Вони загинули за Україну. Солдат Володимир Дутчак

Білява дівчинка пригортає до себе фото тата. Яна ще добре не вміє говорити, але старанно вимовляє «Слава Україні» і «Тато – Герой». Скоро уже рік, як її тато загинув на війні. Володимир Дутчак з Микитинців загинув біля Павлівки на Донеччині 10 квітня. Він одним із перших пішов добровольцем захищати свою країну, свій дім, своїх дівчат. Посмертно нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня».

Не плакати, підтримати

Володимир Дутчак записався у добровольці 5 березня, а вже 6 його відправили на навчання в Рівне. Служив у щойно сформованій 68 окремій єгерській бригаді.

Коли я почула, що його відправляють у Рівне, а не лишають в Франківську, от тоді мені щось йокнуло, що я неправильно зробила. Що я його підтримала, – каже дружина Світлана. – Почала до нього дзвонити, плакати – нащо ти пішов, чого не лишився? А він казав: «Перестань, я сам хотів, не плач». І я відтоді старалася його просто підтримувати, як він завжди підтримував мене.

Каже, чоловік міг розказати їй усе. Коли вони після трьох тижнів навчань потрапили під Вугледар, розповідав, що там була дуже важка ситуація.

Їсти там не було що, волонтерів тоді на початках так ще не було, а в нас не було можливості відправити їм посилку, – говорить дружина. – Холодно. Спали в корівнику, де корови вбиті, здохлі. Ми почали тут шукати, аби їм якісь антибіотики вислати, аби як буде скотина розкладатися, вони не заразилися.

Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Володимир Саверчук

Каже, чоловік дзвонив буквально на секунди й то не зі свого телефона – був поганий зв’язок. І в ці миті намагалася підтримувати з усіх сил, не показувати, що їй важко.

Все старалася за Яну розказувати – а ми туди пішли, а я Яні шапочку купила, – пригадує Світлана. – Чула по голосу, що він вже, мабуть, бачив смерть, але боялася питати, аби не розстроювати. Лиш казала – повертайся живим. А він: «Ми всі хочемо повернутися живими». Він нічого не обіцяв, бо, певно, розумів, де він і що робиться.

Востаннє Володимир подзвонив у неділю, 10 квітня, коли був на посту.

Цього разу поговорили аж кілька хвилин. Він ще спитав, чи Світлана їде до своєї мами в село.

Голос був такий, ніби він знав, що мені не треба їхати, – плаче дружина.

Пригадує, тоді ще з неділі на понеділок їй приснився покійний батько. Потім дзвонили військові, питалися, де вона зараз. Свекруха з села подзвонила, казала, що теж приходили військові, але не застали їх удома. Тож вся сім’я зібралася разом і чекала новин.

У вівторок, 12 квітня, прийшли військові та сказали, що Володимир загинув. Точно нічого не розказували, просто сказали, що загинув як Герой, захищаючи Батьківщину.

Ще тиждень чекали, поки привезуть тіло. Все надіялися, що то не він, що то помилка. На поховання таки привезли іншого військового. Сталося так, що на Франківщину везли двох загиблих і їх поміняли місцями. Володимира повезли в Надвірну.

І Володя світленький, і той світленький, там, де у Володі була родимка на щоці, в того шрам від осколка. Але, думаю, може, за тиждень тіло помінялося, я ж з таким ніколи не стикалася, – пригадує дружина. – А потім кажуть, треба подивитися на зуби… Коли вже везли таки Володю з Надвірної, я вже відчувала, що це моє, рідне.

Легше не стає

Нині з вікна квартири, де живе Світлана з дочкою, майорять два прапори – синьо-жовтий і червоно-чорний. У спальні стоять два великі портрети – Володимира та Яни. На шиї у Світлани – медальйон з сімейним фото, де вони всі троє зустрічають останній спільний Новий рік.

Ми тоді так гарно зустріли, я навіть не думала, що той 2022 нам так обернеться, – зітхає Світлана. – Важко від того, що цього вже не буде. Вже 11 місяців минуло, а воно все болить. Кажуть, після року проходить. Не проходить. Весь час згадую якісь моменти радісні. Думаю, як нам могло бути добре, якби він дивився на донечку, яка вона красунька, яка потішна.

На комоді, де стоять фотографії Володимира і орден, також лежить його телефон. Світлана ділиться, що досі шле йому смски.

Потім беру, відкриваю, читаю. Деколи з його телефона пришлю собі смайлик. Хоч знаю, що то я сама собі прислала… Подивлюся наші фотографії. Розказую йому, куди ми ходили, що робили.

Каже, вони тільки збудували сім’ю, тільки почали тішитися донечкою і це все в один момент зруйнувалося.

