Смерть обходила його вісім разів. А нині 22-річний військовий Денис Александрук каже, що як котик ЗСУ, він має ще одне життя в запасі. Нині Денис проходить лікування в ОКЛ на місії американських хірургів Face the Future. Каже, що майже чотири роки воював без поранень, бо “фартовий”, і позивний у нього – “Сталкер”. Але врешті таки “зловив зубами міну”… Історію бійця розповіли в ОКЛ, пише Репортер.
Зловив зубами міну
Денис Александрук родом з Луганщини, найстарший з шести дітей у сім’ї. У 2019 році, коли йому було 19 добровільно пішов служити за контрактом. У свої 20 він був у зоні АТО (ООС). На початок широкомасштабного вторгнення ніс службу в Новомихайлівці Донецької області.
Перший бій ми приймали, маючи боєкомплект на пів години бою. І то тільки “стрілкотня”. Кулемет Дегтярьова, який часто клинило. За 20 хвилин ми знищили дві БМП, танк і одну вантажівку з піхотою. Решта розвернулися і поїхали назад, – згадує Денис.
Нині Денис – проходить лікування в обласній клінічній лікарні на місії американських хірургів Face the Future. Каже, що майже чотири роки воював без поранень, бо “фартовий”, і позивний у нього – “Сталкер”. Але врешті таки “зловив зубами міну”…
Це сталося у ніч перед зміною. Денис розповідає, що служив у підрозділі ПЗРК (Переносного зенітно-ракетного комплексу), і як тільки вони мінялися на позиції, постійно йшов дощ. А в цей день не було ні хмаринки. І він відчув, що “діло паскудне”.
Читайте також: Авто з фронту нагадує франківцям про війну (ФОТО, ВІДЕО)
Цього разу заїхали ми на два кілометри вперед, розгрузились, вже зібралися йти, повертаю голову, бачу якийсь спалах, тільки встигаю крикнути: “Вихід!” – і тут же прихід. Стою, не розумію, що твориться. Пацанів, не бачу, дим ой-йо-йой! Андрюха, командир відділення, схопив мене, бо я єдиний, хто стояв на ногах після приходу, і повів за собою в підвал. Ми пересиділи там… Нас заїжджало тоді десять, залишилось живими двоє-троє.
У підвалі, потроху приходячи до тями, Денис почав “на автоматі” замотувати рани хлопцям, себе замотувати, бо побачив, що кров з руки тече, а відтак з ноги… А потім зрозумів, що нічого сказати не може: йому вирвало частину щелепи і вивернуло губу. Один уламок пройшов через горло… При цьому хлопець весь час допомагав побратимам, допоки його не почало “виключати”. Йшов мінометний вогонь, тому евакуювали їх майже через три години.
Готовий йти до кінця
Каже, що найважче в його пораненні те, що частину щелепи вирвало осколками і зубів майже не залишилося. Також було поранення шиї та переламані шийні хребці, осколкова рана руки й поранення ноги з роздробленням кісток стопи. Є струс головного мозку та серйозна контузія.
Американські хірурги на місії сказали йому, що він на диво сильний, міцний хлопець, яких вони ще не бачили. Денис підтверджує, що має сильну волю: “Я завжди йду до кінця. Я – вольовий. Навіть якщо помру, все одно буду йти до кінця! “.
Мною дуже сильно рухає гнів і ненависть. І це мене спонукає йти далі, навіть якщо боляче, – пояснює Денис. – Зараз це гнів на москалів. Вони повбивали моїх побратимів, і я маю їм помститися. Скільки разів мене не контузило, я все одно повертався, йшов далі, як би страшно і небезпечно не було.
До речі, більшу частину контузій хлопець отримав “на Білогорівці” (Луганщина). Їхні наслідки – головний біль і флешбеки. Коли лягає спати, перед очима проноситься мерехтіння таке, як від вибуху. І щоб це пройшло, потрібно багато часу. Також він погано реагує на фотоспалахи, різні свисти тощо. А ще дратують люди, які ставлять дурні запитання.
Читайте: Сестра, донька, дружина й побратим. У Тлумачі запрацював нетиповий відділ у справах ветеранів
Врятував одночасно трьох
Денис не бачить себе в цивільному житті після одужання і хотів би продовжувати військову кар’єру інструктором чи в ТЦК.
Воювати я вже не піду. З моїми травмами дуже довго не можна буде одягнути бронежилет. То я думав піти на інструктора. Вчити пацанів, щоб вони не вмирали в першому ж бою. Хотів би навчати їх, як вижити в умовах бойових дій, – говорить Денис Александрук.
З його досвіду, найстрашніше на війні – коли бачиш побратима, який помирає, а допомогти не можеш.
Товариша поранило, а я був уже в окопі, – пояснює він. – Якби виліз його забирати, мене би прибило разом з ним. А це воєнною термінологією – “трата ресурсів”.
Розповідає, що в багатьох випадках йому вдавалося допомогти пораненим, а одного разу врятував одночасно трьох: одного ніс на плечах, а двох інших тягнув за собою. І так зо два кілометри швидким бігом…
Хлопець каже, що спогади про загиблих побратимів часто повертаються. В його телефоні – 23 номери, на які він вже ніколи не подзвонить. Це “ті, з ким починав, хто прикривав спину, допомагав, просто гарні пацани…“.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Боєць Інтернаціонального легіону Едвард Волтер Вілтон на позивний «Ганс»
Війна – це величезна біда, але на війні, за його словами, є справжні люди.
Тим людям ти можеш довіряти. В них можеш бути впевнений, що він тобі не збреше, що він не меркантильний. Там ти справді пізнаєш людину, якою вона є, – каже Александрук.
Comments are closed.