Недостатньо бути!

Недостатньо бути лікарем,

треба ще вміти допомогти.

Бертольт Брехт

Нині довкола точиться багато розмов про нове покоління, зміну суспільства і тому подібне. Мені ж згадується вислів: «нове – то давно забуте старе».

Мої студентські роки припали на «злам епох». В 1989 році потрапила до Студентського Братства, а вже влітку 1990-го в підтримку ініціативи московського товариства української мови «Славутич» ми долучилися до всеукраїнського мистецького походу «Дзвін-90». Тоді ж, під час Студентської революції на граніті, тримала зв’язок з братчиками в Києві. Мало хто знав, що за дописами «прес-центру» в тодішній пресі ховається першокурсниця Івано-Франківського педагогічного інституту.

То був мій перший досвід творення спільноти. Пізніше був Пласт. Це було чимось інакшим, ми просто повірили, що можна змінити світ. З нас кепкували: «Що ви робите, одягаєте дітям на очі рожеві окуляри?» Бачення допомагало знаходити адекватні відповіді на кшталт: «Ми не одягаємо жодних окулярів, а намагаємося перемалювати світ: а що тло чорне, то потрібно докласти багато зусиль і фарби, щоб результат став помітним».

Віра давала силу. Ситуація в державі була складною як політично, так і економічно. Ми були студентами, але для мене особисто не було питань, які не можна було вирішити.

Чи вдалося зробити все, про що мріялося? Далеко ні, але ми просто робили те, що вважали за потрібне, а розуміння результатів приходило пізніше.

Чи змінилося бачення тепер? Бачення – ні, а от люди змінилися. Кожна зміна в суспільстві провокує зміни в людях і навпаки. Ніщо не відбувається саме по собі, і розуміння взаємозв’язків нас теперішніх з нами колишніми – це те, що в стані зробити ці зміни немарними.

Чи вдалося мені б згуртувати бізнесову спільноту в місті, якби не досвід Студентського Братства та Пласту? Чи була б я така смілива до втілення ідей, які інші називали абсурдними чи неможливими, якби не віра в мене інших людей?

Одна із байок, записаних Бруно Ферреро, розповідає про село, в якому люди впродовж життя вели облік часу, коли вони були щасливими, коли відчували, що життя не минуло намарно. Після смерті ці миті, хвилини, години сумувалися і записувалися на пам’ятній табличці, як вік, який прожила людина. Ця байка свого часу спровокувала мене замислитися, скільки ми насправді живемо?

Недостатньо ставати інакшими, далеко важливішим є те, що ми зробимо з цією нашою інакшістю. Успішність нашого життя – не в пуб­лічності чи в тому, що говорять про нас інші. Попри всі можливі ризики, попри те, що нас справжніх через кілька десятиліть мало хто пам’ятатиме, – варто робити те, що робить нас щасливими! Ділімося ідеями, натхненням, успіхом! Нехай «ті, хто прийдуть після нас», стають інакшими, нехай світ знову зміниться. Недостатньо просто бути!

Марічка Артиш,

експерт з управління, формування мереж і PR, авторка проектів: Група розвитку бізнесу, Open Business Space, Майстерня Управління