52-річний франківець Олег Вязовченко 24 лютого пішов захищати країну, хоч був комісований за станом здоров’я. Інакше не міг. Загинув 24 квітня під час мінометного обстрілу у Волноваському районі.
Про життя і бойовий шлях Олега Вязовченка розповіла його дружина Тетяна Маркіна. Говоримо з нею в її робочому кабінеті у міському пологовому. Тетяна тут веде статистичну звітність з 1990 року. Каже, саме колектив допоміг їй пережити смерть чоловіка, пише “Репортер”.
Цим матеріалом “Репортер” розпочинає серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Це була його мрія
На робочому комп’ютері Тетяни – заставка з фото усміхненого Олега. З такою ж посмішкою він дивиться і з банера на Алеї слави. Щоразу, коли проходиш повз, мимоволі зупиняєш погляд на цій усмішці.
Прізвище Тетяни – Маркіна. При одруженні залишила його в пам’ять про батька, який теж був військовим і загинув у Афганістані.
Олег на вдачу був песимістом. Але біля мене навчився посміхатися, радіти життю, – говорить Тетяна Маркіна. – Вчилися разом, знаю його з третього класу. З дитинства разом збирали макулатуру, залізяччя. Зійшлися пізніше. Зрозуміли, що кохаємо одне одного.
Розповідає, що чоловік виріс в Івано-Франківську. Навчався у школі №9, потім – в інституті нафти і газу. Після першого курсу зрозумів, що хоче бути військовим за прикладом дідів і батька, тож вступив до Сімферопольського вищого військово-політичного будівельного училища. Коли повернувся до Франківська, то служив у одній із місцевих військових частин. Але згодом полишив військову справу. Пробував себе у бізнесі, будівельній справі.
Коли почалася повномасштабна війна, він одразу сказав: “Таню, ти мене не відговорюй. Я не можу лишитися осторонь, я людина воєнна і йду в ЗСУ, – згадує Тетяна.
Каже, завжди підтримувала чоловіка, тож не сперечалась і цього разу. Саме його вимогою було, аби доньки Світлана та Оля виїхали за кордон. У Франції дівчат прийняла Тетянина подруга. Думали, що на кілька місяців.
7 березня Олег Вязовченко вступив до ЗСУ у званні старшого лейтенанта. Був заступником командира роти з озброєння 68 єгерської бригади.
Пам’ятаю, як ми із сестрою йшли його проводжати. Він світився від радості. Шкодую, що не сфотографувала його тоді. Це була моя остання мить з ним поряд, – говорить Тетяна. – Він був дуже гордим, що його не списали, хоч і мав проблеми зі спиною та погіршення здоров’я через ковід. Казав, жалкує, що не пішов у 2014 році. Тоді його комісували, і він не зміг. Напевно, це була його мрія. Єдина, про яку я не знала…
Гірка звістка
Дружина розповідає, що за цей час на війні Олег ніколи не скаржився і не ділився деталями свого перебування на передовій. Втім, Тетяна старанно нотувала усю інформацію, яку дізнавалася. Каже, дуже боялась його загубити, бо чула, що люди часто зникають безвісти.
Чоловік старався їй телефонувати двічі на день. Щоразу запевняв, що в нього все добре, повторював «Я тебе люблю».
Так багато про любов від нього чула лише тоді, – каже Тетяна. – Напередодні його загибелі 23 квітня говорили востаннє. Ми тоді якраз пішли з сестрою посвятити кошики. Кажу, ти навіть паски не поїси. А він відповідає: ти що? Та тут у нас все є! І волонтерки такі гарні – яйцями нас закидали! Я почула в його голосі позитив і радість. Коли наступного дня ми пішли до моєї старенької мами, ніхто не знав, що Олега вже нема.
Олег Вязовченко загинув о шостій ранку 24 квітня під час мінометного обстрілу. Звістку про це Тетяна отримала лише за чотири дні з військкомату. Увесь цей час, поки з чоловіком не було зв’язку, вона чекала – от-от подзвонить.
