То, що ступня має аж таке значення, я зрозумів у Друскінінкаю.
Курде, всі ці стежки з різним покриттям і рельєфом, якими треба було ходити босому, щоби певний мікроландшафт діяв на визначені ділянки стопи, викликаючи або смуток, або ейфорію, або ще якесь почуття у людині розумній, яка так чи інакше ступає, натискаючи і розслабляючи таким чином нервові закінчення, які йдуть просто у мозок, який задає шкалу наближення до плата щастя, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
Якщо зважити на неможливість і непотрібність тотальної босості, то виявляється, що ціла та піктограма залежить від взуття. Якщо доля – це спосіб контакту мікрокосмосу із макрокосмосом, якщо активним способом контакту є стояння і ходіння, то самою долею або, принаймні, її посланцями є капці. Той фільтр, який собою допускає доторк укладеної певним чином ноги до певним чином приготованої поверхні. Чомусь у дитинстві світ через взуття не видавався притульним.
Читайте: Тарас Прохасько потрапив у рубрику “людина тижня”
Ноги постійно промокали і мерзли, навіть після короткого походу до школи. Капчики сповзали, незважаючи на пришиту гумку, і ковзали, черевички тиснули, улюблені кеди завжди були замалими, спричинюючи характерний загин пальців, натомість гумаки усе були завеликими. Людина не може не залежати від обставин – думав я, а взуття є якраз обставиною найдотичнішою.
До війська я пішов у радянських кросівках, в яких пробíгав стільки кілометрів, що йти в такому до війська не пасувало би, якби не то, що замість цих абукасимів я отримав чудесні кирзаки. Символ і сфера особливої у світі цивілізації. Хоч пощастило з розміром – на складах був надмір маловживаного 45-46, можна було не просто вибирати, а перебирати – та кирза, як і друскінінкаївськи стежки, вимагала адаптації. Гнучкості ноги, її тертя, коли незворушною є обув.
Перші тижні припасовування були подібними на токарський верстат. Глибокі гнійні рани вирізував недезінфікованими канцелярськими ножицями самозваний фельдшер. Войско виглядало катастрофічно. Через ніжність шкірки ніжок ніяка навала була би неможливою. У локальних партизанських операціях таких знерухомлених переважно душать свої побратими. Але за кілька літніх тижнів кирзаки вже стали частиною тіла. Ретельне бандажування онучами перемінилося на спритне впихання ноги у халяву, поверх якої лежить накинута онуча. Хоч зимою було страшенно холодно, у кирзаках я демобілізувався, хотів випробувати їх в умовах, близьких до мирних.
Читайте також: Тарас Прохасько: Як карта ляже
Через тиждень пішов у них на Чорногору. У певний момент скинув, заховав у мішок і пішов босо. І це був справжній кайф – трави високогір’я, сухі дороги траверсу, теплі озерця калабань, гострість ламких камінчиків у потічках, теплі шорсткі плити ґорґанів, бляшане листя під буками, лагідне гладження прихилених ялівців, хода на сліпо, лиш торкаючись долонею ступні завченої наперед фактури. Потім були різні підошви і верхи черевиків, які підошву під певним кутом тримають. І без нічого. Обмацування саду. Обпечення на перегрітій колії.
Були врешті дивні черевики. Штивні, слизькі, але казали, що вони стійкі до різних хімічних речовин. Не знаю – пощо мені такі. Але у них я пройшов кілька десятків кілометрів узбіччям дороги у кінець світу. Сушив над вогнем, і вони стали тверді, немов криця. Намагався розмочити, розварити, пхав у молоко з маслом, яке потім стало будзом, а черевики ніяк не розм’якли. Закоцюрблі згини і зморшки витискали з ноги усю спроможність прямоходіння. Верж капці у берду – сказав гуцульський чоловік, коли ми підпирали разом його коня, аби той не послизнувся на полонинці, вкритій раннім снігом. Верж капці. Я не знав, як маю вертатися у засніжене місто без черевиків, але повірив, що їх треба позбутися. Аби ніщо не тиснуло, не гризло, не їло і не терло. Аби ноги були зимні, але вільні. Аби ніщо не перешкоджало робити свою долю своєю. Як стопа скаже. Як стопа стане. Як стопа ступить. А далі – тільки вигідні папучі, що бережуть судини від несподіваних очікуваних жиляків.
