Відомий івано-франківський фотограф Ростислав Шпук разом з українськими письменниками та видавцями недавно представляв Україну на престижному книжковому ярмарку в Лейпцигу (Німеччина). Про цю поїздку, а також про його проекти, про книжки, культуру, політику та особисте життя зі Шпуком говорив «Репортер».
Для газетної версії текст цього інтерв’ю був просто завеликим. Читайте на сайті повний варіант.
— У Лейпцигу ви були як офіційний фотограф української делегації. Від Франківська минулого року був Андрухович, а цьогоріч ви. Як вдалося поїхати?
— Поняття «офіційний» до мене не дуже «приталюється». Але на Лейпцизькому книжковому ярмарку Україна була представлена «командно» — немалою делегацією, яку сформував ГО «Форум видавців». Він же запросив мене та здійснив велику, вчасну і, думаю, дуже якісну роботу. Тому цього разу мені таки довелось бути членом команди Г. Семенчука.
Основна частина української делегації була запрошена в рамках програми «Транзит: Польща, Білорусь, Україна», автором і двигуном якої є австрійський письменник та людина з цікавою історією походження та життя Мартін Поллак. Його «Транзит» — це влучна назва з подвійним дном: з одної сторони це — коли приїздять для того, щоб проїхати, тобто не залишатись (інших «проїздів» не було). З іншого боку, транзит — це форма медіумності: добрі письменники інколи зізнаються, що кращі твори з’являються, просто проходячи через них звідкись згори.
І якщо би державна премія «Людина року» була б і справді людяною, то відзнаку іноземцю «за відродження культурних контактів» мали б присудити саме Поллаку, який вносить чи не найбільш відчутний вклад у просування української культури Європою, а не Т. Кутуньо, який навіть не зрозумів, чим і за що його нагородили, а насправді просто прикрасили ним список, у якому, наприклад, кращий мер — Кернес.
— Ви там лише фотографували чи також мали якісь свої проекти, чи в якомусь брали участь?
— Метою моєї участі, окрім фіксаціі, була презентація мого фотопроекту Без Ознак Мистецького Життя (Б.О.М.Ж.), в якому відомі письменники грають безхатченків для журналу соціальної допомоги «Просто неба».
Цей журнал — такий REBEL-проект, коли досягається високоякісний результат при малій собівартості. Тобто цікавий інформаційно-літературно-художній контент за малі гроші. Цей проект має вмонтовані елементи вмотивовування, виявлені у художніх формах, і допомагає безхатченкам не лише як «посібник з виживання», а практично, дає змогу заробітку.
Проект БОМЖ, у якому письменники виявляють «ігрову» солідарність з бездомними, привертає до журналу увагу, створює йому лице.
А письменникам, як людям, схильним в силу професії висловлюватись не лише від свого імені, дозволяє спробувати себе у перевтіленнях на практиці. Причому тематично: відтворюючи цю філософію ескапізму, покинутості й відмови. І вони стають в умовний «ланцюжок злуки», на одному кінці котрого знаходяться асоціальні люди, а з іншого — читачі, люди «успішні», отже всі вони опиняються на «одному дроті», на зв’язку.
— Які були заходи від України? Що ними хотіли сказати? Чим вони відрізнялися від інших?
— Привернути увагу на Лейпцизькому ярмарку надзвичайно важко, бо це таки Вавилон, який існує з 1165 року (!), й де побувало за три дні 170 тис. людей, майже Франківськ, ціле містечко, створене з металевих ферм, шкла і книжок під ними. Але це не викликає відчуття «індустріальності», навіть індустріальності книговидавництва. Ярмарок є заходом більше літературним, а не видавничим, відчутна атмосфера «поклоніння книзі», вражає велике число зацікавленої молоді, котрій єдине, що потрібно для читання — це вільний час, а не зручність, вони масово читають «тут і вже», сидячи в проходах на підлогах, і навіть «плечі друзів» поряд не заважають концентрації.
«Фішкою» цього ярмарку інтелекту є те, що дозволено безкоштовний вхід усім перебиранцям, розмальованим і костюмованим особам. Для них в окремому павільйоні відбувається конкурс «персонажів, що ожили». Це породжує відчуття невимушеності та призводить до карнавальної «травестизації» частини публіки. А оскільки привселюдно цікавитись книжками юнакам на підборах та у перуках чи дівчатам з мечами або в рококових сукнях важко, то частина з них просто невпинно дефілює, куди потік людський несе.
Попри те, дискусії та читання за участю наших Рябчука, Матіос, Савки, Крук, Жадана, Бондара, Славінської, Сливинського, Семенчука, Бабкіної, Ю. Прохаська (останні двоє — до речі, про присутність франківчан)… не могли не видатись досить велелюдними. Говорили про «складнощі перекладу», фемінізм, форми і способи терпимості, самоцензуру та її стосунки зі свободою слова, шляхи зближення нових авторів з читачами…
Оскільки загальний дух дискусій в Україні поволі переходить в емоційне поле завислої «останньої краплі», що ось-ось відірветься, то охолодити голову риторики набагато простіше за кордоном.
Новим шляхом руху літератури до читача є перехід на електронні носії, букрідери або аудіокниги та подкасти, які дозволяють слухати, не покладаючи рук, без відриву від роботи, або заощаджуючи очі та світло, скажімо, в темряві (всім раджу подкасти Славінської з нашими сучасними письменниками, які розповідають про наших письменників минулого на сайті store.obreey.com). Тобто поступова втрата папером своїх позицій. Як не дивно, в цьому питанні Україна не загубилась, навіть помітна, завдяки власним розробкам електронних читанок і активності у випуску електронних книг.
Стенд України був одним з найкраще оснащених технічно. Наприклад, у інтерактивній казці видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яку продемонстрував Тарас Малкович, кожен читач стає ще й впливовим глядачем, дотиком до екрану читанки може «регулювати» перебіг подій, анімаційно візуалізуючи їх, а будь-який герой може отримати його обличчя. Для цього достатньо сфотографувати веб-камерою планшету, наприклад, себе, бабцю і тата. В купі з неповторними ілюстраціями, якими навіть здалеку вирізняється «АБАБА…», це може стати ще одним невеликим українським культурним проривом. А щоб зробити цей прорив великим — добре було б цьому видавництву знайти можливість створювати мультфільми, започаткувати український аналог PIXAR.
Але добрий результат у нас досягається в основному випадково, за збігом обставин, швидше всупереч чомусь, ніж завдяки. Логічно, що масовий продаж електронних книжок в Україні поки що не вдається. Витіснення паперу не стало переможним, бо люди не розуміють, в що вкладають гроші, якщо це не щось матеріальне, і за звичкою не готові платити за авторське право. Традиційну книгу «подолати» таки не вдасться, папір надто добре «співпрацює» зі шкірою рук людини, а винахід книжки такий же довершений, як винахід колеса: без неї можна обійтись тільки, якщо нікуди не рухатись.
Для іноземців, окрім медійних роликів з читаннями наших «метрів», було видано привабливий і якісний за вмістом альманах з уривками їхніх творів на німецькій мові, і також письменників, ще не відомих поза Україною, що цінно, бо наші автори останнім часом перед лицем заходу стоять мало не як поміж двох стін, інколи легше пробити західну, ніж власну, тверду, нелабільну, непоступливу, бо байдужу. Тому часто для українського твору бути перекладеним — це майже як бути врятованим. Українська література без підтримки має поганий шанс перетворитись на висококласний віртуозний театр майже без глядача.
Як і українська мова: за своїми «природніми» можливостями, своєю багатошаровою віртуозністю та продуманістю вона заслуговує на те, щоб бути повноважною мовою великого народу. Натомість є швидше мовою жестів ментального тіла українців. Нею послуговуються, її бояться, бо не вміють нею володіти, тримають її в серці і «в умє», але не користуються нею за правилами, ніби правила записані щезаючими чорнилами або десь не там, при спробі її викласти на матеріальний носій — від паперу до повітря — чистота її не тримається. Бо її не достатньо знати, нею ще треба вміти користуватись, надто велика розбіжність між письмовою та загальновживаною усною мовами.
Замість підтримки, представники партії влади регулярно безкарно твердять, що це мова «міжнацикового» спілкування, тим самим копаючи посеред Україні рови поділу. Відчутною відрадою української програми був концерт нашої «Перкалаби», це надало їй об’єму і неформальної ударності.
— Що людей цікавило про Україну? Що розпитували? Що ви розповідали? У відгуках з ярмарку прочитала, що Україну вже не вважають «екзотичною» країною у культурному сенсі? Тобто нас знають, наших письменників перекладають, музиканти гастролюють, але все воно щось не так.
