Вони загинули за Україну. Сержант Павло Василів

Командир 2 відділення 10 окремої гірсько-штурмової бригади Павло Василів раніше був на Майдані, а потім пройшов АТО. З початком повномасштабного вторгнення він знав, що його місце – на війні. Чоловіка не зупинили ні проблеми зі здоров’ям, ні троє неповнолітніх дітей. Загинув 9 червня 2022 року в селі Спірне на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу, пише Репортер.

З цього фото дивиться не мій чоловік. Він там, на війні, років на 15 постарів. Я мала дуже доброго чоловіка. Він був моїми крильми. Ми мріяли про старість. В нас все було розплановано. Я навіть припустити не могла, що він не повернеться, – говорить дружина Любов Василів.

Завжди тягло на війну

Павло Василів – родом із Росільної Богородчанського району. З Любою вони познайомилися у спільних друзів на дні народження. Обмінялися номерами телефонів. І за якийсь час він подзвонив, аби запросити на лижі.

Погодилася їхати лише з компанією. Паша зібрав велику компанію спільних знайомих. Цілий день каталися, веселилися, – розповідає Любов Василів. – Коли вже всіх порозвозив, ми зупинилися десь серед дороги. Він мовчки тримав мене за руку, а потім – поцілував так, що я зрозуміла, що це мій чоловік. Він мене наче причарував. Усі побачення минали, як одна мить.

Павло Василів проходив строкову службу. Був на Помаранчевому майдані. Коли ще зустрічався з майбутньою дружиною, розповідав їй про свою мрію піти на війну. Але коли вони почали жити разом в її рідному Горохолині, вирішив від цієї думки відмовитися, бо не міг залишити жінку однією. Але тоді війна прийшла в Україну.

У 2013 році Павло Василів з братами пішов на Майдан і був там дуже активним. Коли повернувся, захотів захищати країну на сході. Дружина Павла пускати не хотіла, але мусила змиритися з його рішенням.

Павло Василів записався в добровольчий батальйон, потрапив у Нацгвардію. За тиждень до того, як уже опинився на передовій, додому прийшла повістка.

Першу ротацію був у Попасній. На другу їх відправили на Кримське.

Мав позивний “Шерлок”. Дружина каже, коли чоловіка збирали на війну, йому з США передали форму, на якій писало “Шерлок”. Так і причепилося.

Він завжди був на позитиві. У нього все було добре. Казав, тут, де я, боїв нема, ти не переживай. Коли в Попасній обстріляли школу, я побачила його силует в новинах і тоді все зрозуміла, – каже Любов Василів. – Сама ніколи до нього не дзвонила. Ні у 2013-2014, ні тепер. Це найстрашніше, бо треба чекати інколи чотири-п’ять днів. Тоді були дуже важкі часи.

До теми: Вони загинули за Україну. Старший солдат Дмитро Кіндрат

Важкі часи були й після того, як Павло прийшов з війни. У Кримському отримав сильну контузію. Не міг спати, мав проблеми зі здоров’ям, його комісували. Дружина каже, без психологів тоді б не впоралися. Але його завжди тягло назад.

Після контузії в нього утворилася пухлина, яку щороку треба було перевіряти. І взагалі його здоров’я посипалося. Але я не хочу про це говорити. Не хочу, аби він був слабким, – каже Любов. – Коли вже ходив на роботу, все казав, кохана, я б ще так пішов назад. Якби можна було два місяці там і два вдома, я б пішов ще спокійно.

Не міг лишити своїх

У лютому 2022-го для Павла й Любові Василівих усе почалося з ходи за загиблими під Іловайськом, на яку чоловік ходив щороку. Тоді це було в неділю, 20 лютого.

Я з ним не пішла, дивилася вдома серіал “Мама” і так плакала, бо розуміла переживання тієї мами. Він прийшов з ходи, на диво, навіть не хотів їсти. Просто поцілував мене і ліг вдягнений на диван, дивився серіал і йому котилися сльози.

Паш, ти що плачеш, – питаю. А він подивився на мене і каже: Буде війна…

Звідки ти це знаєш?

Хлопці сказали. Буде війна. Просто ми не знаємо, в який день.

Казав дружині, що тікати не збирається. Коли 24 лютого вранці почалися ракетні обстріли, в Люби була паніка. Павло Василів сказав їй, що йде воювати та поїхав у військкомат. Його не брали через групу інвалідності та трьох неповнолітніх дітей.

