18-річний Тарас Стахів вчився на перекладача. З початку вторгнення відчув поклик боронити країну від російської навали. Його не зупинили ні вік, ні проблеми зі здоров’ям. Потай від батьків він вступив до добровольчого формування “Хартія”. А коли треба було їхати на бойове завдання, зголосився сам.
Помічник гранатометника Тарас Стахів загинув на Бахмутському напрямку під час виконання бойового завдання 15 січня 2023 року. За три дні йому мало виповнитися 19, пише Репортер.
«Я першим піду»
Про сина розповідає мама Надія. Показує стенд з особистими речами Тараса, які вона отримала після його загибелі. Під склом викладені годинник, натільний хрестик, нашивки різних етапів його недовгого, але самовідданого шляху на війні.
Серед них шеврони організацій «Незламна нація» та «Хартія», шеврони з черепами – з навчання в полку «Азов». Нашивка «Військовий ліцей» – з кількох місяців навчання у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї в Надвірній. Тарас вступив до ліцею після дев’ятого класу. Мама каже, йому були необхідні режим і дисципліна, які є невід’ємною частиною військового вишколу.
Як вихованець ліцею, 14 жовтня 2021 року у свято Покрови та День захисника урочисто склав присягу, даючи клятву на вірність Батьківщині та українському народові. За неповних чотири місяці став призером обласних олімпіад з географії, історії та англійської мови. Здобув 2 місце на олімпіаді з англійської, 3 місце – з географії та історії. А за 1 місце в історичному конкурсі «Листопадовий зрив» нагороджений медаллю і цінним подарунком.
За цей короткий період навчання у військовому ліцеї Тарас дуже подорослішав. Самостійно прийняв рішення повернутися до рідного ліцею №1 у Франківську. Сам зв’язався з директоркою школи, в якій навчався, і сказав мені, що його приймуть назад, – говорить Надія Стахів.
Читайте також: Відео для своїх. Калушанин Євген Просяновський вчиться ходити заново та мотивує інших
Мама розповідає, що її Тарас був улюбленцем багатьох вчителів. Каже, в дитинстві його першим і найулюбленішим заняттям були не іграшки, а книжки:
Тарас любив книжки про козацтво, історичні романи. Почав цікавитися історією України ще з малих років. Сам вишукував різну інформацію щодо цікавих історичних фактів.
На четвертий місяць вторгнення 18-річний Тарас процитував мамі рядки з роману “Володар Перснів” Джона Толкіна: “Ми не обираємо час, в якому нам жити. Але ми можемо його змінити”.
Але траплялися й конфліктні ситуації, тому що він на все мав свою думку. Тарас не боявся її висловлювати, завжди мав обґрунтовану відповідь, вважав, що він правий.
Тарас порушив всі мої принципи у житті. Часто я розуміла, що він таки правий, що моє бачення тої чи іншої ситуації ще не означало, що це – правильно. Він мене змінив. В нашому житті взагалі немає випадкових людей. Якщо в мене народилася така дитина, то я змушена була змінитися. Я стала лояльнішою, – каже мама.
У дев’ятому класі на уроці Тарас посперечався з вчителькою історії.
Не знаю, за що там зайшла мова, але він тоді сказав, що от будете бачити, москалі на нас нападуть. І коли вчителька запитала, а хто піде воювати, то він сказав, я першим піду, – говорить пані Надія.
Серед речей на стенді – і медаль з турніру з карате пам’яті Тараса Стахіва. Тарас ходив на карате з шести років.
До закінчення війни…
Після школи Тарас хотів навчатися в Київському університеті імені Тараса Шевченка – планував вступити на японську мову. Другою за пріоритетністю була китайська. А далі вже англійська в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича. На державну форму Тарас пройшов саме в Чернівці.
У нього було особливе мислення, склад розуму. Він був здібний для навчання. У нього було 198 балів ЗНО з англійської. Він усе зробив за пів години до закінчення. А історію взагалі писав 17 хвилин. Як вам це? – розповідає Надія Стахів.
Пані Надія каже, коли почалося вторгнення, її 18-річний син-першокурсник різко подорослішав.