Ми в інтернеті познайомилися, він якраз лежав вдома на лікарняному, мав перелом ноги, а я якраз приходила з нічної і ми переписувалися, – тепло посміхається жінка. – Я сама з Коломийського району і, як нині пам’ятаю, 13 грудня 2017 року, на Андрея, приїхала по справах у Франківськ. Думаю, що я буду сама ходити, є з ким випити каву, бо він давно уже пропонував зустрітися. І зустрілися.

Читайте: Вони загинули за Україну. Солдат Дмитро Горбейчук

І вже у березні наступного року почала жити разом.

То все було швидко, але думаємо, він старший, я старша, що нам втрачати? Згодом поїхали до Польщі, хотіли заробити на квартиру, аби мати свій куточок. Приїхали ми з Польщі і вже знали, що у нас буде донечка, вирішили зробити таке невеличке весілля, – каже дружина.

Світлана весь час повторює, що Володимир був її найкращим другом та опорою. А ще – найкращим татом для Яни.

Я інколи малу не могла заспокоїти, дивлюся, він візьме її на руки і вона вже в нього спить. Він більше такий спокійний, розсудливий…

Коли почалася велика війна, Володимир сказав, що ховатися не буде.

Що має бути моє, то буде моє, – повторює його слова дружина. – Я мусила його просто підтримувати.

Один із перших

Поки дорослі розмовляють, спритна Яна дістає фото тата з комода.

Це його остання фотографія, яку він зробив у Рівному, – посміхається дружина. – І тепер вона в нас всюди. Він ще розказував, що були на полігоні, так тепло було, гарно. Бачите, він тут вже з борідкою, трохи старший виглядає. А так – то він взагалі на хлопчика був схожий.

Знаєте, каже Світлана Дутчак, він в нас такий був, що багато б добився і в армії. Просто він там дуже мало часу пробув. Тоді, на початках було все дуже важко.

В той період навіть неможливо було щось туди передати. В нас посилка стояла вдома спакована, а його вже везли назад.

Як загинув її чоловік, Світлана знає зі скупих розповідей його побратимів. Стояв на посту, їх обстріляли. Поранення були осколкові, але його і ще одного товариша, просто не могли забрати через обстріли. Коли до них дісталися свої, обом наклали турнікети й відправили в лікарню. Але час вже було втрачено.

Я вдячна хлопцям, що вони його витягли і надали допомогу, я лише не знаю, чи він був тоді при пам’яті, – зітхає Світлана. – Але я за цей час тільки раз бачилася з одним його побратимом. Казав: «Приїду, ми обов’язково зустрінемося з вами». Я час від часу можу написати їм, навіть пробувала бригаді посилку передати, сказали – все є, нічого не треба. Ну то віддала хлопцям-волонтерам на Бахмут.

Відпустити, але як?

Він як ішов тоді на зупинку, я чуть йому в ноги не падала, не пускала, – розказує мама Володимира, пані Галина. – Як нині пам’ятаю, він стояв з рюкзаком, а я просила, щоб не йшов. Не хотів послухати.

Каже, син в неї був дуже світлою людиною, спокійний, врівноважений. Мама тішилася, що він нарешті знайшов собі пару, що народилася внучка. Але разом з тим Володимир був по-чоловічому рішучим. Хоча ще в юності його «комісували» через поганий зір, але як вирішив іти на війну, то так і зробив.

Знаєте, перед тим, як він мав загинути, я бачила його в могилі. От просто видіння, як він лежить на цвинтарі коло ями, – плаче мама. – Але я нікому нічого не говорила, бігала по церквах, просила, молила. А за тиждень повідомили таку новину.

То якраз було перед Великоднем, і сім’я пішла на цвинтар прибирати.

Чоловік у мене інвалід, то ми з дочкою його дотягнули на візочку, – а тут дзвонять і питають, де ми є. Я щось не дуже зрозуміла, хто це був. Пообіцяли передзвонити. Я вже ті квіти не могла досадити, мене тягнуло додому. Пів дороги пройшли, сусідка дзвонить і каже, що в нас на подвір’ї військові ходили. Я зразу зрозуміла, що щось сталося. Але і зять на війні, і син, я просто не могла зрозуміти за кого новини, – пригадує мама.

А зранку приїхали військові, зразу запитали – чи треба швидку. Далі, каже мама, вона мало що пам’ятає.

Я ніяк не могла повірити. Як кожна мама задає питання – а чого мій, так само питаю і я. Чого його від мене забрали? Я не можу з тим змиритися. Кажуть – відпусти, аби йому легше було. Але я не знаю, як то відпускається…

Авторка: Женя Ступ’як