Юля Ястребова через повномасштабне вторгнення змушена була з двома дітьми залишити свій дім у Херсоні. Їхали на тиждень-два в село до батьків. Натомість півтора місяця з дітьми прожили в окупації. Врятувавшись, знайшли прихисток у Франківську, де й залишилися з травня 2022 року. Тут народилася її найменша дитина. Аби дати собі раду із синдромом провини вцілілої, вона організувала виробництво сухих страв для захисників та евакуйованих українців.
Про страшні дні окупації, сльози на заправці та вирване життя, Юлія Ястребова розповіла Репортеру.
Побомблять і повернемося
Юлія Ястребова – з Херсона. Там залишилася її затишна квартира, двоповерхова дача, де вони з дітьми проводили усе літо, бізнес із виробництва сушених фруктів та пастили, спокійне життя та плани на майбутнє. Каже, навіть думати не хотіла, що доведеться лишити дім. Але російське вторгнення зруйнувало все.
Чоловік потихеньку свої справи завершував, але ми до останнього надіялися, що не доведеться їхати. Навпаки – ми на виробництві готувались до 8 березня – я закупила 600 кілограмів яблук, мені вже все попривозили. Я навіть не хотіла думати про те, щоб збирати речі, – згадує Юлія.
У Херсоні Юлія Ястребова з сім’єю жила в мікрорайоні Шуменському – він найближчий до Чорнобаївки. Тож прокинулися вони від дуже гучних вибухів.
У нас – діти, тому навіть взимку ми ніколи не закриваємо балкон, щоб було прохолодно. Тоді як шарахнуло, я думала, що від вибухової хвилі випаде вікно. Ми, звісно, прокинулися й почали збирати речі. Зібрали маленький рюкзачок собі, рюкзачок одній дитині, іншій. Взяли з собою все необхідне на тиждень-два. Думали, побомблять аеропорти, потім все вирішиться, і ми повернемося, – розповідає Юлія.
З важливого прихопили з собою намет і дві ковдри на випадок, якщо доведеться ночувати взимку з дітьми на вулиці. Так досі з собою той намет і возять.
До теми:
Голоси війни. Вікторія Юдковська – про життя під обстрілами та евакуацію в Івано-Франківськ
В машині їхало п’ятеро дорослих, четверо дітей і троє котів. Тоді прийняли рішення просто від‘їхати трохи далі – за 130 кілометрів від Херсона до Юліних батьків у Велику Олександрівку. Думали, в селі безпечніше.
На трасі, яка проходить через Каховку та Берислав, розстріляли людину. Про це повідомили в телеграм-каналах, по радіо. Тому ми вирішили трасою не їхати. Їхали польовими дорогами шість годин. Всі зморилися. Дітям дуже важко було, бо діти маленькі, кричали, плакали, – говорить Юлія. – А наступного дня ми почули, як вібрує земля, наче в метро. Я вийшла у двір, вилізла на дах кухні й бачу, що по центральній вулиці села їдуть танки. Ми зрозуміли, що далі вже нікуди не поїдемо. Так ми залишилися, жили у моїх батьків півтора місяця в окупації.
Аби вижити, закопували їжу
У батьківській хаті порятунок від війни шукали четверо дітей: двоє Юліних і двоє її племінників. Старшій її дитині на той момент було п’ять років, меншій – два з половиною.
Каже, зробили для дітей імпровізоване укриття – велику дошку обперли на плиту і діти сиділи під тією плитою на випадок якщо дім завалиться. Навчали їх, як щось чуєш, швидко повзи, тікай в хату чи хоча б під паркан.
Вони бачили, що щось бахає, вибухає, падали на підлогу, повзли, – згадує Юлія. – Я знаю, що таке закопувати їжу для дітей у городі, коли нічого немає, окрім води, в магазині. В магазини нічого не підвозили. Ми зібрали два мішки картоплі, консерви, печиво. Закопали все в різних місцях на випадок, якщо щось одне знайдуть. Ми тоді велику картоплю закопали, а малу – їли.
В селі постійно було чутно вибухи, автоматні черги, над селом літали літаки. Батьківська хата – за кілька будинків від центральної вулиці, на якій – гідроелектростанція. Юлія каже, звідти було чутно, як допитували людей. Автоматні черги чулися постійно.
