33-річний Степан Худа з села Тустань Дубовецької громади до війни працював на Івано-Франківському цементному заводі. Коли почалося вторгнення, якраз був на зміні. 27 лютого разом з троюрідним братом вже були у Галичі під військкоматом, пише Репортер.
Ні кроку назад
Які тоді були думки? Якщо вже сюди прилітає, то треба йти захищати, – пригадує Степан Худа. – У Галичі було багато народу. Черга велика, одні приходили, інші від’їжджали. Це надихало. Такий патріотизм – за себе, за всіх, що ніхто не боїться нічого. Треба, так треба.
Степан потрапив у 50 полк Нацгвардії, а брат – у 53 окрему механізовану бригаду. Нині він воює на Авдіївському напрямку.
А Степан після навчання та бойового злагодження був на північному напрямку біля білоруського кордну, а потім відправився на Луганський напрямок – під Кремінну.
Ми потрапили в такий час, що мало не покажеться. Але стояли, – говорить Худа. – Ані кроку не дали назад.
Ворог кілька разів пробував штурмувати позиції нацгвардійців, але йому нічого не вдавалось.
Зрозуміли, що піхотою нас не взяти, тоді давай «накривати» усім, – пригадує Худа. – Міномет, танчик виїжджав… Це просто була м’ясорубка. У нас були поранені, але загиблих ще не було. На третій день був один загиблий – «Барні». А більшість були поранені, я теж.
Метр землі зверху
Степан отримав поранення ноги – осколок пройшов наскрізь. Вже потім, у госпіталі, дізнався, що має ще два осколки у плечі. Один витягли, один ще «сидить». Він не загрожує, тому лікарі порадили не чіпати. Зараз Степан продовжує службу. Ще трохи шкутильгає. Каже, кістка ще добре не зрослася.
Ми чотири години чекали на евакуацію, бо тривав інтенсивний обстріл, – пригадує Худа. – Тоді думав, лиш би Бог дав, щоб я звідти вийшов. Прилітало й прилітало. Тільки й думав: невже мені тут кінець?
Поранених евакуйовували військові з 95 бригади. Тоді зі Степаном поранило ще трьох побратимів. Десь кілометр ще треба було йти до місця евакуації. І це під обстрілами. Хтось йшов сам, когось несли.
Тільки так чуємо свист і одразу всі під дерева, свист – і під дерева, – розказує Степан. – Не пригадаю, скільки часу ми так йшли. Тоді нас повантажили на БТР. Поїхали на інші позиції забирати поранених. Нас тоді було семеро.
Та найстрашніше, за словами Степана, відчуття поховання заживо. Коли засипає землею, що не можеш поворухнутися й не маєш, чим дихати.
Розказує, як з побратимом копали окоп і над ними завис ворожий дрон. Вони лише встигли залізти у бійницю, як збоку впала міна і їх обох засипало землею. Побратими відкопали. Наступного дня знову впало поруч і засипало.
Десь метр землі був на мені, – розказує Степан Худа. – Врятувало те, що заклав руки за голову, і в цьому трикутнику було повітря. Побратим «Мольфар» мене відкопав, а я відкопував хлопця з 95-ки. Чув, звідки він кричить, зняв каску і нею відкопав йому голову, аби міг дихати. У мене цей страх досі є – бути похованим живцем. Це не передати. Така маса землі на тебе… Раз, тут було світло, то вже раз – і його немає, нема чим дихати.
Читайте також: Нацгвардієць «Добрий день». Володимир Гождяк з Прикарпаття – про ліс, війну та АГС
Та смачна цигарка
У ті перші дні загинули побратими «Мольфар» і «Барні». Тіло останнього ще досі не забрали.
Коли мене переводили з одного госпіталю в інший, то написала мама «Барні»: «Що з моїм Мішою? – говорить Худа. – Це було найтяжче. Я вагався з 40 хвилин, що їй відписувати. Важко сказати, що її сина вже більше нема. Відписав. Вона спитала, чи він цілий і чи не мучився. Я відписав: «Миттєво». Вже сім місяців як його нема.
Степан згадує, що «Барні» був дуже життєрадісним молодим хлопцем, мав велику силу волі. «Мольфар» – з села Залуква, біля Галича. Він для побратимів був як наставник, завжди міг щось порадити.
Пам’ятаю, «Мольфар» підліз до мене, коли мене поранило, мовляв, як я, – пригадує Степан Худа. – Кажу: «Сильно хочу курити та води». Він приніс мені пляшку води й сигарету. Я собі назавжди запам’ятав ту помнуту пачку «Комплімент» червоний і там одна сигарета. Вона була дуже смачна. Це була остання сигарета побратима «Сивого» і він її мені віддав, а сам залишився на позиції без цигарок.
Читайте: Бартка замість милиці. Петро Гудим’як з Косівщини – про полювання на танки й гуцульський гонор
Степан багато розказує за «Сивого», з яким разом з першого дня. Як познайомилися під військкоматом, потім поруч були їхні койки, а далі разом зайшли на позицію. Степана поранило 8 квітня, а «Сивого» – наступного дня.
Зараз весь час на зв’язку. Він мені, як брат. – впевнено говорить Худа. – Так, як брат!
Авторка: Світлана Лелик
