Віктор Ковач, для друзів – Саша, захоплювався страйкболом та військово-тактичними іграми, любив готувати, танці, дбав про людей і тварин. У квартирі на 10 поверсі вони з дружиною тримали хаскі, кота й метиса вівчура.
Провів дві ротації в АТО – воював у Пісках під Донецьким аеропортом й на шахті Бутівка. Увесь бойовий шлях пройшов без жодного поранення. І коли 25 лютого він їхав на війну, дружина не була певна, як впорається сама з трьома тваринами, але вірила, що її Саша повернеться живим.
Олександр-Віктор Ковач загинув 6 листопада на Бахмутському напрямку від ворожого обстрілу, пише Репортер.
Ремонтний дар і любов до тварин
Перше, що треба прояснити, це – ім’я. За документами мого чоловіка звати Віктор Ковач. Однак сім’я і друзі знають його як Сашу, бо після школи він змінив ім’я, – говорить дружина Юлія Ковач. – Ця плутанина тяглася все життя. Навіть коли на початках нам додому дзвонили та просили до телефону Віктора, я відповідала, що тут нема такого. А потім казала йому: здається, до тебе дзвонили.
Саме ця невідповідність з іменами й стала приводом до їхнього спілкування, коли вони познайомилися на роботі. Він представився як Віктор, а наступного вечора на занятті з бальних танців Юля помітила фото того ж хлопця, з яким вчора познайомилася. Викладач сказав, що хлопця на фото звати Саша. Це видалося Юлі дивним, бо зовнішність у нього така, що запам’ятовується – високий, з родимкою на обличчі та кучерями.
Наступного дня на роботі кличу його і питаю ще раз, як його все ж звати. Чи не Саша? Так і встановився у нас контакт через ім’я, – каже Юля.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Зв’язківець Ігор Ходак
Олександр Ковач навчався на програміста, служив в армії, був зв’язківцем. Працював на заводі налагоджувачем. За звуком машини міг визначити, що там треба докрутити чи замінити. Понад 10 років пропрацював на одному місці. І навіть коли пробував міняти роботу, все одно повертався, бо йому це подобалося.
Вони познайомилися у 2010, у 2013 – одружилися. Після першої річниці, 11 серпня 2014 року, Олександра мобілізували в АТО. 13 серпня він уже мав з’явитися у військкомат з речами.
В АТО був оператором-навідником БМП. Його любов до техніки знадобилася й там – до нього приходили ремонтувати все – зброю, яку клинило після бою, кулемети тощо.
Це була абсолютно не його спеціальність, але цей ремонтний дар йому там знадобився, – каже дружина.
Перші пів року Саша воював під Донецьким аеропортом в селі Піски, де вони тримали дорогу. Потім тримав оборону на шахті Бутівка.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Старший лейтенант Олег Вязовченко
Пам’ятаю, як він дзвонив з Пісків десь на Водохреще. Боявся, що це буде їхній останній бій. Поганий дуже зв’язок був. Каже, я чув, як стріляють танки, як вони їдуть вперед… Це було дуже страшно, – згадує Юля Ковач.
Навіть на війні Саша Ковач знаходив час піклуватися і про людей, і про тварин. При виході з позицій завжди йшов останнім, аби перевірити, чи нікого не забули. Під час одного з таких виходів гукнув, чи є хтось, у відповідь почув зойк пораненого. Так врятував життя.
У Пісках під обстрілами годував свиней, курей, індиків, яких не було кому глядіти. “Коли тих свиней вивезли, вони дісталися нашому Саші. Він дзвонив серед ночі й питав, як їх годувати”, – говорить його мама Валерія Ковач.
З АТО привіз домашню мишу в клітці. Люди виїхали, а мишка лишилася, і він її там доглядав, а потім привіз додому, – додає Юлія. – Кролика якось на вулиці знайшли, іншого разу спіймав папугу. І котиків купу знаходили, але вдавалося їх роздати.
Коли Саша виходив з Пісків, мишку забрати забув і дзвонив матері, аби порадитися, чи повертатися по неї. Мама сказала слухати серце, і він повернувся…
Сам все вирішив
На 24 лютого у Саші та Юлі були авіаквитки на дев’яту ранку зі Львова до його сестри в Туреччину. О 4:00 його розбудило повідомлення, що літак скасований. Олександр одразу все зрозумів.
Він не став чекати повістку, пішов до військкомату сам, бо був резервістом першої черги. Наступного ранку вже мав бути готовим до виїзду з речами. А 26 лютого в Саші мав бути день народження. Дружина віддала йому подарунок в день від’їзду – модель дерев’яного будиночка на березі моря, яку треба було скласти й розмалювати.
