Вперше капелана в АТО я побачив 7 листопада минулого року. Тоді наш підрозділ воював під Дебальцевим, в селі Нікішиному. Священик у рясі та бронежилеті побув у нас близько години. Говорив із бійцями, когось посповідав.
Так сталося, що той день ми запам’ятали надовго. Невдовзі після від’їзду душпастиря почався один із найдовших і найкривавіших наших боїв. Атака бойовиків тривала кілька годин і чергувалася зі щільним мінометним обстрілом. Тоді ми мали одразу дев’ятьох поранених. Усі вони вижили. Дякувати Богу.
* * *
В Івано-Франківську в малому залі кінотеатру «Космос» тиждень показували документальну стрічку «Капелани». Це фільм про чотирьох військових священиківу зоні АТО, спроба побачити війну в Україні їхніми очима. Це чотири історії про тих, хто бореться за людські душі на передовій. У кожного з цих героїв – свій шлях на схід.
Робота над фільмом тривала понад рік. Географія зйомок – від Закарпаття до Донбасу, а також Польща, Німеччина, Франція.
В основі сюжету – масштабне військове паломництво, яке щороку відбувається у французькому містечку Люрд. Ще з часів Другої світової тисячі солдатів збираються тут, аби разом помолитися за загиблих побратимів і перепросити один в одного за всі військові конфлікти. Цього року в українській делегації до заходу долучилися молоді хлопці, які пройшли війну на Донбасі, та капелани, котрі побували на передовій у зоні АТО.
«Капелани» – робота молодого, 26-річного режисера Валентина Дігтяренка. Це перший його повнометражний фільм.
«Про війну зараз говорять багато, але ми небагато знаємо про те, що там роблять капелани, – говорить Дігтяренко. – Вони перебувають із бійцями із перших днів агресії в Криму та Донбасі. Як автор я намагався уникнути у фільмі насильства. Було б дуже просто з мого боку вставити кадри війни, смерті і так маніпулювати глядачами. Та ми хотіли, щоб через наших героїв-капеланів люди почули щось важливе».
Головними героями фільму стали отці Андрій Зелінський, Іван Ісаєвич, Ігор Федоришин та Любомир Яворський.
«Війна завжди – проти людської гідності. Військовий капелан має відстояти цю гідність у хаосі війни, – говорить у фільмі капелан Андрій Зелінський. – Після повернення з Дебальцевого був час, коли одночасно загинуло дуже багато друзів. Пригадую, що писав тоді на Facebook: «Якби ви знали, як мені важко жити з вами, коли доводиться помирати з ними».
Капелани кажуть, що на війні у бійців часом відбувається кардинальна переоцінка цінностей. Дехто з атеїстів починає молитися. Самі священики зізнаються: після обстрілів на світ дивишся зовсім інакше.
«Коли ми ставали капеланами, то вибрали собі за гасло «Завжди бути поруч», – розповідає отець Любомир Яворський. – Коли почалася війна, треба було його засвідчити. Один зі священиків сказав: «Я б хотів, щоб усі священики були такими, як я». Його запитали, чому він так говорить. А виявилося, що він відвідав у зоні АТО кожного свого парафіянина, бо хотів бути поруч».
«Що справжнього є в житті, коли ми є справжніми? – каже отець Любомир. – Це тоді, коли ми їдемо на схід, зустрічаємося з тими обставинами життя. Все інше – деколи несправжнє, лицемірне. Там, коли щодня відчуваєш, що тобі Господь зараз, у цю хвилину, знову подарував життя, це по-справжньому. І молитва в той час справді щира. Не бажаю нам усім це пережити, але маємо й далі бути згуртованими».
«Капелани» у жовтні показували у Києві, Львові, Тернополі та Івано-Франківську.
* * *
Вдруге із капеланами я зустрівся в серпні цього року. Тоді ми стояли під Станицею-Луганською. Наш підрозділ замінили, ми відійшли з передової трохи вглиб позицій 128 гірсько-піхотної бригади. Після 13 місяців служби готувалися до демобілізації.
У селі Червоний Жовтень невеличкі кімнатки у двох покинутих будинках пристосували під каплички. Тут служили троє капеланів. Щодня вони їздили на позиції до бійців. Один із них – отець Іван Ісаєвич з Мукачевого, той самий, один з героїв «Капеланів». Згодом недалеко звідти, в бою під селом Сизим, поранення отримав його двоюрідний брат.
Comments are closed.