Олег Осадчий – мешканець Краматорська, захищати рідний Донбас пішов ще у 2016 році. Потім – повномасштабне вторгнення, важкі бої у Бахмуті, які закінчились загибеллю.
Його дружина та син тепер мешкають в Івано-Франківську, тут і поховали полеглого бійця, пише Репортер.
Хотів боротися за справедливість
Людмила Осадча пригадує: з чоловіком познайомилася наприкінці навчання в Донбаській державній машинобудівній академії. Познайомив їх спільний товариш.
Я сама народилася на Житомирщині, але навчалася у Краматорську, там вийшла заміж і там ми з Олегом створили сім’ю, – розповідає Люмила. – А чоловік – корінний донбасовець, народився на Донеччині, а з двох років мешкав у Краматорську. Ми познайомились з чоловіком наприкінці мого п’ятого курсу навчання і з того часу не розлучалися. Через рік ми одружилися і повінчалися в костелі.
Людмила Осадча – римо-католичка, чоловік підтримав її віру, ходив разом з нею в костел.
Олега змалку виховували бабуся і старша сестра, адже мама померла, коли йому було 11 років. Хлопець мріяв боротися за справедливість, тому вступив у Донецький державний університет внутрішніх справ, закінчив і якийсь час працював слідчим. Але швидко розчарувався у правоохоронній системі.
Його служба припала на часи Януковича. Йому було тяжко працювати, він ніколи не любив згадувати ті часу, – розповідає жінка. – На момент нашого знайомства чоловік уже звільнився з поліції і працював в охороні одного з підприємств.
Коли у 2014 році на Донбасі почались заворушення, Людмила не знала, якою буде реакція чоловіка. Але він твердо підтримав відданість Україні.
Читайте: Вони загинули за Україну. Пілот-винищувач, підполковник Андрій Ткаченко
Тоді у 2014 році він одразу хотів йти воювати. Але на той час у ЗСУ не брали тих, хто мав донбаську прописку. Та й діти були ще малі, тож він вирішив залишитися, – каже Людмила Осадча. – Але у 2016 році він сказав, що не може так, і записався до лав ЗСУ.
З Бахмута не повернувся
Спочатку Олег Осадчий служив у 54 окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи, з дислокацією в Бахмуті, пройшов бої на Світлодарській дузі. А у 2021 році підписав контракт з 11 прикордонним загоном (зараз – Краматорський прикордонний загін «Форпост»). Там служив і на момент повномасштабного вторгнення.
За день до вторгнення мій чоловік якраз вийшов на чергування після відпустки. А під ранок 24 лютого вже був обстріл. Росіяни вдарили по аеродрому, де базувалися наші військові, – розповідає Людмила Осадча. – Це неподалік від нас, тому було дуже страшно. З тих пір свого чоловіка я бачила, може, двічі на тиждень по кілька годин. А в кінці березня його направили в Харківську область.
На початку квітня Людмила зі старшим сином вирішили евакуюватися в Івано-Франківськ. Тут мешкає її двоюрідний брат, який дуже наполягав, щоб вони виїхали. Молодший син ще з березня був у Німеччині, він поїхав разом з футбольною школою, яку відвідує з дитинства, і яка евакуювалася за кордон.
Жінка пригадує: виїхали якраз напередодні страшного обстрілу Краматорського залізничного вокзалу. У Франківську їх з сином поселили у кімнату гуртожитку в університеті нафти і газу, тут вони мешкають досі.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Володимир Синьків
Олег у червні повернувся з Харківської області, якийсь час виконував бойові завдання у Краматорську. Зайшов у нашу квартиру, каже: «Не можу тут бути, коли вас немає», – говорить Людмила. – А наприкінці січня ми з сином не втрималися і зробили йому сюрприз, приїхали додому. Він був такий радий, не міг натішитися. Якраз тоді зателефонував командир і сказав, що його переводять у Бахмут. Я сприйняла це дуже тяжко. Хоч не подавала вигляду, але в душі мене просто розривало. Я, напевно, щось відчувала.
Уже 6 лютого Олег Осадчий був на позиції у Бахмуті. З того часу подружжя спілкувалося лише телефоном й не щодня. Бувало, що зв’язку з Олегом не було по кілька діб. Востаннє вони розмовляли 12 березня, на річницю одруження. Далі зв’язок знову зник, а 16 березня Людмилі повідомили, що чоловік не повернеться.
Завжди був патріотом
Олег Осадчий загинув 15 березня 2023 року. Він з побратимами був на позиції, але росіяни їх вичислили. Тоді бійців стали закидати мінами, одна розірвалася на порозі будинку, де були військові. Інших хлопців контузило, а загинув лише Олег. Йому залетів осколок в руку й перебив сонну артерію.
Чесно, я не уявляла собі, що він загине, була така в ньому впевнена, – пригадує Людмила Осадча, – Було дуже важко сказати дітям, особливо молодшому, бо він далеко. Вони сприйняли це дуже болісно. Ми звикли, що є одні в одного, тримаємось разом. В Олега немає батьків, мої далеко, тому ми все вирішували лише ми вчотирьох.
У Краматорську Осадчі купили велику квартиру за рік до повномасштабної війни. Олег дуже мріяв про неї. Зараз там живуть військові-прикордонники. Людмила зізнається: поки не має сил зайти в родинне гніздо після втрати чоловіка.
Та й повертатися у Краматорськ Людмила з дітьми не планує. Старший син наразі навчається в ІФНТУНГ, а жінка тут працює. Олега поховали на Алеї Слави на Чукалівці.
Зараз сім’я вчиться жити без чоловіка й батька. Сини, каже Людмила, дуже схожі на нього характером. Так само спортсмени, також ведуть здоровий спосіб життя.
Мій чоловік дуже любив спорт, постійно бігав. Не пив і не курив, у нас вдома взагалі не бувало алкоголю, навіть на свята, – розповідає Людмила Осадча. – Дуже любив рибалку, а також проводити час з дітьми. Для нього діти – то було святе. А ще дуже любив Україну. Коли грав гімн чи козацький марш, казав, що у нього мурашки по тілу. І дуже боляче сприймав новини про якусь корупцію, політичні інтриги, завжди мріяв, щоб Україна процвітала.
Після загибелі Олегу Осадчому присвоїли звання старшого сержанта і посмертно – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Загалом у родині Людмили – 20 військових, починаючи з двоюрідних братів. Тож патріотизм у них спільний.
Авторка: Ольга Романська
