Акцент

Калушанин Степан Петраш про службу у спецбоївці УПА, ув’язнення і таборове кохання (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

90-річний калушанин Степан Петраш – одна з небагатьох живих легенд, і має, що розказати. Наприклад, чоловік два роки воював в особливій спецбоївці – у групі розвідки та контррозвідки Служби Безпеки УПА.

До короля не виріс

«Чекайте мене на зупинці, я за п’ять хвилин прибіжу», – говорить у телефонну слухавку Степан Петраш, якому за три місяці має виповнитися 91!

Прибіг швидше. Він у джинсах і синій спортивній куртці, з під-якої видніється військова футболка кольору хакі. Зовсім сивий, але стрункий, хода рішуча – який там дідусь?

Пан Степан живе сам. У нього чисто й просторо. У залі по різних кутах акуратно поскладані газети, книжки, фотоальбоми. На серванті багато фото, нагород, медалей, якісь статуетки. На стіні з фото впевненим пронизливим поглядом дивиться чоловік у повстанській формі.

До теми: «Наймолодший»: історія 90-річного зв’язкового УПА з Івано-Франківська

«А то я себе теж не міг впізнати, – читає думки Петраш і посміхається. – То минулого року фотографувався. Дивіться, який вояка! Правда, тут замість повстанської отака мазепинка. Один командир ЗСУ в Києві підійшов і попросив обмінятися. Я йому свою шапку дав, а він мені свою, військову. Тепер всюди її ношу. Дуже подобається. Молодить навіть».

Про свій вояцький досвід розказує, що почав ще з гімназійної парти. За німецької окупації вчився у Станіславі і став членом юнацької ОУН. А ще до того, у 1941 році Петраш пройшов курс стройової підготовки.

До теми: Бабця в УПА, онук в АТО. Ковпаки з Рожнятівщини про свою боротьбу за незалежність

«Тоді мені було 16 і в рідному селі Залукві, що біля Галича, діяв сільський курінь молоді, – пригадує чоловік. – Мій стрий був курінним. І мене та ще одного студента – Богдана Криса – взяли на вишкіл. То була напіввійськова організація. Вивчали різну зброю – гранати, пістолети, карабін і що важливо – підривні матеріали. Нас ще тоді готовили у повстанські лави».

До УПА пішов і весь його третій курс української гімназії, лише двох не взяли через фізичні вади. Було то в лютому 1944 року. Прийшли хлопці ввечері до хати, батько поцілував та й сказав, аби збирався. Мати, звісно, плакала. Пан Степан каже, батько у нього був патріотом, служив в Українській галицькій армії, тому й відпустив єдиного сина воювати.

«Коли я вже з заслання приїхав додому, то питав його, чи не жалкує, що за мене так страждав, – розказує Петраш. – Його вислали до Сибіру, але він утік. Три роки ховався, як міг. Тоді батько відповів, що пишається мною, бо не соромно по селі ходити».

Степан Петраш отримав псевдо – Данилко. Каже, як став членом ОУН, то придумав собі сам. Спершу хотів «Данило», як король, але старші подивились на 16-річного юнака і сказали, що то засильно.

Відважна розвідниця «Дніпрова»

В УПА Степан потрапив до районного референта служби безпеки (СБ) Михайла Нагнибіди «Артима» з Єзуполя. Той тоді оперував в Єзупольському районі.

Табірні товариші. Зліва: Cтепан Ткач, Володимир Чав’як «Чорнота», Мирон Шкільник. Воркута. 1957 рік.

«То була спецбоївка, закріплена до Чорного лісу, – розказує Петраш. – Ми там чим займалися? Розвідкою, контррозвідкою, зв’язок налагоджували. Була й окрема ліквідаційна група. На той час СБ була слідчим органом, прокуратурою, судом і виконавчою владою».

До теми: Діди-партизани з Петранки. Живі історії національно-визвольних змагань

У спецбоївку брали не всіх. Пан Степан розказує, що там були його старші гімназійні товариші – Володимир Чав’як (курінний «Чорнота»), Іван Синенко (обласний провідник СБ «Яр») та «Артим». Останній і поклопотався перед обласним проводом, якому лише й підпорядковувалась СБ, аби дозволили взяти Петраша до себе, підкріпити групу. Разом зі Степаном взяли ще одного хлопця із Залукви – Івана Лисака «Шугая». В СБ Петраш прослужив з 1944-го по 1945 рік.

