Акцент Люди Фото

Як нині живуть косівські керамісти та що змінить підтримка ЮНЕСКО (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Наприкінці року косівська мальована кераміка увійшла до переліку світової спадщини ЮНЕСКО. Про неї з новим інтересом заговорили в Україні та світі. А ще кілька років тому в Косові били на сполох – закривалося унікальне виробництво мальованих пічних кахлів.

Як нині живуть косівські майстри та що змінить підтримка ЮНЕСКО – «Репортер» поїхав розбиратися.

Микола Чорний захопився керамікою ще в дитинстві – батьки працювали на гончарному крузі. Нині продовжує їхню справу
Шлях у сім років

Усю роботу із внесення кераміки до репрезентативного списку ЮНЕСКО взяла на себе кандидатка з мистецтвознавства, керамістка Марія Гринюк. Каже, у 2012 році Косів вперше подавався на ­ЮНЕСКО разом із Петриківкою.

«Тоді не пощастило. А це досьє я готувала сім років, – розповідає Гринюк. – До мене звернулися з управління культури, попросили взятись. Донині не знаю, хто був ініціатором. Я погодилась. А коли вчиталася, то виявилося, що для досьє ще треба проробити купу роботи: прийняти районну програму розвитку, закласти фінанси, переконати й залучити багато людей. Але для мене це було дуже важливо – як для керамістки, мистецтвознавиці та громадської діячки».

Готуючи досьє, Марія Гринюк заснувала фестиваль «Мальований дзбанок» і перші два роки сама його й фінансувала – вкладала свою пенсію і те, що заробляла на виготовленні кераміки. Згодом долучилися область і район. Сьогодні щороку мають учасників з-за кордону.

«Цього разу в ЮНЕСКО усе пройшло швидко й без зауважень. Щойно 14 сесія Міжурядового комітету з охорони нематеріальної культурної спадщини проголосувала, до наших майстрів було повно дзвінків і замовлень, – говорить пані Марія. – Для нас це водночас і визнання, і гордість, і зобов’язання – буде конкуренція, майстри старатимуться, буде поштовх до розвитку для молоді».

За її словами, традиція косівської кераміки майже не змінювалася протягом 300 років. Каже, у XX столітті розвивалося цехове виробництво при спілці художників і практично не було приватних майстерень. Нині ж при спілці є один цех – близько 10 майстрів. Решта мають приватні майстерні. Загалом же на Косівщині до 80 майстрів-керамістів.

Важливо розвивати і цехове, і приватне виробництво, говорить Марія Гринюк. Бо у приватних майстернях керамісти напрацьовують авторський почерк. А в цеховому виробництві виходить більше однакових виробів.

«Одна із вимог ЮНЕСКО – традиція мусить жити й передаватися з покоління в покоління. Тому ремесло має переходити до молодих, – каже Гринюк. – І дуже добре, що у Косові та прилеглих селах ремесло молодшає, традиція жива. Наприклад, у родині Чорних працюють і мама з татом, і син. Родина Троців – теж молоді. Біля відомих майстрів навчаються наші студенти чи й ті, що зовсім не вчилися, але хочуть займатися керамікою».

Чому майстри не люблять зиму

Марія Гринюк живе у Вербовці, за Старим Косовом. Каже, саме звідси й походять традиції косівської кераміки. Веде через подвір’я у майстерню. «Тут у мене робоча обстановка, тому обережно», – зауважує. Вона займається керамікою понад 40 років. Переважно розмальовує вже виточені форми. «Аби працювати на колі й точити професійно, треба робити це безперервно», – говорить пані Марія.

На підлозі, на дошці, сохнуть тарелі. В іншому кутку стоїть посуд після першого випалу. Привідкриває піч, акуратно заглядає через шпарину, чи бува нічого не тріснуло. Наче все ціле. Залишає піч привідкритою, аби вистигала.

«Вироби часто тріскаються в печі. Це залежить від того, як виточений сам виріб, як поставлений у піч, все має значення, – розповідає пані Марія. – Основа косівської кераміки – то стиль малюнку, зміст сюжету. Також важливою є технологія, яку ми витримуємо, – ритування (гравірування – ред.) і триколірна гама: коричневий, жовтий і зелений».

Каже, технологія косівської мальованої кераміки дуже складна, тому імітації, якщо й є, все одно не мають особливого попиту.

Виріб виготовляють із червоної глини, потім покривають білою глиною – ангобом, далі треба чекати, поки підсохне. Далі писаком наносять малюнок – це й є ритування. За словами пані Марії, з сюжетом малюнка кожен майстер імпровізує – шаблонів нема.

Потім ще по сирому виробу окремі елементи замальовують коричневим ангобом і знову треба чекати, щоб висохло. Взимку виріб може сохнути тиждень-два. Тому керамісти не дуже люблять зиму.

Далі виріб йде в піч на перший випал. Печі переважно саморобні, працюють на електриці, бо так дешевше. Випалюють при температурі 950-1000 градусів. Перед другим випалом наносять жовту й зелену фарби та знов чекають, аби висохло. У кожного майстра – свій рецепт кольорів і відтінків, які тримають у секреті деколи навіть від батьків. Потім заливають поливою і випалюють вдруге.

