Війна

Вокзальні хот-доги, бойові пси, втомлені солдати. На Франківщину з АТО повернулася «десятка»

Google+PinterestLinkedInTumblr

Минулої неділі на Івано-Франківському залізничному вокзалі з оркестром, хлібом та сіллю зустрічали бійців 10 окремої гірсько-штурмової бригади (ОГШБ). Після майже півроку в зоні АТО бійці, нарешті, повернулися додому у невелику відпустку. Приїхали не самі…

1

На відстані кидка гранати

На вокзалі, як для ранку неділі, незвично людно. Пероном ходять військові, люди з квітами, дівчата у вишиванках і з короваєм, десь збоку репетирує оркестр. Усі готуються до зустрічі. Наразі прибув перший ешелон — зо дві сотні бійців. Приїхали окремим потягом. З вагонів не виходять. Чекають дев’ятої, бо саме на цю годину запланована урочиста зустріч. А поки що — коротка довідка.

10 ОГШБ сформована у Білій Церкві 30 жовтня 2015 року. Місце базування — Коломия. До її складу входять: 8 окремий гірсько-піхотний батальйон, 24 окремий штурмовий батальйон «Айдар» і 46 окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна». Бригада складається з контрактників. У народі її називають «Едельвейсом». Саме ця гірська квітка зображена у бійців на шевронах.

dsc_1118

Очолює 10 ОГШБ підполковник Василь Зубанич, до того він командував 15 батальйоном у 128 окремій гірсько-піхотній бригаді.

На Донбас «десятка» відправилась 25 травня цього року. Оборону тримали в районі Мар’їнки, Красногорівки, Тарамчука, Степного та Солодкого. Ділянка була складною. За словами бійців, ворог постійно обстрілював їх із різного калібру, всіляко намагався прорвати лінію оборони, але хлопці з «Едельвейсу» вистояли. Доводилося вступати і в ближній бій — на відстані кидка ручної гранати…

Влітку були втрати — загинули Денис Лесняк з Полтавщини та Анатолій Василик із села Вишнівка Снятинського району.

«Бригада успішно виконала бойові завдання на досить важливих напрямках, зараз повертаємося до пункту постійної дислокації, — говорить підполковник Василь Зубанич. — Так, на жаль, маємо загиблих. Віддамо їм відповідну шану, а їхніх рідних будемо підтримувати».

Аби побачити хоч здаля

Якось тривожно з ноги на ногу переступає Ірина Добровольська з Галицького району. Приїхала з невісткою й кумами зустрічати сина. Виглядає його серед сотні однаково вбраних військових, не стримує сліз. Каже, дуже хоче побачити, обійняти.

«Тяжко було, коли дізналися, що їх відправляють в АТО. Сину 20 років, — говорить пані Ірина. — Пішов служити. Така його воля і мусили з тим змиритися. Щодня дзвонив і одна скупа фраза: «Все добре». Нині приїхали підтримати не лише сина, але всіх його хлопців».

Сина пані Ірина обійме лише через дві години, після всіх урочистостей.

Дехто з франківців ходить по третьому перону, роздивляється простріляні, розмальовані автівки, бойову техніку. Усе це прикріплено до військового потяга, яким і приїхали хлопці з «Едельвейсу». Дехто фотографується на фоні танків з написами білою фарбою: «Віщий», «Князь», інші. Троє військових просять не фотографувати або знімати так, щоб техніку в кадрі не можна було порахувати.

Олег, Руслан та Ігор на шикування не йдуть — вони зі зброєю, слідкують за порядком. Кажуть, що вони бійці окремого 8-го батальйону.

dsc_1058

Руслан — із Чернівців, він серед охоронців найстарший. В АТО з 2014 року. «У нас тут багато таких хлопців, які продовжують воювати, хто з третьої хвилі мобілізації, хто з четвертої, як я, — каже чоловік. — І що з того, що відслужив, як сильно тягне назад?».

