Відомі франківські музиканти, лідери гурту «Брати Станіслава» Сергій та Володимир Гупали нині бійці 78 батальйону 102 бригади. 10 місяців на передовій і зараз вони обоє вдома. Один з братів на реабілітації через травму ноги. Кажуть, тимчасово перейшли на “культурний фронт”.
Поки тут – хочуть записати пісню «Ген українця», яку створили ще до повномасштабного вторгнення, пише Репортер.
Про Запорізький напрямок говорять мало
Уже вранці 24 лютого Сергій та Володимир Гупали були під центром комплектації у довгій черзі тих, хто збирався на війну. Тоді набирали бійців у 102 бригаду тероборони. Саме туди вони й потрапили. 11 березня разом з іншими відправилися на передову у складі зведеного батальйону добровольців.
Пам’ятаємо, тоді на Сумах був прорив, не вистачало людей, аби закрити той напрямок, – розказує Сергій Гупал. – Комбат вийшов, мовляв, хлопці, хто хоче, бо треба. І ми вийшли разом з іншими хлопцями та відправились на Сумський напрямок.
Далі був Харківський напрямок, а від початку червня, вже понад пів року хлопці у Запорізькій області. Брати кажуть, там теж було доволі гаряче.
Просто чомусь медіа туди не так звертають увагу. Звісно, є гарячіші місця. Був Маріуполь, “Азовсталь”, нині – Бахмут, Соледар, – говорить Сергій. – Зараз там значно щільніші та активніші бойові дії. Але на тому напрямку, де ми зараз, – також спекотно.
Позивні до них не клеяться
Брати всюди разом – по житті, у музиці, а тепер і на війні. Кажуть, це палиця з двох боків, адже завжди поруч є людина, в якій ти впевнений, а з іншого боку – це додаткові переживання.
Завжди треба бути впевненим у побратиму, а тут ти впевнений просто на мільйон, – говорить Сергій Гупал. – Але мінус, що є додаткова відповідальність за брата – прикрити, вберегти.
За словами Сергія, лише кілька разів окремо йшли на завдання – і це було найтяжче. Коли поруч нема брата – ні їсти, ні спати не можеш.
Позивні до них не клеяться, хоч і мають: Сергій – «Стаф», а Володимир – «Флокі». Та ніхто з побратимів їх так не називає, всі кажуть – «Брати». У відпустку Гупали також лише разом. Наприкінці грудня приїхали додому через травму Сергія. Той жартує, що це наслідок фізкультури під час мінометного обстрілу. Невдало стрибнув в окоп і тепер має цілий букет проблем з ногою, потрібна реабілітація.
Ген українця
Поки брати тут, кажуть, хочуть надолужити роботу. Ще додають, що дуже сильно скучили за музикою. До речі, половина гурту «Брати Станіслава» на війні. З Гупалами воює і їхній гітарист – Володимир Дутчак. А інші троє волонтерять, за що брати їм дуже вдячні.
Гупали говорять, що на війні завжди допомагає дзвінок рідним, аби просто поговорити не про війну. Також зібратися під гітару, послухати чи поспівати усім разом. Але такі моменти бувають вкрай рідко.
До лютого 2022 року «Брати Станіслава» не встигли випустити пісню «Ген українця». Тож планують її доробити, поки вдома. Кажуть, вона б могла підійти як гімн їхнього підрозділу.
Читайте також: «Власними зусиллями»: волонтери з Прикарпаття допомагають військовим на передовій (ФОТО)
До повномасштабного вторгнення пісня сприймалася нами мотиваційно, а зараз вона не так мотивує, як констатує факт, що наша нація вистояла, вистоїть і поборе зло, – говорять брати. – Те, що я маю ген українця, – це є вже питання гордості, констатація факту. І про це знає весь світ.
Автором майже усіх пісень гурту є Володимир. Каже, зараз йому не пишеться, “десь рубильник перемкнуло і все”.