В останній розмові він чітко дав мені знати, що зв’язку немає ні в Донецькій, ні в Луганській області. Тоді жоден мобільний оператор там не працював. Але я хотіла вірити, що він живий, бо телефон його був зарядженим, – говорить Тетяна Маркіна.
Вона все ж робила спроби розібратися, що й до чого. Спершу пішла до оператора дізнатися, чи справді у зоні бойових дій проблеми зі зв’язком. А коли підтвердили, пішла до військкомату. Там Тетяні сказали йти додому й чекати дзвінка.
Того дня, 28 квітня, коли Тетяна дізналася про загибель Олега, вона була у відпустці.
Пішла до подруги на каву, а сусідка каже, до вас приходили троє військових. Я подумала, що то якась звістка від Олега. Може, відпустив когось з хлопців зі звісткою, чому не дзвонив мені ці чотири дні. Вони мені зателефонували й кажуть так просто: Таня, давайте вдома зустрінемося, може, кави якоїсь поп’ємо. Я зраділа, що це хлопці від Олега…
Каже, коли збігла відчинити двері в під’їзд і побачила їх, то втішилася. Пообіймала. А коли побачила позаду них швидку і лікаря, який з неї вийшов, аж тоді все зрозуміла.
Я почала кричати, казати, що нехай він буде без ніг, ніж його не буде зовсім. Далі нічого не пам’ятаю. Мене завели у квартиру, привели до тями. Похоронку дали. Прочитала в похоронці про мінометний обстріл на Донеччині, Волноваський район, село Павлівка. Йому вцілило в голову. Це була миттєва смерть, він не мучився.
Найближчий друг і товариш
Олег Вязовченко народився на Різдво, 25 грудня, а помер на Великдень. Поховали його на дев’ятий день після загибелі. Йому було 52 роки.
Він мені не раз сниться. Ніколи не говорить. Тільки усміхається. Я бачу, що йому добре, що він такий щасливий там, – говорить Тетяна. – Сплю на ліжку тільки на його половині. І знаю, що він десь біля мене має бути. Перші дні багато плакала. Я не могла ходити, хотіла звільнятися. Колеги мене підтримували, змушували ходити на роботу. І це допомогло. Я не можу без нього, але мушу жити.
Тетяна Маркіна почала ходити на зустрічі з родинами загиблих, різні заходи. Брала участь в акції «Біжу за героїв» на міському озері, в жіночому автопробігу. Зараз займається подарунками, поїздками дітей загиблих захисників за кордон, волонтерством.
Сім’ї загиблих – це наша велика родина. На всіх одне горе, – каже Тетяна. – Я можу багато хорошого розповідати про Олега. Він для мене був другом. Навіть у телефоні донині є його номер. Він підписаний “Друже Олеже”. Для всієї нашої родини та дітей він був товаришем. Ми прожили разом 29 років. Дуже шкода, що він не став дідом. Не одружив доньок, не повів їх під вінець. Не дожив…
Тетяна показує фото з сімейного альбому. Там – багато гір, грибів, польових розкопок. А от фото з війни є лише одне, й те передали побратими. Каже, він не фотографувався там і їй нічого не надсилав. Та на цьому єдиному фото видно, як він змарнів за ці два місяці, зі слів побратимів, останнім часом майже не спав.
Худорлявий, високий, спортивний. Він був політично та історично грамотним, дуже активним, п’ять разів сходив на Говерлу. Останніми роками багато проводив часу на дачі, хоч виріс у місті. Сам посадив дві грушки. І цього року вони дали врожай, 10 здоровенних грушок було. Їх він уже не зміг побачити, – додає Тетяна.
Олега Вязовченка посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою міського голови «За честь і звитягу». Рішенням сесії міської ради разом з іншими полеглими захисниками визнали почесним громадянином Івано-Франківська. 16 лютого йому відкриють анотаційну дошку.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.