Читайте також: Голоси війни. Ірина Ротар – про життя в окупації та волонтерство у Франківську
За ці півтора місяця окупації в Юлі зникло базове відчуття безпеки.
Її переслідував панічний страх, що окупанти можуть зайти в будь-який момент.
Був страх якось нафарбуватися. Мала згорбитися, скрючитися, взагалі нікуди не виходити, щоб тебе ніхто не зловив, нічого не зробили. Ви ж знаєте історії того, що при навіть при дітях гвалтували, – каже Юлія Ястребова. – Я зараз працюю з психологом і вона мене змусила щодня фарбуватися червоною помадою і фарбувати нігті. Я півтора року не могла дозволити собі фарбуватися.
Навіть зараз на восьмому поверсі у квартирі з сигналізацією і домофоном, камерами на вулиці, я все одно боюся. Інколи прокидаюся вночі від того, що боюся, що хтось зайде, вивалить двері. Розумію, що я в безпеці, але мене починає трясти…
Останньою краплею стало, коли український літак розбомбив ворожі позиції, а вони розвернулися і “градами” почали накривати село. Коли вже прилетіло на сусідню вулицю, Юля з чоловіком зрозуміли, що треба збиратись і їхати будь-яким способом.
Хоча були блок-пости і було дуже страшно, ми вирішили, що просто не можемо більше залишатися, – розповідає Юлія Ястребова. – В обід впала ракета, ми за ніч зібралися і поїхали зранку. Коли ми їхали, за нами їхав танк. Він відкриває цю кришку і з автоматом дивиться на нас. Він їде – і ми їдемо. Чоловік каже: їдемо далі, тільки не зупинятись.
Сльози, міни, окупація
З окупації вивезли провідники – два знайомі хлопці. Вони зараз служать. Виїжджали колоною з п‘яти машин через ліс, тому на ворожі блокпости не натрапили. Дорога з окупації зайняла до двох годин. Спершу поїхали на Кривий Ріг. На українському блок-пості показали документи на дітей і далі вже ніхто нічого не перевіряв.
Ми заїхали на першу заправку, я зайшла там в магазин, побачила печиво і почала плакати, – розповідає Юлія Ястребова. – Люди заходять, п’ють каву. А ти стоїш і сльози градом котяться. Бо буквально за 10 кілометрів зовсім нічого немає – в магазині у нас була тільки крупа кукурудзяна, яку продавали по три кілограми на руки в один день, картопля і багато газованої води, яку ніхто не купував, та кіоски з морозивом.
Тому я зараз розумію військових, які приїжджають додому, а тут люди гуляють. Життя продовжується, але воно дуже сильно відрізняється від того, як живуть люди там.
Після того, як Юлія з сім’єю поїхала, мама ще місяць побула в окупації. У травні її вивіз тато, а сам – повернувся. Коли вони виїжджали, їхала колона з 40 машин. Дорога була перевірена – по ній їздили щодня. Провідник проїхав, а друга машина вибухнула. Батько з мамою та сусідами їхали п’ятою машиною в колоні. Пощастило лишитися цілими.
Коли всі вийшли з машин, то побачили, що друга машина стоїть посеред мін – неможливо було навіть підійти, – розповідає Юлія. – Тому довелося виїжджати іншою дорогою. Про міни повідомили нашим військовим. Вони якось потім ту машину евакуювали, ще двох пасажирів з тієї машини їм вдалося врятувати, а троє, серед яких були водій і його жінка – загинули.
Батько залишався в селі до звільнення – пробув в окупації ще пів року.
Вивозив із села інших людей на Кривий Ріг і щоразу повертався. Казав, “якщо помру, то помру у своїй хаті”.
Через дорогу від нас була бабуся, яка теж залишилася одна, і чоловік з інвалідністю. Ходив їх годував. Кури неслися, він пік хліб і роздавав. Періодично викопував ті продукти, що ми закопали, аби мати, що їсти, – каже Юлія. – Після шостої з будинку виходити не можна було. Сусід наточив з крана води й ніс напувати худобу, то зайшли і молотками поперебивали йому коліна. Це за те, що ніс воду. Сказали: «Почєму ти тут здесь ходиш?».
Мама повернулася в село через місяць після його звільнення.
Юлія каже, нині наші військові все там потрохи розміновують. Але повертатися – небезпечно, особливо з дітьми.
До теми: Голоси війни. Яна Солошина з Херсонщини – про окупацію, втрату чоловіка та нове життя у Франківську
“Знайомі фермери поїхали засівати поле. Чоловік вийшов з машини, підірвався і загинув, а зятю відірвало ногу. Він встиг викликати швидку, але поки швидка доїхала, то стік кров’ю”, – говорить Юлія Ястребова. Після звільнення Херсону вона ще не була вдома і не знає, коли вдасться поїхати. В її квартирі нині живуть сусіди по дачі, помешкання яких затопило після підриву Каховської ГЕС.
Я розумію, що не маю права наражати дітей на таку небезпеку як би боляче не було, – говорить Юля. – Не знаю, скільки б я зараз заплатила, щоб зайти на свою жовту кухоньку, посидіти, побачити все на власні очі. Зараз ми постійно переїжджаємо – це вже п’ята квартира, в якій живемо. Я навіть не пам’ятаю, на якій полиці на кухні що й де у мене лежить. Я просто не пам’ятаю.
Каже, дуже важко було звикнути до думки що, можливо, вони з дітьми ніколи не повернуться назад.
Я в дитинстві виросла в селі – ми бігали в балки, на будови, на річку, по березі, на дерева лізеш, десь падаєш, в якісь шпарини лізеш… За 20 хвилин ми вже були на дачі, за 20 хвилин – ліс, Олешківські піски. Ми їздили кожні вихідні по гриби, просто в ліс. За 40 хвилин – море, – каже Юлія Ястребова. – В мене троє дітей і неможливо огородити їх від того, що діти кудись підуть, щось знайдуть. Дачі нашої двоповерхової немає, в ліс ми не поїдемо, до моря також…
Порятунок і вклад в перемогу
Під час повені річка несе дерева. І коли вже все міліє, то посеред річки будуть такі острівці, де просто дерево лежить вивернуте корінякою наверх. Таке враження, що ми – як те дерево. Ти просто жив, а тебе забрали, викинули без нічого – як хочеш, так і живи. Зачепишся десь, пристосуєшся, добре, – говорить Юлія.
У Франківську вона з сім’єю живе з травня 2022 року. Каже, спершу не могла собі знайти місця – хотіла допомагати, але не знала як.
Коли розуміла, як люди живуть там, а тут – святкують, я сиділа і сильно плакала, не знала, куди себе приткнути. Знаєте, цей синдром, коли ти виїхав, коли ти врятувався, а хтось ще – там. Ти хочеш щось робити, є почуття провини. І я не знала, що я можу такого зробити, щоб хоч трішки допомогти, щоб хоч якось полегшити оце все, – пояснює Юлія.
До війни вона робила пастилу, фруктові чіпси. Тому коли побачила, що люди роблять сухі борщі на фронт, зрозуміла, що може теж долучитися. З виплат на ВПО назбирала грошей, аби купити тут свою першу сушарку, бо всі Юліні сушарки залишилися в Херсоні. Так пів року сама робила борщі. А потім вирішила, що треба шукати окреме приміщення.
На восьмому тижні вагітності, коли не могла пхати на восьмий поверх по 10-15 кг овочів, я почала шукати приміщення. Так знайшла Херсонський хаб. Нам виділили простір, потім сказали людям, що можна прийти й допомогти, – розповідає Юлія Ястребова.
Загалом у волонтерській групі нині десь 50 людей.
Щодня приходять до 20 – хто коли може, тоді допомагає. У хабі овочі нарізають, висушують і фасують порційно. Окрім борщів, готують різні перші страви, а також фасують сухофрукти й горіхи для смачного перекусу. Юлія каже, нині херсонський борщ – це вже більше ніж просто їжа для військових чи для цивільних.
Це можливість поспілкуватися, можливість не ходити по шелтерах, за гуманітарними допомогами – за гречкою чи макаронами, а можливість віддавати, щось робити, коли можеш бути корисним. Це вклад в перемогу, – пояснює Юлія Ястребова. – Вони вкладаються, і це така реабілітація для людей. Ми малюємо малюнки, робимо солодкі перекуси. Зараз їх не виженеш – робота закінчується, а вони сидять і спілкуються. Це як віддушина.
Авторка: Ольга Суровська
Матеріал опублікований у рамках проєкту «Голоси війни», який «Репортер» реалізує спільно з радіо «Західний полюс» і телеканалом 402
Comments are closed.