— Україна — контроверсійна країна, яка тепер посилає переважно тривожні сигнали і викликає загальне амбівалентне ставлення до себе як з боку своїх громадян, так і просто збоку. Це є результатом майже рівного поділу на політичних «противників»: прихильників незалежності і якихось форм залежності, не важливо чи від сходу, чи від влади. В очах іноземців Україна, мабуть, викликає інтерес як експериментальна зона: вона ніби розташована на двох «ментальних басейнах», вся її історія — експеримент: от і зараз тут пробують створити тоталітарну диктатуру непопулярної людини. Цей досвід, звичайно, цікавий для новітньої історії, бо новий: досі всі тоталітарні устрої сучасної Європи розбудовувались реально популярними в своїй країні людьми чи партіями, в тому числі у Росії і Білорусі. Рейтинг нашої влади не співмірний з її можливостями та намірами, тому ентропія і хаос уже зашкалюють, хай поки що невидимо, під виглядом «порядку».
Цей новий устрій, що невдовзі добудують, якщо не виникне опір на всіх «фронтах», я б назвав «хардкорократія» — щось дуже-дуже жорстке і чорно-біле по суті. Янукович загнав себе у неймовірні борги перед Україною і всім українським, а оскільки спинятись в його наміри на ближчі десятиліття не входить, то породжуватиметься надто багато безжальності, і рано чи пізно вона дасть плоди, які впадуть всім на голови, в першу чергу — її садівникам. У нас це перший президент, який розраховує не на свій народ, а свій народ, і навіть не на 1-й, 2-й, 3-й, а на пєрвоє, второє і компот. І якщо ми поволі звикатимемо — значить поволі зникатимемо.
— Чого нам бракує?
— Напевно суспільної мрії, її криза відчутна. Бо наявність спільної мети пробиває все, долає труднощі.
— І трошки про вас. Ростислав Шпук — успішний підприємець, інженер за освітою, але вас завжди можна побачити у компаніях з художниками, письменниками, музикантами, ви їздите на фестивалі. Така любов до творчості була завжди?
— Друзі не обираються за професією, статтю, орієнтацією чи районом проживання. За винятком людей, яким важко спілкуватись про щось, що не знаходиться в «полі зору». Отже ті кола спілкування, які я маю, — це наслідок природного, не програмного процесу. Я не прихильник бейджиків, ні жодних інших тілесних «фіксацій» чи розпізнавальних знаків, навіть тату, що не змиваються. І мені здається, що ті, хто переймається посадами та відзнаками і розпізнають інших «за мітками», не можуть бути щасливими, бо щастя не підписане, ходить без нагрудного бейджика, і коли воно приходить, вони його не розпізнають.
Я просто люблю людей, котрі здатні легко відкласти розмову заради музики.
— Як вдається те все поєднувати? Творчість у бізнесі допомагає?
— Я б не розділяв творчість і бізнес, це не геній і злодійство, при правильному підході бізнес теж може бути мистецтвом. І там, і там в ідеалі щодня треба відшуковувати собі місце наново, виробляти якісь розуміння, з чимось миритися, і там і там щось з часом робиться для тебе нестерпним.
— Разом з вами завжди ваші рідні: дружина та донька. Вони у вас також творчі люди, чим займаються?
— Донька Христина, очевидно, креативна особа, поки що вчиться на першому курсі ліцею. З нею добре розмовляється, і мені важливо, щоб вона навчилась читати не будь-що, а добрі й потрібні книжки, та щоб зрозуміла, що коли в молодості ти нікуди не спішиш — то вже цим одним просто фатально втрачаєш час.
А дружина, окрім всього, є дуже надійним другом.
— Над чим нині працюєте? Можливо, в скорому часі від вас можна чекати якийсь проект?
— Продовження фотосеріалу БОМЖ. Про інше наперед говорити небезпечно, це — як займатись самоспостереженням: можна самовріктись.
— Що для вас означає фотографувати? Ви б могли відмовитися від цього заняття?
— Фотографії, здатні зробити видимим будь-яке запитання, частіше не дають відповіді, але укріплюють питання в його запитальній настійливості.
Фотографування «на щодень» — це ще й форма спілкування. Якщо до цього підходити невимушено та креативно, то іноді імпровізованими фотосетами можна перетворити в’яло розпочату вечірку після «важкого дня» у щось енергетичне, творчий підрив проявляють всі учасники, це заразно. Хто ж від такого відмовиться?
Comments are closed.