На той момент, коли у нас 24 лютого прилетіло по аеропорту, я була на Чорновола в лікарні з найменшим сином. Перше, що я почала робити, це дзвонити додому, де були всі діти, – говорить Надія Стахів. – Донька з середущим сином спустилися в підвал. А Тараса мого не було і трубки він не брав. Десь біля десятої я до нього додзвонилась, а він мені каже: “Мамо, я патрулюю вулиці разом з підрозділами поліції”. Це було сказано таким голосом, що я зрозуміла – це вже зовсім інша дитина. Ось він – дорослий, відповідальний.
Перед початком вторгнення Тарас Стахів став членом всеукраїнської організації «Незламна нація». Тож коли Штаб оборони Прикарпаття об’єднав різні патріотичні молодіжні громадські організації з перших хвилин вторгнення Тарас почав патрулювати й волонтерити. А згодом вступив і до ВО «Тризуб».
Вони в штабі Прикарпаття просто цілодобово знаходилися. Його не цікавило ні прийти додому помитися, ні поїсти. У нього все було… Він всім був задоволений. Казав, мамо, я не маю часу, – каже пані Надія. – Він був такий розумний, грамотний. Йому доручали паперову роботу, він був одним із комендантів штабу оборони – почергово вмикав сигнали тривоги. Він дуже цим пишався. Навіть уявити не можете, який в нього був голос тоді.
Мати намагалася переконати Тараса повернутися на навчання, телефонувала до декана факультету, де навчався Тарас. Декан запевнив, що Тараса не відрахують. І сказав, якщо хлопець вирішив волонтерити, то вплинути на нього не вийде. Мама допомогла сину оформити академвідпустку.
Декан тоді ще сказав, що за рік часу Тарас повернеться зовсім іншим. Казав, будете, бачити, як дитина подорослішає… – згадує Надія Стахів. – Тарас запитав, як вказати кінцевий термін академвідпустки. Я кажу, на рік пишеться заява. А він написав: “до закінчення війни”.
Шукав власну дорогу
У квітні Тарас зателефонував мамі й сказав, що буде їхати на передову, попросив допомогти зібрати амуніцію.
Я дуже тоді злякалася, подзвонила до керівника штабу оборони Прикарпаття Сергія Сивачука. Кажу, ви розумієте, що йому 18 років – він не може приймати такі рішення. А Сивачук каже: йому 18 років, він повнолітній, – каже Надія Стахів.
Після цієї розмови Тарас сердився на маму, бо вважав, що вона не мала права втручатися. Два місяці з нею не говорив. Тим часом мама все ж збирала спорядження, бо розуміла, що син все одно поїде.
Читайте також: Священник з Прикарпаття лишив парафію у Парижі й пішов на війну
Я намагалася наскільки могла відстрочити його від’їзд. У нього не було документів – все було в мене. І в середині червня він мені подзвонив, аби я привезла йому документи, бо він уже на вокзалі, – розповідає мама. – В нього було довжелезне волосся. Є два фото з різницею в кілька місяців. Одне – з довгим волоссям на фоні портрета Тараса Шевченка в «Просвіті», де був Штаб оборони Прикарпаття, і друге – вже на вокзалі, після того, як його хлопці поголили. Він сам так вирішив. Я все сварила його, що ти з тими косами ходиш. А він казав, що прийде час і я обстрижу це волосся.
Тарас Стахів поїхав на навчання в полк «Азов». Звідти його відправили додому через проблеми зі здоров’ям – на кардіограмі були погані показники. Але це хлопця не зупинило. Дорогою додому він заповнив онлайн-анкету для вступу в добровольче формування «Хартія».
Восени з «Хартії» повідомили, що його беруть, і з такими ж як він хлопцями Тарас поїхав до Харкова на курс молодого бійця. 18 жовтня він підписав контракт добровольця. За словами Надії Стахів, це був безоплатний контракт, на основі якого військова частина видавала їм зброю.
Є відео, як він приймає присягу і читає молитву націоналіста на пам’ять, – каже мама. – Вже після його загибелі один з побратимів сказав мені, що Тарас був таким вмотивованим, що міг бути прикладом для цілого підрозділу. Запитав, звідки в нього у 18 років така мотивація. Він – українець. Це генетика, яку не замінити. Я ніколи не вважала нас частинкою історії. І вже коли мій син загинув, я зрозуміла, що сучасна історія – тут і зараз. Мій син став її творцем. Він став щаблем до перемоги. Він щиро вірив, що разом з побратимами здобуде перемогу, але повернувся в рідний Івано-Франківськ на щиті героя. І мені це дуже тяжко.
