Андрію Обідняку зараз 32 роки.Він має власний бізнес у Микуличині – орендує приватну садибу «Микулин хутірець».
Каже, буває легко, буває важко, але це нормально. За вісім років багато чого пережив і надивився. Тепер добре вміє варити бануш, здатен пережити кризу й не втратити здоровий глузд, навчився сперечатись і домовлятися. Головне – не опускати рук, пише Репортер.
«Ще коли вчився у Тернопільському економічному університеті, то щоліта їздив до США за студентською програмою, – розказує Андрій. – Старався знайти роботу, при чому будь-яку. Працював на будові, допомагав щось, подай-принеси. Потім на касі сидів у супермаркеті, бо ж добре знаю англійську. Ще, звісно, підробляв офіціантом, куди без цього? На ногах був 13-14 годин на день. Спершу було важко, далі легше – звикається. Після закінчення університету став шукати роботу адміністратором у місцевих готелях».
За словами Обідняка, він приглянув собі комплекс котеджів «Микулин хутірець» у рідному Микуличині. Там якраз шукали адміністратора й кухаря. Зустрівся з власниками комплексу, поговорив, і тут йому запропонували не посаду, а взяти в оренду ресторан при котеджах за 500 доларів на місяць. Умови були прості: кухня ваша, робіть усе, що душа забажає, оренду платіть вчасно.
Читайте: Військові з Яремчанщини звітують, як відсвяткували Великдень на передовій (ФОТО)
«Я тоді мав трохи відкладених американських грошей і думав куди їх вкласти, – згадує Андрій. – І тут така нагода. Порадився з мамою, вирішили спробувати. Вона в мене має кухарську освіту, готує добре, дуже смачно. У власників садиби тоді все йшло якось не дуже – людей мало, ніхто за тим особливо й не дивився. Вони з Києва, сюди рідко приїжджали та й не мали людини, яка б усе контролювала. Й вони самі це добре розуміли. Перші п’ять місяців з нас оренду не брали, щоб ми спершу щось заробили».
То був 2012 рік. І, за словами Андрія, одразу все закрутилося вдало. Вони з мамою, пані Марією, змінили меню на свій лад. Замість різних «наворочених» страв зробили класичну карпатську кухню. Ходовими стали бануш з різними додатками, вареники на будь-який смак, борщ, грибні страви – список був великий.
«У нас на кухні ніби було все готове – мінімально закупив посуду, якоїсь техніки. Ціни ми також змінили, десь зробили менші, десь залишили як було, десь збільшили, – розказує Обідняк. – Фішка нашого хутірця в тому, що сюди ходять не лише ті, хто залишається відпочивати. Ми ж при дорозі! Люди часто заїжджають просто поїсти. Та й не у всіх сусідніх садибах є ресторани, тому ходять до нас. Хвалять усі, і це не дивно – добра карпатська кухня не може не подобатись».
Не пройшло і року, як власники комплексу запропонували чоловікові взяти у оренду цілу садибу за 1000 доларів плюс комунальні, а їх зазвичай більше, ніж орендної плати. Але взяв і справився. Згодом купив автівку – стало легше. На ринку в Яремче сам купував свіжі овочі, фрукти, молоко, домашній сир, бринзу, гриби. За кавою, крупами, тим, що довго не псується, зазвичай їздить до Франківська.
«А от після того, як взяли на себе цілий комплекс, то працювати стало важче, – говорить Андрій. – То з документами катавасія, бо все переоформлював на себе. А потім і головне питання – де взяти людей, тобто гостей? Я тоді немало вклав у рекламу. Напевно, так з усім, реклама потрібна завжди. Починав потихенько набивати клієнтську базу. Тепер навіть похвалитися можу. Думаю, за рік до мене приїжджає мінімум 200 людей – з тих, що постійно. Це і є головний результат моєї роботи за ці роки».
Читайте також: Карантин диктує зміни. Сім позитивних речей серед суцільного негативу
Але в бізнесі добре завжди не буває. У 2016 році вартість оренди власники підняли удвічі. Мотивували нестабільною ситуацією в Україні та… знеціненням гривні.
«Війна, якась внутрішня депресія, взимку ще й не було снігу, – пригадує Андрій. – А тут заявили про підвищення орендної плати. Дали час подумати. Але я для себе і тут знайшов вигоду – домовився з власниками про косметичний ремонт цілої садиби їхнім коштом. Вони зараз задоволені. Я ніби вдихнув у комплекс нове життя. Якось у мене взимку відпочивали люди з Дніпра. Ми розговорилися, посиділи, і вони порекомендували «хутірець» власникам дитячого табору, який займається поглибленим вивченням англійської мови. Тепер уже п’ятий рік на Різдво і на літні канікули до мене приїжджає по 30 дітей. Усі задоволені – відпочивають, катаються на лижах, сноуборді, бігають, стрибають, влітку – басейн. Розваг їм тут не бракує».
За його словами, на плаву нині втриматись важко, бо поруч будують багато готелів, крім того, відкривають колись закинуті. Конкуренція у Микуличині велика, але справляються.
«У нас в меню є карпатський чай: липа, шипшина, звіробій, м’ята, лісові ягоди. І це, напевно, теж наша фішка, яка дозволяє конкурувати, – сміється Обідняк. – Зазвичай на кухні мама, а в сезон беремо помічників. У міжсезоння на господарці я сам. Доводиться вміти робити просто все – прати, куховарити, кочегарити. Робота нелегка, але все що ти робиш, то все для себе. Доводиться ще придумувати знижки для постійних клієнтів, йти на поступки, але й тут іноді знаходяться незадоволені. Ми ставимося позитивно до всіх, стараємось догодити кожному. Я на тих, хто завжди крутить носом, не ображаюсь – вже звик. Це робота з людьми, тут не буває все гладко».
Каже, найприємніше, коли туристи рекомендують його своїм друзям, колегам, людям з-за кордону. І ті приїжджають вже під враженнями лише від розповідей. У списку туристи з цілої Європи – німці, поляки, естонці, румуни, італійці, латвійці.
Але зараз, звісно, простій – карантин. За словами Андрія, запасу трохи є, бо зимовий сезон цього року був добрим, сніжним. На час карантину оренду з нього зняли – домовився. Зараз вирішив у комплексі все почистити, відремонтувати, щось докупити. Карантин не вічний, працювати треба.
