Андрія Гуля рідні, друзі, побратими згадують, як доброго й завжди усміхненого хлопця, якого всі любили. Коли почалася велика війна, Андрій Гуль не став чекати повістку, а разом із батьком записався до тероборони. Загинув 3 лютого на Запоріжжі під час танкового обстрілу. Йому було 24 роки.
«Йшов зі своїм дроном»
«Тут йому ще немає трьох років, – розказує Ростислав Гуль перебираючи в руках фото сина. – Це він проводжає старшу сестру в перший клас. А це у в «Пласті». Вони якраз були в поході, коли почалася повінь у 2008-му. Табір добряче підтопило, їх евакуювали. З «Пластом» вони ходили й по Кримських горах. Мабуть, остання пластова мандрівка була у 2012 році».
Ростислав Гуль каже, Андрій був дуже товариським, мав багато друзів. Закінчив франківську школу № 5, а потім Івано-Франківський коледж Львівського національного аграрного університету.
«Після коледжу його запрошували на роботу за фахом у Канаду. Але сказав, що йому не настільки цікава Канада, аби їхати туди надовго», – говорить пан Ростислав.
У 2019-му Андрія призвали на строкову. Служив у Бердичеві, у 26 артилерійській бригаді імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича. Коли звільнився, захопився дронами, які обробляють поля. Останнє літо перед війною працював оператором такого безпілотника.
«Козаки до війська йшли з шаблями, а він пішов зі своїм дроном», – каже Ростислав Гуль.
Андрій записався в тероборону 25 лютого. Ростислав Гуль розповідає, що напередодні доручив сину заправити машину й сидіти вдома, чекати на його дзвінок. Сам же пішов у військкомат.
«Ми говорили про те, що його можуть пізніше призвати, бо в нього є військова спеціальність. Але він не став чекати і 25 лютого разом з другом прийшов записуватися у ТрО», – розповідає батько.
Планували відпустку
Деякий час Ростислав та Андрій Гулі служили разом. Вже на Запорізькому напрямку розійшлися на різні позиції, але час від часу навідувались один до одного.
«Його військова спеціальність – майстер-номер обслуги міномета, – говорить Ростислав Гуль. – Це людина, яка допомагає виставляти міномет і закидає міну в ствол. Часом цю роботу міг робити хтось інший, бо, якщо була потреба піднімати дрон, то він працював з дроном і коректував вогонь. Взагалі, дрони на війні – розхідний матеріал, але Андрій за весь час служби не втратив жодного».
Востаннє пан Ростислав бачив сина 1 лютого. Планували поїхати разом у відпустку – на день народження дідуся Андрія – 24 лютого.
«Він був у мене на позиції, зайшов забрати деякі інструменти та приніс нам дещо з електроніки, – пригадує батько. – Коли ми були разом, то зв’язалися по відеозв’язку з рідними. Андрій тоді мав гарний настрій, бо напередодні ми перебралися на спокійніші позиції й не чекали, що може трапитись щось погане».
Про загибель сина Ростиславу повідомив командир батареї. Андрій разом з командиром взводу – лейтинантом Василем Стефанишиним – були неподалік позиції, коли почався танковий обстріл
«Це було буквально два постріли з танку. Вони обидва загинули на місці, – каже Ростислав Гуль. – То був складний день. Найважче було сказати дружині, що Андрія немає, відтягував скільки міг. Він загинув близько дванадцятої дня, а я подзвонив рідним після шостої вечора. Наступного дня повіз сина до Івано-Франківська».
Говорили про все на світі
Сестра Андрія Вікторія Кумейко дізналася про смерть брата наступного дня. Батько зателефонував її чоловікові, бо жінка при надії.
«Я почула, що вони розмовляють і все зрозуміла, – розповідає Вікторія – Першою реакцією були сльози, а потім я заблокувала емоції. Бо як би не було складно, я мала підтримати батьків».
Сестра каже, останнім часом дуже зблизилася з братом. Коли він пішов на війну, то регулярно зідзвонювались і могли розмовляти годинами.
«Він дуже цінував наше спілкування, це було відчутно», – говорить Вікторія.
Вона не пам’ятає свого життя без брата, адже він молодший на три роки. Каже, в дитинстві сварилися, але потім сідали й могли говорити про все на світі.
«Лягали спати та обговорювали, на що потратимо мільйон, коли його заробимо, – посміхається жінка. – Коли в дорослому житті деякі мої дитячі мрії почали здійснюватися, він за мене дуже тішився. Андрій мав м’який характер, був дуже чуйним, усім допомагав і завжди усміхався. Своєю посмішкою заспокоював усіх довкола себе. Для мене він – воїн і герой. Я хочу, щоб моя дитина про це знала».
Побратими теж згадують Андрія як дуже позитивного хлопця. Кажуть, він був, як сонячний промінь, на нього неможливо було сердитись.
«Андрій був фахівцем своєї справи. Міг будь-яку роботу робити – заряджаючим бути, навести вмів і літав. Основна його робота була – літати й дивитись, куди ми влучаємо, – розповідає побратим Олександр Великодний. – Ми пів року прожили в одному бліндажі, і я ніколи не чув від нього якихось нарікань. Годинами міг розповідати про дрони, дуже тішився, коли дізнався, що в нього буде племінник. Для нього це було святом».
Побратим Євген Яхяєв розповідає про Андрія як про дуже відповідального солдата. Каже, свою роботу він робив на 100%.
«Він був професіоналом, незважаючи на свої молоді роки, – говорить Євген. – Коли ми були разом на чергуванні, він постійно говорив про те, яке в нас буде чудове життя після перемоги. Знаєте, кажуть, люди, які воюють, підсвідомо готові померти. Але я не думаю, що ми готові, аби гинули люди, які поруч. Андрій мав жити і ще багато чого зробити».
Авторка: Ірина Гаврилюк
Цим матеріалом «Репортер»продовжує серію статей «Вони загинули за Україну» – про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя за волю України. Усі статті серії читайте у рубриці «Життя війни».
Вічна слава Героям!
Comments are closed.