До свят «Репортер» завжди тішить читачів ексклюзивним делікатесом. Цьогоріч ми перенесемось у кінець 1866 року і подивимось, яким було місто.
При тракті карпатському
Наприкінці 1866 року у львівській друкарні Корнелія Піллера вийшло видання із довгою назвою — «Галичанин, суспільний календар на рік панський 1867, який є роком звичайним, що має 365 днів». І була там стаття краєзнавця Антоні Шнайдера зі статистичним оглядом міст і містечок краю. Її вихід пов’язаний з адмінреформою, коли замість округів мали вводити повіти. Описується там і Станиславів. Тож яким він був на зламі 1866/1867 років?
«Станиславів — місто муніципальне, в Станиславівському окрузі (колись належав Потоцьким, у землі Галицькій, воєводства Руського). Розташовується у рівнині між двома Бистрицями, які трохи далі зливаються в один потік. Місто лежить при тракті карпатському, звідси починається тракт бережанський; також тут проходить чернівецька колія із колійовим двірцем».
Карпатський тракт — це нинішня траса Н-09 через Надвірну, Яремче і Яблуницький перевал, а бережанським трактом автор іменує дорогу на Рогатин, де була розвилка на Львів і Тернопіль.
«Площа міста, разом із передмістями, становить 1950 моргів (1 морг = 0,56Га), налічує 1034 будинків, 2279 родин і 11682 мешканців. З них обряду латинського 3510, греко-католицького 1084, вірмено-католицького 88, лютеран 72, кальвіністів 8, юдеїв 6920».
Як бачимо, євреї становили переважну більшість мешканців, за ними йшли католики-поляки, а потім уже українці.
…і порядна лазня
«Тут є окружний уряд із майбутнім повітовим, окружний суд (цивільний, кримінальний, торговий і гірничий) з прокуратурою, суддями і 9 адвокатами; уряд ґмінний (магістрат І класу) з міським архівом, поштою, урядом телеграфічним.
Парафія латинська із чудовою фарою (колишньою колегіатою), де зберігаються гробівці Потоцьких, каплиця на цвинтарі, парафія греко-католицька при колишньому костелі отців єзуїтів (нині церква руська), парафія вірмено-католицька з власним костелом».
Із тих чотирьох храмів збереглися три. Фара — це Музей мистецтв Прикарпаття, костел єзуїтів — катедра, вірменський — «голуба церква». Каплиця стояла на цвинтарі за готелем «Надія» і була знищена на початку 1980-х.
[supsystic-slider id=339 position=”center”]
«Доброчинне товариство дам по допомозі убогим, позичковий фонд для ремісників з капіталом 2034 злр (злотих ринських — Авт), міський шпиталь на 120 хворих з каплицею і річним доходом 8030 злр, жидівський шпиталь на 30 хворих з 1500 злр річного доходу, військовий шпиталь у давньому замку Потоцьких, військовий склад, будинок калік з річним доходом 348 злр, захоронка або заклад виховання бідних сиріт з річним доходом 2198 злр і дім убогих з доходом 1315 злр.
Є тут також 4 лікарі, 8 хірургів, 19 акушерок, 2 аптеки і порядна лазня».
Міський шпиталь працює досі — це лікарня на Мазепи, палац Потоцьких руйнується, єврейський шпиталь, що стояв на перехресті Мельника й Січових Стрільців, знесли у 1970-х при згладжуванні повороту. Будинок калік зберігся — Галицька, 14. «Порядна лазня» теж є — на Низовій.
Зелена зона зникає
Наступний розділ є своєрідним путівником по старому Станиславову.
«Ціле місто з передмістями поділене, подібно Львову, на п’ять частин і має, окрім чотирибічного ринку, 4 красиві площі і 24 бруковані вулиці з достатнім освітленням. До найкращих тутешніх будинків належить ратуша з пивницями і крамницями навколо, за яке місто щорічно отримує до 3000 злр чиншу; давній кляштор отців єзуїтів о двох поверхах де зараз містяться окружний уряд, гімназія і нормальна школа; цивільний шпиталь, військовий шпиталь, 3 жидівських божниці і кілька приватних будинків — панів Гендліха, Баттерная, Пшибиловського та ін.».
[supsystic-slider id=338 position=”center”]
Єзуїтський кляштор, тобто монастир, нині займає морфологічний корпус медуніверситету на Шептицького. У статті він названий двоповерховим, хоча насправді має три. Втім, це не помилка. Раніше перший поверх іменували партером, а, власне, поверхами, вважали другий і наступні.
Ратуша у 1860 році
Центральна єврейська божниця — синагога — стояла у теперішньому сквері Руської трійці і не пережила Другу світову. А всі три згадані приватні кам’яниці можна побачити й сьогодні. У будинку Баттерная нині працює військова поліклініка (Старозамкова, 2а), в особняку Пшибиловського засідає обласний господарський суд (Шевченка, 16), а особняк Гендліха на Мельничука, 14 давно чекає на реставрацію.