Реліквії продавати не можна

Марія Гринюк запрошує ще в кілька цікавих місць у Вербовці. Спершу їдемо до старої гуцульської хати Параски Павлюк з двома печами XIX століття. 94-річна жінка розповідає, що росла в цій хаті, живе тут і нині. У двох кімнатах – печі з кахлями роботи косівського майстра Олекси Бахматюка. На одній кахлі датовані 1876 роком, на іншій – 1848.

Син пані Параски Іван Павлюк каже, що піч була зроблена на початку століття, а потім перероблена.

«Більшість кахлів – то роботи Бахматюка. Серед них – панський виїзд, весілля, дзвонарі, олені, коні, святий Миколай, на якому є дата – 1848 рік. Є стрілецька тема, циган з ведмедем, багато кахлів – з хрестами, – розповідає Павлюк. – Багато люду просили це продати, але батьки зберегли. І для нас – це велика реліквія. Цей кахель неповторний, якість роботи кахельної школи Бахматюка – унікальна. Як бачите, вони витримали понад століття».

Марія Гринюк додає, що обидві печі – спадщина косівської громади, більше таких уже нема – люди попродавали, часто за безцінь.

Павлюки активно користувалися піччю до 1985 року. Нині розпалюють за потреби, показують охочим, радіють, що є ті, кому цікаво.

За словами Марії Гринюк, нині на всю Косівщину залишилися 3-4 майстри, які роблять мальовані кахлі для печей. Веде до одного з них – Миколи Данчука. Він одним із перших разом із братом відкрив у 1991 році приватну майстерню, згодом орендував цех у спілці художників. Але газ став дорогим, уже два роки робить кахлі вдома.

Микола Данчук каже, нині вже не має багато замовлень на печі та й вік не дозволяє робити кахлі, тому підробляє виготовленням глечиків, тарелів, сувенірів. Веде до майстерні, в якій стоїть піч його ж виробництва. Малюнки на кахлях – майстрині Ірини Серьогіної. Форми він робить сам, а майстрині розписують.

«Зробити кахлю, щоб вона була рівненька і потім не трісла, треба багато знань і вмінь, – пояснює Марія Гринюк. – Глину руками набивають у форми. І щоб не було жодної дірочки чи повіт­ря, потрібно мати силу. Жінка не годна таке робити».

«Треба навчати молодих. А їх навчити тяжко, бо заробіток малий, а кордон відкритий – усі на заробітках, – додає Микола Данчук. – І технологія складна. На один комплект кахлю треба три місяці щоденної праці – штампанути, висушити, випалити і намалювати, напустити фарбами і ще раз випалити. А ще треба знайти покупця. Раніше до нас багато депутатів приїжджало, Ющенко був разів з десять – купували, замовляли. Наприклад, в моїй печі кахлів – 100 штук, але залежно від конструкції печі може бути й менше».

Каже, печі нині теж замовляють, але не так часто, та й пан Микола може відмовити – мовляв, якби більше платили, то погоджувався б.

«Треба багато фізично працювати, а здоров’я вже не те, – говорить майстер. – В рік може бути 5-6 печей. Може, вона й більше вартує, але сьогодні комплект кахлів можна придбати за 1000-1200 доларів».

«Та така піч мала б коштувати 3-4 тисячі, а не півтори, – додає Марія Гринюк. – Це ж ручна робота!».

Туристам готують «Дзбан»

Аби кожен охочий міг відвідати косівських керамістів, Марія Гринюк готує одразу кілька проєктів. За одним із них виготовили спеціальні вказівники, що вказуватимуть дорогу до приватних майстерень. Їх уже мають от-от встановити.

Ще один задум – будівництво культурно-мистецького центру «Дзбан». Він має стати символом косівської кераміки, притягувати відвідувачів і сприяти розвитку туризму. Проєкт масштабний. Під будову виділили пів гектара землі у Старому Косові. Центральним об’єктом стане сам «Дзбан», в якому облаштують міні-кінотеатр і виставковий центр у формі косівського мальованого глека – за прикладом коломийської Писанки. Архітектори вже створили проєкт і розробили проєктно-кош­торисну документацію.

Також будуть розробляти і програму захисту регіонального бренду.

«Ми навіть у досьє зазначали, які є перестороги, коли виготовлення кераміки може перетворитися на заробітчанство. Можуть з’явитися підробки, імітації, кітч, порушення технології, – говорить Марія Гринюк. – Центр буде притягувати туристів, а разом із тим матиме й освітню функцію. Там будуть майстерні – гончарні, для малювання, а поряд – креативні крамнички».

Додає, внесення кераміки до репрезентативного списку ­ЮНЕСКО, це ще пів справи – за чотири роки потрібно буде підтвердити, що держава, місцева влада й самі майстри зробили все обіцяне: «Зокрема, є районна програма охорони і розвитку косівської кераміки, заплановане відновлення Пістинського і Кутського осередків. Хочемо впроваджувати вивчення кераміки у школах, розвивати приватне й цехове виробництво. Також заплановані дослідження, публікації».

Авторка: Ольга Суровська

Comments are closed.