Читайте також: Вони загинули за Україну. Старший лейтенант Олександр Кузьменко

У п’ятницю ввечері він вирішив організувати в селі Горохолино, де вони на той час жили, тероборону.

Домовилися з головою села. Прийшли чоловіки, хлопці. Павло сказав, як це все організувати. І каже: я вам це все розповідаю і йду. Пішов, – каже Любов Василів. – Паша кожного ранку ходив до військкомату, поки я ще спала, допоки його таки не взяли.

Спершу Павло Василів був стрільцем-санітаром гірсько-штурмової роти.

Вони з побратимами звільняли Бородянку і ще два тижні тримали оборону під Чорнобилем. Після цього зміг на кілька днів вирватися додому. Приїхав на два дні, на день Матері.

Такий худющий був, з тою бородою, змучений. Але щасливий. Перше, що зробив, після того, як ми з дітьми з нього злізли, пішов до кухні й біля стола став на коліна і поцілував підлогу зі словами: “Дякую тобі, Господи, що я ще можу тут бути”, – каже Любов. – Ці два дні разом пролетіли швидко. Я його просила, щоби він більше не їхав. У мене був страх, аби їх не відправили у Донецьк чи Луганськ, бо він там був в АТО, і я відчувала, що вдруге звідти живим він не повернеться. Але він не міг лишити своїх хлопців.

Побратими розповідали дружині, що навіть на війні у стресових ситуаціях Павло Василів умів зберігати спокій. З ним не страшно було йти в бій, бо мав сталевий характер, завжди знав, що робити.

З нашими хлопцями біда

Через місяць, 9 червня, Павло Василів загинув – в селі Спірне на Донеччині внаслідок артилерійського обстрілу.

Два тижні до його загибелі я не могла їсти й спати. Він не телефонував чотири дні або п’ять. 9 червня подзвонив. Довго говорив, давав настанови, розповідав, яка я сильна і як впораюся з усім. Я розуміла, про що він говорить, але відганяла погані думки від себе. Ми говорили довгих 26 хвилин, – каже Любов Василів. – Він сказав, не переживай, сьогодні ми прийшли з нуля, тут ночуємо. В бій підемо завтра. Я до тебе подзвоню. Сьогодні й ти можеш дзвонити.

Того дня Люба була окрилена, щаслива, пішла на роботу, але щось не йшло. Весь день чимось себе займала. І коли врешті глянула на телефон, зрозуміла, що весь цей час він не був у мережі. Щойно приєдналася до інтернету – посипались повідомлення.

У нас була окрема група дружин його відділення. Хлопці по черзі дзвонили дружинам і ми в тій групі відписувалися, що всі живі, все добре. А тут побачила, що в групі вже є багато повідомлень: “З нашими хлопцями біда”. Майже цілий день це відбувалося, але я того не бачила, – каже Любов Василів. – Дзвоню одній, найактивнішій, вона каже, що був артилерійський обстріл. Троє загинули, троє поранених, решта під завалами і їх не можна витягти…

Як потім Любові розповіли побратими чоловіка, того дня, коли почався обстріл, всі побігли до укриття.

Павло як командир завжди біг останнім. Уламком йому відтяло голову. Павлові Василіву було 47 років.

Знала кожну його зморшку, усі родимки. Тепер розумію, що це недаремно, бо мені довелося його впізнавати. Він на себе не був схожий. Я його впізнавала по тілу, по ключиці, – говорить Любов Василів. – Він був моїми крилами – я з ним була щасливою. Коли в Німеччині був далекобійником, то щоранку ми пили каву онлайн, щовечора спілкувалися. І я казала йому, коханий, приїжджай скоріше, бо ти мої крила, без тебе я не можу літати. Це були наші такі романтичні приколи, з яких сміялися всі наші друзі. Але ми жили не для них, ми жили для себе.

У Павла залишилося четверо дітей.

“Мій тато – гейой!” – ще трохи невміло, але дуже впевнено каже найменший син, чотирирічний Матвій. Захарові – 11. Ксенії – 17. Доньці Тетяні від першого шлюбу – 25.

До загибелі батька Ксенія мріяла стати акторкою. Тепер після 11 класу хоче вступати до Чернівецького університету на міжнародні відносини та стати дипломаткою, аби піднімати Україну.

А поки Люба міркує, як їй самотужки поставити на ноги трьох дітей. Каже, усі ці роки була за чоловіком. Звикла до нього прислухатися. Тепер вчиться самостійно приймати рішення. Коли зовсім важко, пише чоловікові листи, а він приходить у снах, аби підказати, як бути далі.

Авторка: Ольга Суровська