Керівник Червоного хреста Карпатського краю Юлія Ганущак «Галичанка» з села Довпотів.

«Чого мене взяли? Бо був фізкультурний, рослий, а головне – ризиковий, – сміється Петраш. – Міг виконати любе доручення. В цій спецбоївці з нами працювала легендарна розвідниця «Дніпрова» – Ольга Чемерис. Родом зі сходу України. Була дружиною «Артима». Коли він загинув у 1946 році, перейшла до боївки «Боєслава» – Михайла Дяченка. Відважна розвідниця! Перфект знала російську, вдягалася у той однострій червоноармійців і як фронтовичка йшла вільно між ними. Документи їй були зроблені які треба. Багато важливої інформації приносила».

Пан Степан теж не раз ходив з нею лісами. У них було завдання провести її між боївками, аби не чіпали «фронтовичку».

Різдво з друзями. Воркута. 1955 рік.

У 1947 році «Дніпрову» заарештували у Боднарові. Та дала підписку, що буде працювати з НКВД. Повірили й відпустили. Але вона прийшла до своїх і все розказала.

«Вона після того ще півтора року працювала з нашими, а потім її знову арештували у 1950 році, а в 1951-му розстріляли, – розказує пан Степан. – Дуже складна робота тоді була у СБ. Не було камер, де можна було затримати підозрюваних. Водили з криївки в криївку, аби довести, винен чи ні. «Артим» був дуже справедливою людиною. Казав, що не можемо за доносу знищити людину. Ми збирали якомога більше інформації, аби довести провину».

Якби знали – смерть!

Також спецбоївка брала участь у різних акціях. Так Петраш називає засідки та збройні сутички з ворогом. У боївці їх було 22 людини.

До теми: Волонтерка УПА. Історія 88-річної Марії Дутки

«Раз у лютому 1944 року мали вдалу акцію, – пригадує пан Степан. – На паромній переправі через Лімницю. З одного боку стояли чоти «Шума» і «Бея», а з другого – наша боївка. 20 гестапівців їхали з операції до Галича, зайшли на той пором, і тоді ми їх усіх скупали. Поплили чи не в Одесу. Розстріляли на тріски».

У 1945-му році, після піврічного перебування в лісі, Степан вирішив піти додому провідати батьків. Найперше йшов у село, до хати, де був зв’язок. Не знав, що її розконспірували. Схопили його в сінях, забрали зброю та відвезли в Галич на допит. Пан Степан каже, один «стрибок» (зрадник) з його села доніс, мовляв, той міг бути в СБ.

«І почали розкручувати те все. Якийсь туркмен, старший лейтенант мене щоночі на допити викликав, – пригадує Петраш. – Бив, мовляв, признавайся, признавайся. Я ж бачу, що він насправді нічого про мене не знає. Було легше терпіти. Ну, думаю: «Бий, що зробиш…» Але так били, що до камери заносили. Далі передали до українця-східняка і той уже зі мною говорив, хоч до рани прикладай. Така була більшовицька тактика. Тяглося два місяці».

Степану пощастило, бо війна, багато справ, і їх так спішили оформити, а ще нічого з Петраша не вибили, то засудили лише на 10 років таборів і п’ять позбавлення прав з конфіскацією майна.

«Якби знали, звідки я, – смерть, – впевнений пан Степан. – Ми робили чорну роботу і дуже їм шкодили. Наша СБ допити як проводила? Не буду приховувати, що іноді застосовували фізичну силу, але не мучили… То зразу видно зрадника. Було, що сільських хлопців ловили червоні й ті давали розписку про співпрацю, але приходили до наших і зізнавалися. А були такі, що ховалися – то найнебезпечніші».

За словами чоловіка, з його села Залуква у повстанці пішли 150 хлопців. «Добра половина» загинули, а решта – тюрми й табори.

Аби хоч з музикою

Свої роки Петраш відбував у режимних таборах Воркути. Каже, було там з півмільйона в’язнів, дуже багато українців. Працював на одній з найбільших місцевих шахт. Було дуже тяжко.

