Перед Першою світовою у Кракові діяло «Видавництво салону польських художників», яке випускало багато поштівок, зокрема з видами Станиславова. На одній з них бачимо вулицю Словацького, більш відому нам під назвою Генерала Тарнавського. Достатньо одного погляду на поштівку, аби зрозуміти, що тут мешкали далеко не бідні люди. пише Репортер.
За Австрії район теперішніх вулиць Лермонтова, Кобилянської й частини Тарнавського вважався заможним і на картах позначався як «Леонівка». Оскільки левів тут не водилося, мався на увазі якійсь конкретний Леон. Ним був депутат австро-угорського парламенту, а згодом міністр фінансів Леон Білінський (1846-1923). Коли у 1894 році постало питання, де відкривати нову залізничну дирекцію – у Станиславові, Чернівцях чи Коломиї – між цими містами спалахнула жорстока боротьба. Завдяки депутату Білінському переміг Станиславів. На честь лобіста незабаром назвали теперішню вулицю Сахарова, але цим вдячні мешканці не обмежились.
Після відкриття залізничної дирекції на роботу до Станиславова приїхало багато держслужбовців. Інженери-колійовці тоді заробляли добре, тож незабаром поруч із колією виріс престижний мікрорайон. Дільниця отримала народну назву «Леонівка».
Район забудовувався надзвичайно швидко. У травні 1899 року новопрокладена вулиця отримала назву польського поета Юліуша Словацького, а в 1905-му весь ряд будинків уже стояв. Найпишніші кам’яниці розташувалися з парного боку.
А нас цікавлять дві вілли на передньому плані. Та, що лівіше (Тарнавського,12), побудована у стилі функціоналістичного модерну – на окремій ділянці для міщанки Кузьминської. Хто була ця пані, чим вона заробляла на життя і звідки в неї були гроші на солідну віллу в елітному районі, ми ще не з’ясували. Навіть ім’я її невідоме – в архівних документах перед прізвищем фігурує лиш літера «Z». Кам’яниця двоповерхова, цегляна, на високому цоколі, із великим підвалом. Дата будови «1903» викарбувана на картуші у верхній частині ризаліту. Поруч є два маскарони у вигляді амурів, які збереглися донині, але в очі не впадають через товстий шар сірої штукатурки.
Від 1910 року будинком володіла Марія Островська, а в 1935-му – якийсь Дзеконський. На цьому відомості про дорадянську історію кам’яниці вичерпуються.
Сусідня вілла – одноповерхова, з мансардою – мала номер 10 і належала поляку Станіславу Стесловичу. Її спорудили дещо пізніше, ніж будинок Кузьминської. Втім пану Станиславу не судилося довго насолоджуватись презентабельною нерухомістю. У переписі 1910 року нею володіла вже його спадкоємиця – пані Ядвіга. Ймовірно саме вона здійснила капітальну надбудову, внаслідок якої мансарда перетворилась на повноцінний другий поверх. Взагалі, жінок-домовласниць тоді не бракувало, сучасники навіть жартома називали вулицю Словацького – вулицею заможних вдовиць.
У 1945 році у колишніх віллах Стесловичів і Островської відкрилась відомча залізнична лікарня. Для цього обидва будинки об’єднали в один, зруйнувавши внутрішні торцеві стіни. На другому поверсі містилось терапевтичне відділення, а на першому – хірургія. Старожили згадують талановитого хірурга Карла Адольфовича Ґеніґсберґа, що працював там ледь не з перших днів. Він закінчив Віденський медичний університет і розповідав, як професори вчили, що молодий лікар обов’язково мусив мати три костюми – сірий (на кожен день), коричневий (для важливих зустрічей) та синій (для романтичних побачень).
Незалежній Україні постійно бракує грошей на медицину. У 2010-му колійову лікарню перетворили на денний стаціонар, а через п’ять років взагалі перевели у приміщення залізничної поліклініки. Нині споруда стоїть пусткою.
Іван Бондарев, Михайло Головатий
Фото Ігоря Гудзя
Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького
