Христина, позивний “Кудрява”, з Івано-Франківська – старша лейтенантка Національної гвардії України. Зараз захищає країну на Луганщині, воює в одній із найгарячіших точок російсько-української війни.
29-річна Христина Кудрява з позивним “Кудрява” майже 10 років в армії. Закінчила Харківську академію Національної гвардії України. Почала службу у Гостомелі під Києвом. Про франківку розповідають у проєкті “Герої свободи”, пише Репортер.
Військовою я стала волею випадку. На біржі праці мене направили в частину. Ми з кадровиками мали домовитися, що ні я їм, ні вони мені не підходять. Але там запропонували посаду начальника клубу. Я була молода і не розуміла специфіки армії. 18 квітня мені виповнилося 19 років. Наступного дня у посвідченні мала печатку, що я військовослужбовиця внутрішніх військ. До цього чимало де підробляла: сомельє, у моделінгу. Але з армією ми найдовше, – розповідає франківка.
Читайте також: Андрій Козінчук: «Життя – це ціна, яку потрібно віддати за справжню свободу»
Військові готуються до найгіршого варіанту подій. І ми готувалися. Були на міжнародних військових навчаннях «Репід Трайдент» – майже 4 місяці в полях, відпрацьовували бій у місті, взаємодію з іншими підрозділами. Але не були готові до того, що росія обстрілюватиме міста.
Коли почалося вторгнення, моя бригада майже в повному складі була на марші в Луганській області. Там 24 лютого ми вступили в бій. Пам’ятаю ніч вторгнення. Я не могла заснути. За кілька днів до повномасштабної війни там уже було неспокійно. У 20-х числах лютого Щастя і Станицю Луганську обстрілювали з Градів. Такого не було в останні роки. Ми розуміли, що росія перекидає сюди сили, – каже дівчина.
Читайте: Ніхто не вірив, що ми доїдемо. Як Наталя Песоцька вивезла з-під обстрілів до Франківська 30 дітей
Там, де вона, два місяці щодня тривають бої.
Ми обороняємо конгломерацію Рубіжне-Сіверськодонецьк-Лисичанськ. Наша бригада разом із ЗСУ не дають противнику ступати далі. Цей напрямок один із найгарячіших. Щоночі, коли втома забирає останні сили, я думками прощаюся з усіма. Щовечора молимося, щоб прокинутися. Росія кинула неймовірну кількість особового складу, техніки та авіації. Постійно працює їхня артилерія. Є інформація, що сюди відправили росіян, які були в Бучі. Це додає ненависті”, – зізнається захисниця.
Найважче – це втрати побратимів і посестер, говорить Христина.
Мені складно даються емоційні речі. Ти можеш людину обійняти, а на наступний день її не стане. Вдячна тим, хто розуміє, що є велика ціль і мета, заради якої ми тут. І заради якої ці люди кладуть життя. Допомагає впоратися підтримка побратимів і посестер. І людей у тилу – де працює величезна команда волонтерів. Моя двоюрідна сестра, наприклад, вже може бути заступником командира з логістики – почала розбиратись у бронежилетах, шоломах, радіостанціях. Я на день народження захотіла ударний дрон. Кажу дівчатам: “Давайте шукати мені Байрактар”. Сміюся, звісно. Це великі гроші. А вони такі: “Христя, ми зберемо”. І це сильно, – ділиться воїн.
Христина вже й не пам’ятає, як стала “Кудрява”. Позивний має бути безпечним – не перегукуватися з іменем, прізвищем. “Кудрява” прижилося, на це ім’я навіть приїжджають посилки. Забирати посилки для “Кудрявої” – окремий вид натхнення. Якось хлопчик Марк прислав малюнок, як захисники знищують ворожу техніку. Хлопчик Артем подарував пряничне синьо-жовте серце.
У Франківську діти-переселенці роблять такі пряники і пишуть нам записочки – ці листи від дітей у саме серденько. Моя мама – людина неймовірної сили. Франківськ – маленьке місто. До неї підходять люди і питають: “Як твоя Христинка?” Це тяжко, коли тебе жаліють, бо дочка в армії. Коли було спокійніше, мені часто нагадували по-хорошому про мою дітородну функцію. Та я завжди вважала це упередженням, яке плекалося протягом багатьох років. У цивілізованому світі кожна людина обирає покликання до душі. Зараз стерлися всі ярлики. Більше ніхто не каже, що я не там, де мала би бути, – ділиться Христина.
Читайте: Отець Іван Рибарук: “Ми перемогли у цій війні з самого початку, бо ідемо з Ісусом”
Ще вона розповідає, як, виходячи зі Станиці Луганської, мусила залишити там усі речі. Вибігла з одним рюкзаком. Не взяла запасну пару трусів, але забрала збірку віршів Юрія Іздрика.
Коли мені кепсько, відчуваю страх і тривогу, я роззброюю магазин, споряджаю його заново набоями і читаю поезію. У Гостомелі залишилась бібліотека, яку я привезла з Харкова і дозбирувала в Києві. Кілька днів тому друг запитав: “Про що ти мрієш?”. Я не мрію. Тішуся тому, що маю. А коли виходить щось трошки краще, то тішуся ще більше. Стараюся не думати, що могло бути і буде. Це розкіш. У мене включився режим “відкладеного життя”. У нас є унікальний шанс знищити величезне зло, яке стільки років не дає нам бути собою. Не можна розділятися й падати духом. Ми переможемо, бо добро завжди перемагає. Але ця перемога буде важкою, болісною, енергозатратною. Далі будуватимемо Україну, – впевнена захисниця.