«Публічних парків у місті не має, окрім маленького скверу, що зветься Краттерівкою, та вулиці Липової, яка обсаджена старими розлогими липами і провадить до давнього звіринцю. Але й ця зелена зона зникає через активне спорудження на ній житлових будинків.
На площі Франца, перед окружним урядом, місто поставило пам’ятник світлої пам’яті цісарю Францу І, досить майстерно виготовлений віденським скульптором Шаллером».
Цю статую у 1919-му знесли поляки, які вважали австрійців окупантами.
«Також тут є: порядний готель Сакса з чудовою бальною і театральною залами (стояв перед пасажем Гартенбергів — Авт.) та 30 інших заїжджих домів, 13 бричкарів, 2 трактири, 3 кав’ярні, 2 цукерні, 1 медоварня, 4 броварі, 1 фабрика лікерів, 4 дистилятури, 1 горжельня, 181 шинок і 22 музиканти (жиди)».
Рушникар і сітаржі
Далі подається цікава інформація про те, чим люди заробляли на життя.
«Щодо працевлаштування, міська людність нараховує 16 духовних осіб, 204 урядники (чиновники — Авт.), 23 військових, 15 літераторів і художників, 29 лікарів, 29 власників ґрунтів, 234 огородники, 965 ремісників з 388 помічниками, 246 торгівців з 205 помічниками, 4 флісаки (займалися сплавом лісу, бокораші), 15 господарських помічників, 642 інших слуг, 382 наймити, 8269 жінок і дітей».
Тут є певна нестиковка. Якщо збити суму, то вийде 11666 людей. Але населення міста дорівнювало 11682 — на 16 більше. Може, різницю становили бомжі?
«До ремісничого класу належать: 5 цирульників, 25 пекарів, 2 будівничі, 6 токарів, 6 ковбасників, 5 різників, 3 фарб’ярі, 4 бондарі, 1 фризер, 6 золотарів, 6 склярів, 2 садівники, 2 капелюшники, 3 рукавичники, 10 кушнірів, 1 котляр, 5 бляхарів, 5 лакувальників, 4 маляри, 2 ножівники, 2 механіки, 2 сажотруси, 10 сідлярів і римарів, 4 слюсарі, 15 ковалів, 41 кравець, 116 шевців, 7 миловарів, 1 фабрикант крохмалю, 2 каменярі (жиди), 2 постригачі, 24 столяри, 8 колодязників, 3 модистки, 2 теслі».
Із цими професіями усе більш-менш зрозуміло, але далі йдуть такі фахівці, що більшість не вгадає, чим вони займалися. Тому розшифруємо.
«1 рушникар (виготовляв рушниці), 4 інтролігатори (палітурники), 1 пасамонік (робив пояси, галуни), 1 мосяжник (майстер художньої обробки міді й латуні), 1 файкар (робив люльки), 2 сітаржі (майстрували сіта), 1 шлуфер (шліфувальник), 4 тапіцерів (оббивачі меблів), 2 вацяржі (робили вату), 5 дзигармайстрів (годинникарів), 1 конвісар (виливав з олова ліхтарі, свічники, посуд), 1 чапник (на відміну від капелюшника робив шапки, зокрема хутряні)».
Окрім дрібних ремісників, були у Станиславові й зародки промисловості.
«До більших підприємств чи фабрик можна віднести виробництва машин та інших сільськогосподарських інструментів Костянтина Стойовського, Юзефа Шерця і Миколи Марковського, які забезпечують господарським приладдям тутешній округ і подальші околиці краю. Місцева гарбарня постачає на рік до 15000 різних шкір. Є фабрика возів, фабрика свічок і мила, 5 цегелень і 12 млинів, з яких 6 міських (три мають по 3 камені, інші — по 4 камені). Віднедавна тут запроваджено фабрику з переробки нафти».
Ярмарок під Микитинцями
Станиславів не належав до торгових центрів. У комерції його здобутки виглядали скромно.
«Міська торгівля здебільшого обмежується лише місцевими торгами і ярмарками. Торгових складів тут є 3, великих овочевих і галантерейних крамниць 4, менших магазинів 68 (переважно жидівських). Деякі з місцевих жидів займаються торгівлею зерном, угорськими винами, шкірами, галантерейними товарами і волами.
Станиславів має 5 привілейованих ярмарків, на яких разом із щотижневими торгами (щовівторка і щоп’ятниці) відбувається велика кількість різноманітних оборудок з продажу сирих шкір, пряжі, льняних і конопляних волокон, меду, воску, збіжжя. Найвідомішим є воловий ярмарок 1 травня, що відбувається під Микитинцями. На нього з сусідніх околиць та з Буковини приганяють кілька тисяч волів, яких потім женуть до Оломюца і Відня».
З тих часів мало що змінилось і ми надалі залишаємось сировинним придатком Європи. Тільки тепер замість худоби на Захід женуть ешелони з карпатським лісом, а збіжжя потрохи поступається ріпакові.
