Нацгвардієць з Франківська Олександр Турок якраз повернувся до служби після поранення та реабілітації. Йому в спину залетіло сім осколків – чотири вийняли у Краматорську, а ще три поки «сидять» у спині. Поранення Олександр отримав 2 квітня ще з двома побратимами. Той день, каже, пам’ятає до секунди, адже півтори години чекали на евакуацію.
Просто лежали й молились, аби не прилетіло знову, бо весь цей час обстріл не припинявся, пише Репортер.
«Вольт» просуває бренд
Військовий досвід Олександр мав, бо служив строкову у 2005 році у прикордонних військах. Коли почалась війна у 2014 році, чекав на мобілізацію, але сам не йшов. Думав, як буде потрібний, його викличуть, і тоді піде без вагань. Проходив час, одружився, з’явилась перша дитина, потім друга, власний бізнес і, зізнається, мобілізація відійшла на другий план. Та 24 лютого минулого року Олександр був у центрі комплектації, бо розумів, що мусить йти сам.
Вже наступного дня став нацгвардійцем. Хоча, спершу чоловік хотів у 10 гірсько-штурмову бригаду, бо бойова і вже на передовій. Але «десятка» вже була набрана.
Новонабрані нацгвардійці довго й наполегливо вчилися. На фронт Олександр відправився наприкінці лютого 2023 року. Це був Лиманський напрямок.
У нього позивний – «Вольт». Так називається його фірма – «Вольт – безпечна електрика». Сміється, що просуває свій бренд ще й на сході України.
Фірму залишив на компаньйона – він тягне усе сам, – говорить Олександр, – Сподіваюся, коли це все закінчиться, я повернуся і компенсую свою відсутність. Але усі заробітки, в принципі, все можна надолужити, якщо наша держава буде нашою державою.
Дитина кричить серед лісу
Про перший бойовий вихід, каже, була цікавість, невідомість і страх.
Але ми їхали з побратимами – в команді, – розказує Олександр Турок. – Знали, що один на одного можемо покластися. Тому це той страх трохи нівелювало. Почалися прильоти – спершу далі, потім ближче, потім ще ближче. А потім уже цікавість пропала. Переживали й молилися, аби не по нас. Уже наступні виходи були легші. Коли, наприклад, нас обстрілювали з артилерії і після того починалися штурми. Ми їх відбивали і відповідно ставало вже трошки більше мотивації. Відбили раз, другий, третій і так згуртовано переборювали свій страх.
Читайте також: «Кульбан» тримає оборону. Як нацгвардієць з Прикарпаття воює з перших днів вторгнення
Крім постійних обстрілів, ворог тиснув різними психологічними провокаціями. Наприклад, о третій ночі у гучномовець включали дикий крик чи то вереск дитини.
Для мене це було смішно й нелогічно, бо яка дитина у лісі під час бойових дій, – каже Турок. – Але, можливо, хтось міг відреагувати інакше. О шостій ранку вмикали двохвилинний спіч, мовляв, здавайтеся, ваш Зеленський поганий, краде гроші, а ви тут вмираєте. Потім вмикали якусь російську пісню. І таким був кожен ранок. А потім починався обмін артилерійськими снарядами.
Аби не добило
Олександр – тато двох прекрасних сина й доньки. Дістає з кишені паспорт, а з-поміж іконок та якихось важливих папірців витягає зігнуте удвоє сімейне фото. Там він з дружиною, хлопчик і дівчинка.
Витягаю, коли скрутно чи сумую, – лагідно усміхається Олександр. – Згадую свою малечу. Хороші діти. Старшій доньці – вісім. Вона вже все розуміє, може не настільки конкретно, але розуміла, що тато їде і це буде розлука на певний час. Сумувала, плакала. А син ще малий. Тато їде, то їде. Але що мені сподобалося, у садочку він всім казав: «Мій тато на війні, мій тато на війні». Як мінімум заради них я це робив.
Те сімейне фото витягував, коли лежав поранений і чекав на евакуацію. Каже, свій день народження не буде пам’ятати так, як дату, коли отримав поранення – усе детально, посекундно.
Це сталося 2 квітня, десь між 11.13 і 11.15, – пригадує Олександр Турок. – Я хоч не песиміст, але рано чи пізно це мало статися. Там постійний обстріл з інтервалом хвилина-півтори-дві. Тож, рано чи пізно, воно мало прилетіти. Прилетів снаряд СПГ, близько біля нас і розірвався.
Тоді на позиціях їх мало бути двоє, але ще один побратим прийшов перевірити, як вони, та й потрапив під гарячу роздачу. Усі троє отримали поранення.
Спершу було, як якийсь спалах – щось посвітліло, потім потемніло, – згадує той день «Вольт». – Зразу почала боліти спина, відчув щось гаряче й пече. Попробував, чи можу дихати, чи руки й ноги цілі. І в той момент на мене падає побратим, бо він був позаду. Каже: «Щось недобре». Я забув про себе, обстежую його. Йому роздробило ногу, наклав турнікети. Руку теж зачепило і в шию влучило. Слава Богу, кровотечі не було, тож я розумів, що все буде добре.
Потім Олександр взявся за третього побратима.
Йому влучило в живіт, плече та в голову.
Його каска була – як друшляк, – говорить Олександр Турок. – Думав, що там щось страшне, а йому просто трошки вухо черкануло.
Обстріли не припинялися. По рації доповіли, що поранені й чекали на евакуацію. За словами Олександра, це були найдовші півтори години в його житті. Через постійні обстріли евакуаційний екіпаж не міг до них дістатись.
За ці півтори години – лежали, молилися, аби воно не прилетіло ще раз і не добило, – розповідає нацгвардієць. – Чекали, що нас врятують, згадували якісь приємні моменти. Було, що записував прощальне відео на телефон. Думав, якщо що, то знайдуть телефон і передадуть рідним. Слава Богу, цей варіант не пройшов. Відео я витер.
Хотілося плакати
Олександр говорить, коли їх евакуйовували й везли вже у відносно спокійніше місце, йому просто хотілося плакати, як малій дитині. Не розуміє, чому так.
Розказує, що спершу на стабілізаційному пункті медики були в шоці, адже, коли їм привозять з осколковими, то зразу видно, а він стоїть ціленький.
Вони не розуміли, що я там роблю, – сміється Турок. – Я їм пояснюю, що спина. Подивилися на рану і питають: «Ти дихати можеш?».
Виявилося, що осколок влучив вище бронежилета й розірвався на сім частинок, чи до того вони по черзі сім позалітали, що малоймовірно.
Два осколки пішли по м’язах ближче до нирок, а решта лишилися в районі лопаток. Дірка була, каже, як 12 сантиметровий чорний маркер і в такому ж діаметрі.
Одразу на стабпункті хірурги дістали чотири осколки. Решта були глибше, їх не чіпали. Каже, там на п’ять хірургів 100 людей з осколками у черзі. Усе йде на швидкість та оперативність, тому нема часу приділяти менш важливим речам.
Далі були півтора місяця лікування по різних госпіталях, адже рана довго не гоїлася. Потім Олександр доліковувався у Франківську. Три осколки ще досі «сидять» у його спині – у двох лопатках і біля хребта. Лікарі поки не рекомендують видаляти.
З одним із побратимів, кого поранило в той день Олександр вже бачився у Франківську. Другий ще у госпіталі. Живі.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.