Надія каже, коли побачила, що Тарасу цікава військова справа, то пропонувала йому перейти у військовий ВНЗ. Але він сказав на це, що бачить себе тільки зі зброєю.
З його розумом він міг принести набагато більше користі. Я розумію, що він шукав власну дорогу в житті. Він був дуже незалежним. Його важко було скерувати. Можна було збоку дивитися і просто старатися робити все, щоб він не нашкодив собі. Але не вдалося… – говорить Надія Стахів. – Я казала, Тарасе, спробуй в інший підрозділ, може. Я не казала йому, щоби переводився туди, де буде безпечно, але я це мала на увазі. А він каже, мені так добре з хлопцями тут. Останнє що він мені сказав, що ще трохи там побуде і в травні повернеться на навчання.
До теми: Вони загинули за Україну. Майор поліції Володимир Розвадовський
«Я знаю, чого я тут»
Підрозділ ДФТГ (добровольче формування територіальної громади) «Хартія» воював на позиціях в Бахмуті. Надія Стахів каже, що тоді було багато поранених. Їх евакуювали й треба було провести заміну. Тарас зголосився сам.
Він не мав обов’язку. Розумієте, він був членом добровольчого формування. Їхньою основною функцією була територіальна оборона. Чесно кажучи, я не розумію, як їх могли перекинути «на нуль». Мені сказали, це було його власне бажання, – говорить Надія Стахів.
Востаннє Надія розмовляла з сином 13 січня 2023 року. Того дня їх привезли на позиції, але Тарас не уточнив куди саме.
З 13 по 15 січня Надія Стахів лише переписувалися з сином. О 12:00 15 січня вона ще запитала, чи він у безпечному місці й син відповів: «Так». А близько 15:00 він загинув в одному окопі з 51-річним побратимом Андрієм Косяком. Отримав поранення несумісні з життям.
За три дні 18 січня йому мало виповнитися 19.
Він казав: «Я знаю, чого я тут». Його не можна було переконати. Його нічого не лякало, – говорить Надія Стахів. – На всіх фотографіях він дуже щасливий. Він відчув, що він на своєму місці, відчув своє значення. Він підтвердив ту свою любов до Батьківщини, показав яким є істинний патріот, показав свою гідність, все те, чим я як мама маю пишатися.
Він такий впертий був завжди. Тарас був безстрашний. От не сміливий, не мужній, а саме безстрашний – з дитинства. Коли малий падав, то вставав, дивився на мене і казав, до весілля заживе. Він завжди йшов вперед, не думаючи абсолютно про жодні наслідки.
Донині Надія Стахів не має всього пакету документів, бо її син був добровольцем. Каже, з багатьма вже спілкувалася. В«Хартії» їй сказали, що військова частина, наказ якої виконував Тарас, самоусунулася. Мама каже, що таке ставлення складно зрозуміти. Командир Тараса з мамою так і не зв’язався.
Вони приїжджали з «Хартії» минулого року, але мені від того не легше. Зараз навіть підрозділу такого немає. Командир зі мною не зв’язався. Але я дуже хочу з ним поговорити. Він обіцяв мені, що все буде добре. Таких юних треба берегти. Його ж не брали ні тут, ні в Києві, – каже Надія Стахів. – Любов до рідної землі не має віку. Можна у 18 років встати і піти, мріяти про те, щоб тобі довірили зброю, щоб ти міг захищати країну. Я би дуже хотіла ініціювати зміни в освітній програмі, аби ця юність, яка не розправила крила, була увіковічнена. І не тому, що це моя дитина, але є й інші такі молоді хлопці, які без вагань стали на захист Батьківщини!
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету, Указом Президента України №148/2023 від 14.03.2023 року Тараса Стахіва нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня посмертно. Також, з нагоди Дня Героїв, Тараса нагородили відзнакою міського голови «За честь і звитягу» посмертно.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом «Репортер»продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Comments are closed.