Це мав бути наш перший будиночок біля моря. Там є човник, маяк, пісочок. Кажу, наступний буде вже реальним. Він був задоволеним. Тепер на цей день народження складатиму його для нас сама… – каже Юля Ковач.
Перед виїздом давав дружині інструкції, як діяти залежно від того, як розгортатимуться події. Пояснював, яким має бути укриття та що мусить бути у тривожному рюкзаку.
Просив максимально утримати тварин і брати їх всюди з собою.
Багато людей мені казали, як ти його відпустила? Я це рішення прийняла, ще коли він пішов в АТО. Не могла його не підтримати, як дружина, я мусила бути з ним, – говорить Юля Ковач. – Була готова ходити в підвали й рятуватися як зможу, але не сумнівалася, що з ним усе буде добре. Він пройшов АТО без жодного поранення, без жодної подряпини, і я це перенесла – вважала, що він знає, що робить, в нього є досвід і він його врятує. Я точно знала, що з ним все буде добре навіть на фронті…
Юля працює в IT-компанії, Саша працював на заводі, але паралельно вивчав програму зі створення анімації 3D-Max. До вторгнення вони планували одного дня взяти ноутбуки й рік-два подорожувати з собаками, побачити різні країни.
Читайте також: Вони загинули за Україну. Старший сержант Андрій Небор
Тому, коли сестра після вторгнення знайшла для Юлі помешкання, де її готові були прийняти з тваринами, Саша сказав, спробуй. Домовилися, якщо все налагодиться, то він приїде до неї коли зможе і вони таки втілять свою мрію. А якщо буде важко, то вона завжди зможе повернутися.
В Юлі за спиною – стелаж зі стосами книжок, коробками й фігурками. Це – частина військово-тактичної настільної гри Warhammer (з англ. – молот війни), давнього захоплення Саші.
Ми читали книжки й розмальовували фігурки солдатиків. Їх треба зібрати, заґрунтувати, розмалювати і тоді ними грати. Гра подібна до шахів, – розповідає Юля. – Ми до гри не дійшли – лише розмальовували. Він завжди знаходив людей, готових це слухати та обговорювати.
Коли влітку на війні Саша міг зловити хороший зв’язок, Юля йому робила відеоекскурсії тематичним магазином у Німеччині. Спеціально їхала туди для цього, а продавець дозволяв їй робити в магазині все, що завгодно, бо знав, що її чоловік – на війні.
Олександр пішов на війну молодшим сержантом, влітку отримав сержанта і став командиром відділення. Служив у 109 окремому батальйоні 10 гірсько-штурмової бригади. В АТО мав позивний Саша-Вітя, а тепер – “Захід”, бо коли займався страйкболом, у нього був позивний West.
Є фронт, а є – життя
Олександр Ковач з перших тижнів вторгнення казав дружині, що це не АТО, що дуже складно, в рази страшніше, важче. Але водночас відгороджував її від того, наскільки йому складно.
Він міг знайти якогось хлопця, який знає, що таке Warhammer, і проговорити про це три години. Він випромінював енергію, був живим в емоціях, що я навіть забувала, де він. І від цього в мене було відчуття, що все під контролем, що він знає, що робить, – каже Юля Ковач.
Юля повернулася до Франківська перший раз у травні на час триденної відпустки Олександра. Тоді вони й бачилися востаннє.
Саша був вже дуже втомленим, але насолоджувався тим, що він вдома, з сім’єю, друзями. Він завжди дуже мінявся тут – був такий щирий, щасливий. Наче не існувало війни. Казав, ти – в Німеччині, я – на фронті, а тут – життя, воно не змінилося, – розповідає Юля.
Виходити на зв’язок йому вдавалося не завжди. Бувало по 3-4 дні взагалі без зв’язку, коли вони виїжджали на завдання. Найдовше Саша не виходив на зв’язок 12 днів, коли він вже був під Бахмутом.
Бувало, що переписувалися аудіоповідомленнями, коли зв’язок не витягував розмову. Завдяки цьому в мене є повідомлення від нього, які я тепер постійно слухаю, – говорить Юля Ковач. – Востаннє ми говорили за тиждень до того, як він загинув – він дзвонив 30 жовтня, коли їх на трошки відвели назад. Казав, що їдять смажену картоплю і вперше за 8 тижнів помиються. Таке було свято.
Більше зв’язку з Олександром вже не було. 6 листопада він загинув від ворожого обстрілу. Олександру Ковачу було 37 років.
Зруйновані мрії
Про загибель чоловіка Юлі повідомили дзвінком з військкомату. Спершу просто радили приїхати, але на запитання, що сталося, сказали, що її чоловік загинув.
