Коли пересічний співрозмовник вимовляє слово «держава», я не знаю, що саме він має на увазі. Який образ виникає в його голові цієї миті? Видіння з князем на престолі та янголом, що підносить йому корону, чи, може, образ поліцая з кийком в руці і смердючої буцегарні.
Більше того, в свідомості однієї людини може без конфлікту жити кілька варіантів усвідомлення поняття «держава». Ця людина може вважати себе «патріотом-державником», красти державне і щиро тішитись, коли натовп оскаженілих жлобів б’є поліцейського.
Якщо такій людині натякнути про її шизоїдність, вона образиться. Тому що любить щось абстрактне з назвою «держава», а краде і пакостить в нетрях конкретної промзони. Там «державне» вимовляється як «нічиє», а після того ще й припечатується смачним плювком.
Тут хтось скрушно хитне головою і почне довго-довго розповідати, що все це наслідок багатовікової окупації, що наші люди все ще не відчувають державу своєю і що треба багато-багато років, аби виросли ті покоління, котрі нарешті усвідомлять себе в державі не наймитами, а господарями.
Ці теревені я слухаю вже чверть століття, а нові покоління не тільки не починають «усвідомлювати», а відверто мають рідну державоньку в дупі. При тому вони керуються не ідеологемами «багатовікової окупації», а сучасним переконанням, що чим менше в нашому житті тієї «держави», тим легше дихати і веселіше йти у майбутнє.
І державу вони асоціюють не з пафосними картинками, а з тими жадібними ділками, яких громада вперто обирає собі на чоло і яких не те що любити, але й поважати не виходить навіть під міцним кайфом. І яку б «державну» ідеологію не просували чиновники, справи не буде. Бо ж за тими ідеологічними ширмами немає нічого, крім жадоби грошей і влади.
Напевне, суть все ж таки не в «наслідках окупації», не в ідеології та навіть не в постмодерних віяннях з інтернету. Суть у тому, що в сучасному світі держава є тільки однією з можливих форм суспільної організації. Форма ця архаїчна та неповоротка. Вона не встигає за змінами і неприємна за суттю.
І можна було б забити на неї, якби не одне «але». Без силових структур, притаманних лише державній формі організації соціуму, неможливо захищати свою територію від різних хижацьких утворень. Від охоплених масовими психозами агресивних автократій, від деструктивних сект та від звихнутих на прибутку транснаціональних корпорацій.
Зрілі суспільства керують своїми державами як інструментами захисту та регуляції. Незрілі випускають державу з-під контролю, дають їй розростися і знахабніти. Ми, до речі, живемо у стрімко нахабніючій державі. Чиновники та правоохоронці якої, можливо, таємно заздрять своїм колегам з півночі. Адже там слово «начальник» звучить як в нас «отець». Там держава паразитує на суспільстві безмежно й безоглядно.
Чи стане нам мудрості не виростити такого ж паразита? Маємо шанс. Поки що маємо. Треба лише не сподіватися на смішні ідеології, а змусити державу працювати та навчити її не пхатися туди, де присутність чиновника і поліцая лише шкодить. А для цього, як відомо, треба не боятися, не вірити і не просити.
А вийти, нарешті, з того шизоїдного лабіринту, де передбачений лише дитячий рівень політичного вибору поміж тупою ненавистю й не менш тупою любов’ю.