Війна на кожного впливає по-різному, – говорить Володимир. – У нас є побратим Петро Трохимчук, він до війни писав вірші, але дуже рідко. А там йому відкрилося друге дихання. Й писати може тільки в окопах. Якщо обстріл, у нього відкривалися якісь чакри, він починав музикувати, писати вірші й то дуже класні. А поїхав на реабілітацію, бо мав контузію – і жодного вірша. Так і каже: «Мені треба в окоп, там з мене просто ллється». А в мене навпаки – як відрубало. Може, підсвідомість спрацювала у практичнішу площину та сказала: «Ні, зосереджуйся на конкретній задачі, на тій ситуації, в якій ти є». Надіюся, що пізніше, коли мозок опрацює те все, то буде видавати на-гора творчі результати.
Брати Гупали кажуть, писатимуть і співатимуть про те, що й раніше. Про боротьбу, силу, міць українського народу, аби ніколи не здаватися, не опускати рук.
Єдина різниця, що завдяки теперішньому досвіду, вже будемо, певно, детальніше розповідати про якісь події, тим більше, що ти їх прожив, – говорить Володимир. – Буде легше передавати думки, бо є досвід. Якщо раніше ми писали про когось і десь вкладали своє бачення, то зараз пишемо не про когось, а про себе й тих, хто поруч.
У хлопців навіть однакові татуювання біля вуха – тризуб, який читається як «ЗСУ».
Зараз Володимир доробив ще одне тату. На всю праву руку в нього колоски пшениці – як символ мирної України. Брат таке саме зробив уже давно.
Зараз я вирішив продовжити на плече, придумав малюнок і його зробили, – розказує Володимир. – Це зозуля, яка тримає у руках гранату. І замість пір’я вона має на собі ноти. Це символ того, що ми воюємо не тільки зброєю на фронті, але й словом, музикою – культурою. Якщо ми не переборемо ворога на культурній ниві, навіть якщо переможемо на фронті – війна може повернутися.
Говорять брати
Усім треба бути причетними до цієї війни. Це і словом, і донатити, постійно постити підтримку хлопцям, розповсюджувати інформацію, боротися з дезінформацією. Будь-яким чином, будь-яким боком бути приналежним, не бути байдужим. Люди помагають і за це велика подяка кожному. Тим ми й сильні та переможемо, тому що в такі моменти відчувається згуртованість нації – і тих, хто позаду, і тих, хто попереду. Якщо це не порушиться, якщо ми й надалі так будемо діяти, то переможемо дуже швидко.
Звертаємось до хлопців, які тікають від мобілізації. Ви маєте зрозуміти, що вас це не мине. Навпаки, маєте час готуватися. Здобувайте навички. Ми не мали можливості готуватися, у нас просто не було часу. Але у нас були хороші командири, які поділилися досвідом. А у вас є купа часу – чи індивідуально проходити якусь підготовку, чи якщо мобілізувалися, то вчитись на полігонах.
Ворог буде затягувати війну. Ті люди, які пішли від початку, вони не з металу зроблені. Хоч там ніхто не жаліється, вони тримають оборону, борються, виконують поставлені завдання. Але прийде час, їх треба буде міняти, тому про це краще думати вже. Люди виснажуються і фізично, і морально.
Знаєте, що найстрашніше? Не усвідомлення того, де ти є та що з тобою може трапитися. Хоча це теж страшно. Дуже важливим є розуміння того, що буде, якщо ми не справимося… Ми просто були на територіях, яку після себе залишали окупанти. І те, що вони там творили – це було б просто з усією Україною. Якщо ми не втримаємось, України просто не буде. Твоя сім’я, родичі, знайомі, друзі – їм просто доведеться масово втікати за кордон, або їх будуть пакувати у чорні пакети чи спалювати… Усвідомлення цих речей насправді сильно мотивує. Це той гвинтик, який змушує вгризатися зубами у найважчі моменти.
Авторка: Світлана Лелик
Фото, відео: Ірина Гаврилюк
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Comments are closed.