Думала, що це помилка. При ньому документів не було – вони згоріли в боях ще в перший тиждень, – каже Юля. Показує жетон чоловіка, який тепер завжди з нею. – Половинку жетона я з ним поклала, а половинка – ось. Жетон замовляла і дарувала, коли він ще займався страйкболом. Це була ігрова деталь, аксесуар. Я не могла повірити, що вона йому знадобилася.
Цей жетон – одна з небагатьох речей, які їй повернули. Показує акуратно приклеєне до картонки заламіноване фото, яке Саша брав на війну.
Це так типово для нього. Якщо він робив щось, це обов’язково мало бути зроблено акуратно, правильно, як воно задумано, – говорить Юля.
В той же день, коли було упізнання, була й панахида, а наступного дня – поховання. Провести Олександра Ковача прийшло понад 500 людей. Юля каже, ці всі люди дуже підтримали просто тим, що були поряд.
Одну з незавершених ігрових фігурок Юля розмалювала для Саші й залишила на могилі. Це фігурка охоронця імператора, яка тепер охоронятиме його.
Він мені наснився в ніч на 6 листопада, ще до того, як я дізналася. Ми були вдома. Я кажу, Сонце, давай подивимося якесь кіно на вечір. А він каже, ти знаєш, я так втомився і хочу спати. Він відвернувся на бочок. І я кажу, ти відпочивай, а я біля тебе посиджу, – говорить Юля. – Другий раз приснився недавно, коли повернулася сюди і ночувала в нашій квартирі вже сама. Сниться, що говорю з ним телефоном, він ще досі на фронті. Я кажу, давай домовимося, що ти не помираєш, приїдеш додому і ми будемо жити до 59 років. І він мені каже, я б дуже цього хотів, але так це не працює.
Юля і Саша мріяли про спільні подорожі. Він хотів поїхати в круїз, покататися у потягу зі скляним дахом у Швейцарії. Усі ці мрії та плани зруйнувала війна.
Я б хотіла просто наших щоденних справ, нашого буденного життя – воно було чудовим. Дуже щасливим. Я повернулася додому і бачу картини-привиди по нашій квартирі, де ми разом. Звичайне життя, яке було настільки злагодженим, це було настільки добре, – каже Юля. – З часом стає лише гірше, бо все більше усвідомлюєш, що його немає і це назавжди. Все більше його бракує і все більше сумуєш. Як це має минути, я не уявляю.
Вмів дивувати
Університетський товариш і кум Олександра Ігор Петров розповідає, що Саша Ковач був уважним і добрим, добре розумів тварин і був для них хорошим наставником. Любив грати у відеоігри – стрілялки та стратегії.
В університеті Саша на фізкультурі обрав спеціалізацію – боротьба, також довго займався змішаними бойовими мистецтвами (MMA). Міг пояснити, яка різниця між БТР та БМП, ще до того як отримав військову спеціальність.
Його в принципі було важко перемогти стратегічно. Запам’ятався момент як Саша заради перемоги в лазертаг навмисно заліз по груди у болото, вистежуючи другу команду, – говорить Ігор Петров. – Міцний здоров’ям та духом, завжди добрий та веселий чоловік. Він міг бути чимось схвильованим, задуманим, трохи ображеним, але не пригадую його злим.
Коли у 2015 році Саша погодився стати хресним Ігоревого сина, поставився до цього дуже серйозно та відповідально.
24 лютого вже о 7 ранку дзвонив мені з військкомату та побажав тримати кулаки за Україну. Звільняв Київщину, зокрема у напрямку ЧАЕС, спалив там сім спальників та свій військовий квиток, – розповідає Ігор Петров.
Саша для мене по життю є героєм. Йому було всього півтора року, коли народилася сестричка і з того часу він став дорослим. Він піклувався про неї, хотів її купати, бавив, поступався їй у всьому, а вона керувала, – говорить мама Валерія Ковач. – Він був дуже щирим, вмів дивувати, дуже гарно танцював. З легкістю прощався з речами, любив робити дорогі подарунки, був щедрим в любові. Ще класна керівничка сказала про Сашу, що його хочеться любити й він дається любити. Це дуже влучна фраза. Він таким і був.
Олександр-Віктор Ковач нагороджений відзнакою Президента України “За участь в антитерористичній операції”, нагрудним знаком “Учасник АТО”, медаллю “Захиснику Вітчизни”, відзнакою міського голови “За честь і звитягу” та відзнакою 10 окремої гірсько-штурмової бригади.
Авторка: Ольга Суровська
Цим матеріалом “Репортер” продовжує серію статей “Вони загинули за Україну” про франківців та мешканців Прикарпаття, які віддали життя, боронячи Україну від окупанта.
Comments are closed.