Дмитро Солошин пішов до лав ЗСУ після виїзду з окупованої Херсонщини. Попередньо військової підготовки не мав, але завдяки доброму здоров’ю став штурмовиком.
Загинув 35-річний Дмитро у грудні 2022 на Луганщині. Поховали бійця в Івано-Франківську, де зараз мешкають його дружина та 12-річний син, пише Репортер.
Розуміли одне одного без слів
Дмитро Солошин познайомився з майбутньою дружиною 16 років тому. Вона тоді була в процесі розлучення з попереднім чоловіком, з яким мала восьмирічну доньку. Сімейне життя у подружжя не склалося – не зійшлися характерами. У цей важкий період Яна і зустріла Дмитра.
Діма був молодший від мене на сім років. Я його знала і раніше, але саме тоді він мені дуже допомагав. Так у нас почалися стосунки, – розповідає Яна Солошина. – Я не вважала їх серйозними через велику різницю у віці. Але, відколи вийшла за Діму, жодного разу не пожаліла. Ми жили разом дуже добре.
Дмитро та Яна одружилися у 2010 році, через рік народився син Ігор. Пізніше, коли Діма вже відправився воювати, то розказував дружині, що мріє ще про кількох дітей. Також казав – повернеться додому і вони з Яною повінчаються. Але здійснити мрії не встиг.
До повномасштабної війни Дмитро кілька років жив і працював у Польщі. Потім до нього переїхали Яна та Ігор.
Коли він жив сам у Польщі, ми постійно зідзвонювалися, могли просто мовчати у слухавку й розуміти одне одного мовчки, – пригадує Яна. – Він ніколи не сказав поганого слова до мене чи до дітей. Діма був дуже урівноважений, на відміну від мене, я – дуже емоційна. Але, як щось собі задумає, його вже було не переконати.
«Ваш чоловік загинув»
Яна та Дмитро повернулися в рідне село Веселе поблизу Нової Каховки за 10 місяців до повномасштабного вторгнення. Тоді не вірили, що почнеться війна. Після приходу окупантів Солошиним довелося п’ять місяців виживати в окупації. Коли нарешті вдалося виїхати на підконтрольну територію – спочатку в Житомир – Дмитро пішов у військкомат.
Для мене це не стало несподіванкою, – каже Яна Солошина. – Я розуміла, що, якщо ми виїдемо, він піде воювати. Ми знали, що деякі чоловіки виїжджають і не оформляють статус ВПО, сидять вдома, щоб їх не мобілізували. Я знала, що він такого робити не буде, тож навіть не пропонувала. Він оформився у ЦНАПі, де йому сказали, що, раз він раніше не служив, його на війну не заберуть. Але через місяць Діма сам пішов у військкомат.
Через деякий час чоловікові зателефонували з військкомату й сказали збирати речі. Дмитро Солошин радів, що тепер буде захищати країну.
Він навіть не припускав, що щось може піти не так, – говорить жінка. – Вважав, що це його обов’язок – йти воювати. На навчанні теж був задоволений. Коли його уже відправляли на фронт, мав дві вільні години, щоб зустрітися зі мною та сином. Тоді ми бачили його востаннє.
Спочатку Дмитру пропонували йти в розвідку, але він відмовився. У результаті потрапив у десантно-штурмовий батальйон, де служив навідником. Дружина каже – через міцне здоров’я і добру фізичну форму.
На передовій Дмитро часто виходив на позиції на три дні, тоді зв’язку з ним не було. Потім повертався – і телефонував Яні. Та одного дня чоловік перестав виходити на зв’язок.
Я тоді вже приїхала у Франківськ, коли він три тижні не виходив на зв’язок. У частині кажуть: «200-тих нема, 300-тих нема. Моліться, чекайте, так буває». Раптом, коли я була на роботі, у мене задзвонив телефон – Діма. Виявилося, що загинули хлопці й поки шукали, ким їх замінити, мій чоловік з побратимами просиділи на позиції три тижні.
Після того віра Яни, що все буде добре й з чоловіком нічого не станеться, укріпилася. Нічого не відчувала й напередодні його смерті, коли Дмитро зателефонував і сказав, що виходить на позицію.
Читайте: Вони загинули за Україну. Лейтенант Василь Стефанишин
Через кілька днів, 13 грудня, жінка отримала дзвінок з військкомату: сказали, що Дмитро Солошин загинув біля Кремінної на Луганщині. Під час ворожого обстрілу в нього влучив осколок.
Я прийшла додому, а Ігор мене питає – чого так рано? Кажу: «Тато загинув», – не стримує сліз Яна. – Наступного дня принесли документ про смерть. Сказали, що перемога буде за нами і що за кожного героя помстяться. У мене була перша думка, що мені вже однаково і що моя війна закінчилася 13 грудня.
У Франківську вчаться жити далі
Яна Солошина не одразу прийняла рішення, де поховати Дмитра. Рідне село на Херсонщині окуповане та й будинку Солошиних уже немає. Тож мама з сином поки не певні, чи взагалі будуть повертатися додому.
Одна справа – самій їхати й відбудовувати, а інша, коли у тебе дитина, якій треба вчитися, а там немає жодної школи. До того ж, щодня боятися, що він наступить на міну, – каже Яна. – Спочатку ми розглядали варіант поховати Діму в Дніпрі, щоб ближче до дому. Але це був кінець року, а там у міському бюджеті закінчилися кошти на поховання воїнів. Тоді вирішили таки поховати тут, на Чукалівці. Я рада, що так вийшло, бо тепер у свій вихідний можу поїхати на кладовище, поплакати. Хоч інколи мені не віриться, що він там лежить.
Дмитра Солошина поховали на Алеї Слави 26 грудня 2022 року. До цього він жодного разу не був у Івано-Франківську, але Яна з Ігорем багато розповідали про це місто й були впевнені: воно йому б дуже сподобалося.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Вадим Кутовий
Ігорю зараз важко, йому не вистачає тата, – розповідає Яна Солошина. – Ми займаємося з психологом, а недавно їздили на відпочинок у Грецію, який організували для сімей загиблих героїв. Нам дуже сподобалося. Але я бачу, що зі мною він закритий, а зі сторонніми починаються сльози.
Все ж у Івано-Франківську Яна з сином пробують побудувати життя на новому місці – і без Дмитра. Тут вони вперше побували в Карпатах і навчилися менше боятися повітряних тривог. Про плани на майбутнє поки не говорять: втративши все, важко щось загадувати далі.
Авторка: Ольга Романська
Цим матеріалом «Репортер»продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Comments are closed.