У 1953 році табори застрайкували. Пан Степан розповідає, що в їхньому таборі якраз був штаб цього воркутинського повстання. Була п’ятірка головних і з 30 людей групи активної підтримки. Серед них і він.

«Воркутинські шахти півмісяця не працювали, то був шок, бо Воркута давала на рік 25 мільйонів якісного вугілля, – пояснює Петраш. – Потім табір оточив каральний полк. Приїхало керівництво з Москви. Заходили до нас не те, що зелені, а чорні від страху».

До теми: Блискавці вік не шкодить. Розвідниця УПА з Калуша відсвяткувала 90 років (ФОТО, ВІДЕО)

Тоді п’ятірка зачитала вимоги: звільнити військовополонених, жінок і малолітніх, переглянути справи, зняти решітки з бараків, не зачиняти бараки на ніч, дозволити часте листування (бо можна було лиш два листи на рік), інше.

Не всі вимоги погодились виконати і табір продовжив страйкувати. Аби налякати головних активістів, каральний відділ розстріляв сусідній табір № 29. Щось з 200 вбитих, 700 поранених, каже Петраш.

«Знову приїхали до нас і сказали, як не вийдемо з табору за зону – розстріляють і нас, – згадує він. – П’ятірка вирішила мудро, що підуть перші, а за ними решта».

Там за територією вже розставили столи зі справами в’язнів. Біля кожного, згадує пан Степан, як пси, сиділи 12 провокаторів і пальцями тицяли на кожного, хто підходив. Активістів повстання відправляли наліво, а решту – направо. Петраш одразу ж пішов до своїх – вліво. Далі 22-ох в’язнів з посиленою охороною та собаками повели у тундру.

Степан Петраш з Володимирою Юшкевич (майбутньою дружиною Михайла Чав’яка «Чорноти») з подругою. 1955 рік.

«Вийшли на галявину, а на пагорбах кулемети виставлені, – розповідає пан Степан. – Колись я читав повість Юрія Горського «Холодний Яр», де він описував, як його двічі водили на розстріл. У мене так не вийде, але скажу чесно – страху не було. Був готовий. Але мозок як кіноленту прокручував моє коротке життя – спогади про батьків, гімназійних друзів, дівчину, яка була зі мною в УПА, побратимів, які воюють. Значить, прощай, Україно. І вже я готовий вмирати, а тут: «Стой! Садись». Ага, значить не розстрілюють».

Усіх активістів повезли до закритого табору. Довозили й з інших таборів. Протримали там майже рік. Після такого «ув’язнення в ув’язненні» Степана знову перевели на шахту № 3, звідки він і звільнився у жовтні 1954 року. Каже, тоді було вже легше.

Пан Степан перегортає альбом зі старими світлинами. Кожна підписана: «Дівчата з Воркути», «Побратими з Колими».

«А це ось я з другом з Кіровоградщини – Володимир Караташ. Який патріот! Ще більший як ми тут разом взяті, – з захватом говорить старий розвідник. – Там на Воркуті ми з ним і ще 20 чоловік створили підпільну організацію «Північне сяйво». Виробили 700 гранат і сім мін. Мали вибуховий матеріал, бо шахти підривали. Один східняк нас зрадив. І п’ять людей з тої групи взяли вину на себе. Не видали нікого. Їх послали на кару смерті. Оцей Караташ був серед них. Йому вісім місяців до звільнення було, а мені рік і два. Тримали його 52 доби. Вісім разів на розстріл виводили. Не здався і не видав. Живий. Книжку про то написав – «На барикадах Кінгіра». Сильна книга!».

Дівчата політв’язні 2-го цегельного заводу. Воркута 1955 рік.

Чоловік каже, нині їх троє з тої групи лишилося. А для чого робили гранати? Пояснює, що часто викликали кагебісти, показували сейф з усіма справами, мовляв, до кожного доберуться, як буде наказ – усіх розстріляють.

«Аби нас знову не вели, як баранів, – ми готовились, – посміхається упівець. – Безумовно, не могли виграти битву, але хоч би вмерли з музикою».

