий пісуар, на якому Дюшан написав «R. Mutt 1917». І мало хто міг тоді передбачити, що рішення комітету (прізвища членів якого відомі лише вузькому колу спеціалістів) зробить Дюшана прапороносцем нової мистецької ери.
Люди, які у темі, тут відразу загомонять: не можна, не дозволено, не варто порівнювати Дюшанівський пісуар (об’єкт «ready-made», що являє собою навмисно введений до простору мистецтва промисловий або ремісничий виріб) зі згаданим вище твором польського художника. А я й не порівнюю. Аж ніяк. Я порівнюю реакції суспільства, де панують архаїчні незрілі смаки, на звичайне мистецьке новаторство. В тому плані Франківськ тяжко-важко, проте поступово дозріває до Нью-Йорку часів Першої світової. В принципі це справжній прогрес. Ще років зо 30 тому, виповзаючи з совкової муті, ми відставали більш ніж на два століття, що підтверджує хоча б монумент перед будівлею ОДА.
А ще я кажу про сучасне мистецтво, яке передбачає актуальну і напружену гру з середовищем (так званий «енвайронтмент»). Люди, які емоційно обговорюють мурал Чайковського, й гадки не мають, що стають найважливішою частиною перформенсу, частиною цікавої й безмежної мистецької дії. Власне не сам об’єкт, а ця їхня реакція, ця їхня небайдужість є метою і фактом мистецтва.
У ХХІ столітті актуальним мистецтвом вважається те, що зачіпає та змінює середовище. В тому плані мурал Чайковського своє мистецьке завдання виконує на всі 100%. Так само, згадаємо, виконала його інсталяція Юрія Бакая, побудована у вестибюлі Івано-Франківської ОДА. Не без допомоги випадкового (а радше невипадкового) чиновника.
А якби у ту фестивальну суботу 11 червня з якихось причин чиновник байдуже пройшов повз інсталяцію (або вийшов через інший вихід, або лишився вдома), то об’єкт Бакая, радше за все, не зміг би «розгорнутися» на українське середовище у всіх своїх смислах. І мистецька магія не спрацювала б. Але зустріч відбулась і сталося amor fati. Маленьке чудо креативної алхімії.
Саме тому сучасне мистецтво, як повітря, прагне обурених натовпів, дурнуватих пліток, руйнівників, або ж тих злісних спекуляцій, які свого часу розгорнулися в нашому місті навколо «Конгресу рисувальників» Павла Альтгамера. Приходьте і обурюйтесь, каже сучасне мистецтво людям, що живуть минулим. А ми трансформуємо ваше обурення у щось красиве й цікаве. Адже енергіям властиво трансформуватись…
У 2004 році, за результатами опитування британських фахівців у галузі мистецтва, Дюшанів пісуар було визнано найвеличнішим твором ХХ століття. Й це зовсім не «ознака дегенеративності і бездуховності Заходу», як звикли думати травмовані радянською освітою провінціали, а лише запізніле визнання впливу вдалої мистецької провокації на перебіг світової історії.
Володимир Єшкілєв
Comments are closed.