Володимир Синьків з Микуличина пішов служити в коломийську 10 бригаду, коли йому ледь виповнилося 19 років. Попри важке поранення – вернувся на службу. Коли ж врешті звільнився, почалося широкомасштабне вторгнення. І він буквально утік з дому, щоб приєднатися до «Правого сектору». Загинув 8 квітня 2022 року в боях на Харківщині.
Вишли мені крапочку
Ми пройшли з ним дуже довге лікування, списалися з війська, але коли почалася велика війна, він декілька разів просто йшов з хати, – пригадує дружина Володимира Олена. – Казав, що в магазин, але я знала, що він шукає, як піти воювати. Був у нас навіть такий період, що ми замикали вікна, двері, абсолютно все, щоб він не вийшов з хати.
Потрохи наче все заспокоїлося, мама і дружина думали, що вже переконали Володимира лишитися вдома. Бо ж поранення у того було складне, та й виховували вони разом трьох дітей. Але коли він вчергове сказав, що іде в магазин, то подзвонив до рідних аж ввечері.
Олена пригадує, що вже був у формі, сказав, що пішов туди, куди хотів, – у «Правий сектор».
Він хотів саме туди, бо вважав, що там люди, які воюються за переконаннями, – пригадує жінка. – Він тоді дуже багато фактів приховав про своє поранення. Я воювала з ним – і по телефону, і в переписках. Він сказав: це моє рішення і я його міняти не буду.
Після зачистки Чернігівської області їхній батальйон збирався їхати на Харківщину.
Я знову просила вертатися, – пригадує Олена. – Він мені: яке додому, треба їхати далі. І вони поїхали в Харківську область, і там він загинув.
Ще напередодні ввечері чоловік дзвонив, розказує дружина. Вони якраз сиділи з його мамою на кухні, сказав, що вже на місці, розкладаються. Ще скинув відео, в яких умовах вони спали – просто в спальниках на відкритій території. Обіцяв передзвонити зранку, якщо буде вільний.
Я йому завжди казала, присилай мені хоч крапочку, щоб я знала, що в тебе все добре. Але він тоді виключив телефон. Він завжди казав, якщо зі мною щось трапиться, до тебе подзвонить друг «Педро», мій командир. І тут до мене дзвонить невідомий номер, я піднімаю – до вас дзвонить друг «Педро», друг «Фокус» загинув.
Нас тоді якраз перекинули на Харківщину, доєднали до 95 бригади, – розказує Любомир Яворський, представник ПС в області. – Ми мали зачистити село Сулигівка. Там розділили обов’язки – одна рота пішла одним напрямком, інша мала йти іншим. Туди нас зводив друг «Хамер», який загинув з Володею в одному окопі. Там був сильний бій, їх крили всім, чим могли, і ніхто їх не прикрив артою.
На війні комфортніше
Олена та Володимир познайомилися, коли разом служили в 10 гірсько-штурмовій бригаді. Він – у 108 батальйоні, вона працювала на кухні.
Він до нас приходив в столову і так почалося наше знайомство і наші відносини, – посміхається жінка.
Розповідає, що Володимир підписав контракт одразу після закінчення військового ліцею.
Те, що я знаю, що він обманним шляхом виманив у мами дозвіл, щоб піти у зону бойових дій, бо тоді йому ще не було 21 року, – каже вона. – Він їй сказав, що іде поступати на офіцерські курси, потрібні документи. І мама йому все сама зробила, а вже потім дізналася правду.
У лютому 2019 році, уже в ООС чоловік отримав поранення – в голову. І після лікування, не дочекавшись остаточного одужання, повернувся на службу.
Він мені казав, що почувається на війні комфортніше, ніж у цивільному житті, – згадує вона.
Ще з початку служби за Володимиром Синьківим причепився позивний «Фокус».
Це як вони ще стояли на позиціях в Широкиному, він там трохи чудеса робив, – розказує Олена. – Було таке, що він замінував поле, хлопці десь там заїхали “бехою” і лиш він знав, як звідти виїхати. То не дочекавшись дозволу керівництва, взяв БМП і поїхав забирати хлопців. Було в нього декілька таких випадків, що керівництво казало, що він фокуси творить. І так пішов позивний.
Володимир завжди казав їй, що в країні ще щось таке буде, що фаза гарячої війни ще попереду. І знав, що вернеться служити, якщо буде треба.
Так і зробив, попри проблеми зі здоров’ям після поранення, попри те, що вдома було вже троє дітей. Двом старшим хлопчикам Володимир був за вітчима, а меншому, якого назвали на честь батька Володимиром, тоді виповнилося лиш 8 місяців.
Пам’ять залишилася
Олександр Кузьма – нині старший солдат, оператор-розвідник у 76 батальйоні 102 бригади ТрО. З «Фокусом» вони познайомилися ще на навчанні на Рівненському полігоні, коли обидва прийшли служити в коломийську “десятку”.
Я тоді був старшим механіком і його відправили до мене у відділення, – пригадує військовий.
І з цього і почалася їхня багаторічна дружба. Саме Олександр виносив Володимира з позицій, коли той отримав поранення.
Це був 2019 рік, ми заїхали біля села Новотошківське. У нас тоді була не дуже зручна позиція, та ще й щоб дійти до неї, треба було йти неглибоким окопом – десь по пояс. А ще зима, сніг. То ми по черзі його чистили, копали, щоб було трохи захищеніше, бо навколо поле, яке простілювалося.
Тоді на позиції їх було троє – Олександр, Володимир і Анатолій. Володимир якраз чистив той окоп.
Ми почули вистріл, подумали – рикошет. І тут приходить Вова, в нього повністю щока в крові, він майже не говорить, – каже Олександр. – Він втратив багато крові, втрачав свідомість.
День перед тим військових попередили, що на ворожі позиції заїхали “біатлоністки”. І вони вже зрозуміли, чия це робота. Наступним поранили Анатолія.
Я бігаю між ними, поки позаносив їх в місце, куди не дістають осколки, перев’язав, надав першу допомогу, – пригадує Кузьма. – Ми десь 4 години чекали, бо до нас не могли дійти через постріли. Потім вже хлопці зайшли на позицію і ми двоє з військовим медиком витягли їх по тому окопі, по тому полі.
Коли «Фокус» невдовзі вернувся на службу, Кузьма каже, був шокований, але чогось такого від нього й очікував. Потім у них були ще два виїзди, а згодом обидва звільнилися.
Коли почалася повномасштабна війна, я в перший день вже був в нашій ТРО, Вова був тоді у Микуличині, дзвонить – каже: рішай мені терміново машину на Київ, треба їхати.
Олександр каже, що і він, і всі друзі, з яким він служив, очікували цієї війни.
Це було очевидно, бо цей дідок не злізе з нас, доки ми не даємо йому нормальної прочуханки. Я повністю Вову підтримував, розумів – в нього сім’я, в мене сім’я, у всіх нас сім’ї, але коли треба взяти себе в руки і піти зробити те, що маєш, – це досить хороше рішення.
Ввечері перед загибеллю Володимир ще теж дзвонив до друга, домовилися зустрітися на Харківщині, куди той мав невдовзі їхати.
Наступного дня мій командир, який теж був з Микуличина, сказав, що Вова загинув, – пригадує Кузьма.
Я думаю, у нас всіх є пам’ять про Володимира, – це його син. Це найбільша пам’ять про нього і те, що він уже увійшов в нашу історію – він в серцях, в головах, у спогадах тих пацанів, які з ним служили.
