«Якщо побачите десь на базарі людей, які торгують ситами чи решетами⃰, то знайте, то наші — липовецькі», — запевняє сільський голова Віталій Карпінський. Цими виробами Липовиця давно відома навіть за кордоном, бо подібного не робив ніхто. Традиції решетарства тут і нині передаються з діда-прадіда й допомагають селянам виживати.
Село хоче туристів
Липовиця розташувалась за 30 кілометрів від Рожнятова. Долаємо їх десь за дві години через страшне бездоріжжя. Звісно, поганими дорогами в Україні важко здивувати, але повірте — тут є чим.
Село — одне з найвіддаленіших у районі. Навколо ліси, гори, за ними Закарпаття.
Перша письмова згадка про Липовицю датується 1592 роком. Назва, кажуть місцеві пішла від лип, які колись росли тут при в’їзді. Цікаво, що нині в селі чомусь — жодної липи.
Розтягнулось воно уздовж на сім кілометрів. Мешкає тут з 1600 людей. Є сільрада, церква, школа, ФАП, магазини.
«Як вам наші дороги? — найперше питає війт Віталій Карпінський. — Гості у нас нечасті. Ніхто не приїздить. На Осмолоду дороги ще гірші, але там хоч якісь туристи ходять, а про нас не знають. А тут не менш гарно, є де походити».
До речі, 28-річний Віталій Карпінський — наймолодший сільський голова Рожнятівщини. То його перша каденція. Сміється, що є свої нюанси, але люди слухаються, поважають. Розказує, що село живе з заробітків. Майже в кожній хаті хтось один та й поїхав за кордон — на Чехію, Польщу, Італію. Село не вимирає, хати не порожні. Заробітчани повертаються, вкладають гроші у власні обійстя. Всюди великі будинки, муровані паркани. Кумедно, що майже на кожному — позолочені леви, певно, така сільська мода.
«Кілька років тому в нас хотіли робити гірськолижний курорт, он на тій горі — Бруструватій, — говорить Віталій. — Люди втішились, кинулись землі приватизовувати, аби потім продати якомусь київському бізнесмену, але все заглохло. Щось йому пішло не так, а потім він взагалі повісився».
З краси грошей небагато
Липовицю раніше називали столицею ситарів і решетарів. Тутешні вироби розходились по всій Україні й далеко за її межами. Місцеві кажуть, це ремесло в них започаткували ще італійці на початку ХХ століття. При в’їзді в село навіть була невеличка фабрика.
«У нас у кожній хаті вміють робити ці сита й решета, — говорить війт. — Старе чи мале, всі. Традиція передається з діда-прадіда. Я от від батька навчився, а він від діда».
Віталій Карпінський веде до себе додому, аби показати майстерню та влаштувати для «Репортера» короткий майстер-клас.
До Карпінських саме забігла сусідка — Галина Дранчук. Смажить котлети, чогось бракує, то забігла позичити. Вона також із ситарів.
«У мене й син робить, — говорить жінка. — Правда, небагато, бо ще малий. Колись виготовляли масово. У Києві по електричках возили, в Житомир, до Одеси. Я десь 10 років тому всю Білорусь об’їздила з тими ситами. Добре йшло. Зараз вже не вигідно. Приїздить машина в село і оптом беруть по три гривні за штуку. На базарі можна продати за 20. Не дуже багато, але й те добре, бо в селі де заробиш? Що з того, що тут красиво? А їсти треба! Картопля будь-яка родиться, а наробишся лиш на руки».
«Нині прожити лиш з цього ремесла — не вихід, — підхоплює Микола Карпінський, а сам так, між іншим, ладує рюкзак, бо скоро йде в гори з сусідом заготовляти отаву. — Більше витрат, як прибутку. Та й попиту дуже мало. Одного сита стає на рік-два, а в доброї бережливої ґаздині й до 10 років служить».
Нині то швидше — заняття для душі, в один голос кажуть липівці.
Здорові зуби до роботи
Отже, аби зробити сито, майстрам треба заготувати деревину. Для цього підходить смерека, ялиця, береза чи осика. Головне — аби стовбур був рівний та гладенький, без ґудзів. Спилюють його на півтораметрові поліна, а потім акуратно розколюють на тоненькі дощечки шириною до 10 см. Ті дощини називають «луби». З них і роблять основу для решета чи сита. Але спершу їх треба обробити. Нині ті «луби» потрібної товщини можна легко врізати на електричному станку, а колись робили все вручну.
Віталій тягне з майстерні спеціальний верстат — почорнілу лавку з якимись педалями, затискачами. Каже, то ще дідів — столітній.
Сідає на ту лавку, ставить необроблену деревину перед собою, закріпляє її педалькою і стесує зайве спеціальним вісним ножем.
«Далі витесані «луби» прокручуємо на спеціальній машинці по кілька разів, аби ставала гнучка й легко складалась у коло, — коментує війт. — Бачите, як воно легко гнеться? Потім заготовки ставлять у піч, аби висихали. Раніше старожили ще й виварювали ті дощечки в окропі, бо так краще зберігалось».
Коли всі готові заготовки, то приступаємо до сита. Починають з найбільшого – діаметром 24 см і так до найменшого. Загалом робота над одним ситом займає з 15 хвилин.
На фото – давня “спецтабуретка” для майстра, з дірочками, аби знизу все провітрювалося…
«Я міг 100 за день зробити, — говорить війт. — А є майстри, що по 500 штук щодня. Дивіться, складаємо «лубу» в коло, скріплюємо степлером, загинаєм молотком цвяхи. Тепер треба зробити обруч по тому ж принципу. Потім берем кусень сітки, натягаємо на основу, закладаєм обручем — готово».
Карпінський переповідає, що нині легше робити, бо все купується готове, а раніше сітку плели із кінського волосу.
Мати війта — пані Галина — виносить із хати столітнє решето, яке зроблене без жодного цвяха, а сітка сплетена з «личє». Так називають тоненькі дерев’яні смужки, якими переплетено днище.
«Нерідко то «личє» дерли зубами, — говорить жінка. — Так один кінець тоненької дерев’яної смужки міцно тримали в зубах і різко відшарпували від себе. Потім ту смужку так шліфували, аби стала тонка, як папір. Зараз так уже мало хто робить».
Ще вона каже, що хліб чи солодкі пляцки навіть смачніші, як просіяти муку на такому ситі — зробленому власноруч, з душею.
⃰ Сито відрізняється від решета дрібнішими вічками. Взагалі у прикарпатських селах часто використовують різні сита й решета саме для різних продуктів — для борошна одне, для кукурудзи — інше, для бобових — своє і т.д.
Comments are closed.