Подарувала фото й серце

Після звільнення Степан Петраш лишився у Воркуті, бо не мав права на виїзд. Знову влаштувався на шахту, але вже не було так суворо. Вчився на курсах майстрів, потім у технікумі, зрештою – в гірничому інституті. Навіть допрацювався до начальника дільниці підземного транспорту. Наприкінці 1972 року разом з дружиною та синами остаточно повернувся в Україну.

Весільне фото Степана та Стефи Петрашів.

Пан Степан знову гортає альбом. Показує фото двох дівчат. «Ця зліва, то моя дружина – Стефа Кульчицька. Симпатична була дівка, – тепло говорить чоловік. – Подарувала цю світлину і своє серце. Зараз я сам. Померла сім років тому».

З нею познайомився в таборах. Теж відсиділа 10 років. Петраш сміється, що зі Стефою їх звела його односельчанка – обласна провідниця жіночої мережі Марія Скринтович «Звенислава». Вони разом на нарах жили і та посватала.

Марія «Звенислава» Скритович, Клавдія «Марта» Літанюк з Івано-Франківська, Ярослава Дирда з Залукви, упіст з Крилоса – Дмитро Духович та політв’язень зі Львова – Андрій Михайлишин

«Раз, каже, я застара для тебе, Степане, бо на два роки старша, але маю для тебе дитину, – сміється чоловік. – Яка дитина? Мені дружину треба. Тоді мав 28 років. Але думаю, добре, йду дивитись. 1955 рік, неділя. Йду в дівочий табір – другий цегельний. Йде якась дівчина, по-бідному вдягнена, бо там були всякі. «Ви Стефа? Про вас мені Марійка говорила». «І про вас говорила» – відповідає».

Табір ГУЛАГ-У. 1950 рік. Стефанія Кульчицька працювала з дітками ув’язнених.

Він навіть пригадує дату, коли освідчився, – 28 лютого 1955-го. А через рік влітку разом з дружиною вперше приїхали в Україну.

«То таке було… Пів села зійшлося, – пригадує. – Кожен рік їздили у відпустку додому. Давали на три місяці. Мудро робили і зберегли своє здоров’я. Далі діти пішли. Маю два сини і трьох онуків. Так мене люблять, а я їх – дужче! Люблять слухати мої розповіді. Все кажуть, аби книжку писав. Ще напишу і правнуків діждуся».

Колима. Дівчата з Залукви – Стефа та Богдана. 1955 рік.

Коли Петраш був в УПА, то мав дівчину – Богдану Дирду «Богуславну». Була районним провідником жіночої мережі. Її арештували й заслали в Магадан. Степан знайшов її через матір. Писав їй листи, а потім Богдані. Навіть мріяв, як звільниться, забрати її до себе у Воркуту.

«Раз приходить передостанній лист від неї. Цитую: «Дорогий Степане, ківот мойого серця відкритий для тебе». О-о-о, думаю, фист мене любить, холера, – сміється чоловік. – А в останньому писала, що виходить заміж. Шок, але час – найкращий лікар».

Саме це фото розбило стосунки «Данилка» з «Богуславною». 1954 рік.

Коли був вдома, то питав, що сталося, чого не чекала на нього. «А вона побоялася, що я не візьму її за жінку, бо як прислав їй своє фото, то казала, півтабору дівчат збігл ося дивитись і щось певно наговорили, – відмахується Петраш. – Вийшла заміж за чоловіка з Крилоса. Теж відбув заслання. Померла в 1998 році».

Нема примирення

«А це 8 травня 2015 року були з хлопцями в президента на прийомі у День скорботи і примирення, – пан Степан показує фото, на якому він та ветерани-червоноармійці. – Воно облетіло весь світ. Цей морський капітан – Іван Залужний – єдиний, з ким знайшов спільну мову. Йому 99. А решта – то є бідні люди. Вони мови не знають, історії не знають. Їх зробила система. Господь у них – Сталін з Жуковим. Нема про що говорити. Ніякого примирення не було. На жаль».

 

Степан Петраш переконаний, якби тоді, в його часи патріотичному вихованню молоді не приділяли б уваги, були б і ми бідні.

«Як лиш проголосили Незалежність, то я ходжу у гімназії, школи, технікуми, – каже він. – Говорю з молоддю. З ними треба працювати. Зі мною працювали. Молодь мусить бути патріотична, українська».

Write A Comment