«Я от вдома побув півроку і повернувся служити, — підтримує розмову Олег. — Який відпочинок? Тягнем службу далі».

Обережно та якось ніяково підходить невеличкого зросту інтелігентна жіночка — Алла Красовська. Дуже перепрошує та питає в хлопців, чи вони з цього потягу.

dsc_1146

«Просто мій син також ним приїхав, шукаю його, — говорить жінка. — Телефоную, а він не бере слухавки. Може знаєте його — Дмитро Купцов? Він прапорщик. Шкодую, що дзвонила, бо, може, заважала йому. Він був у вересні, приходив трохи у відпустку, а тут знову випала нагода його побачити, хоч на трошки. Вони Франківськ лише проїжджають і далі на службу. Додому не знати чи пустять, а так хоч здаля побачу, а може, й не побачу, Головне — аби був живий та здоровий».

Собачий ешелон

На шикуванні з бійцями чемно стоять їхні чотирилапі побратими. У крайньому ряді Володимир з Вінничини тримає на синьому повідку руду дворняжку. Собака без одного ока. Гарчить і ледь не кидається на журналістів, які ходять туди-сюди.

«То вона така, бо ще не бачила людей не у формі, — пояснює Володимир. — Військовим Муха нічого не скаже. Вона з нами ще з Красногорівки. Її поранили, бачите — без ока. Три кулі зловила. Тепер вона наш бойовий побратим на рівних».

Після урочистостей, коротких розмов із рідними, військові прямують до потягу. Стоять, курять. З вагону вистрибує і просто ледь не налітає на когось із хлопців великий рудий пес.

«От, зараза! — чути серед бійців. — Знову повідок перегриз».

Джеку лише сім місяців. Це «пес управління» — собака заступника комбата. Той знайшов Джека якраз на свій день народження десь у руїнах. Попередні господарі просто прив’язали пса до якоїсь арматури і так залишили.

dsc_1131

Маленькому білому цуцику на прізвисько Барон двоє військових намагаються причепити на повідок медаль. Песик крутиться, стрибає. Хлопці кажуть, заслужив, бо рятував їх багато разів. Завжди сильно гавкає перед обстрілами.

«Десь є й коти, але сплять у поїзді, чорні такі», — говорить Олександр з Хмельниччини. Він і позивний має — «Кіт», пояснює, що просто кошатник. Олександр каже, що свого часу два роки працював на Прикарпатті, знешкоджував знайдені боєприпаси. В АТО вже два роки. На днях з Донбасу має повернутись і його дружина. Вона військовий медик.

dsc_1102

«Ні, котів у другому ешелоні везуть, — сміється хтось із військових. — То цей потяг — собачий, а другий буде чисто котячий».

Серед чоловічої компанії вирізняється тендітна рудоволоса жінка. Побратими дуже серйозно звертаються до неї — Інна Сергіївна. Кажуть, що виконує дуже важливу роботу — вона зв’язківець.

«У батальйоні нас шість жінок, — говорить Інна Присяжнюк. — Нас слухають, поважають, оберігають. Я в АТО потрапила вперше. Стояли на першій лінії оборони. Нічого, витримала. Зараз дуже чекаю, аби побачити рідних. Мають навідатися з Рівненщини. Півроку їх не бачила, дуже скучила за сином і мамою».

Потяг парує, командири кричать, аби заходили, бо вже відправляються. На перон вибігають молоді хлопці у формі. У кожного в обидвох руках кава, у пакеті тістечка й вокзальні хот-доги.

Біля одного з вагонів інтелігентна пані Алла таки знайшла сина. Поправляє йому куртку, просить, аби телефонував і кинув курити, бо кашляє.

«То вже коли війна закінчиться», — посміхається прапорщик.

Наразі хлопці відправились розвантажувати техніку та здавати зброю. Далі — відпочинок, бойове злагодження, навчання і знову на Донбас.

Донат
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Реклама партнерів:  

Comments are closed.