Мешканець Бурштина Володимир Боєчко, боєць 128 гірсько-піхотної бригади, майже рік захищав Україну на Донбасі. А за цей час вдома сталася трагедія. Його 20-річний син Руслан потрапив під потяг і лишився без ніг. Родина за будь-що мріє поставити хлопця на ноги.
Невелике обійстя та стареньку хату, де мешкають Боєчки, добре охороняє малий рудий пес Джесі. Хоч і маленький, але охоронець ще той — чужим зась. З будинку виходить господиня, пані Галина, вона щойно прийшла з роботи. Заспокоює пса й веде до хати. Тут лише дві кімнати, які розділяє дуже маленька кухня. Всюди чисто, охайно і нічого зайвого.
У кімнаті Руслана всі вікна закриті шторами, напівтемрява. На широкому ліжку, накритий з головою лежить Руслан.
«Казав, що цілий день буде спати, — шепоче жінка. — У нього так буває. Та ще й дізнався, що ви приїдете, то взагалі казав його не чіпати. З чужими не хоче говорити, не хоче, аби його бачили таким».
Вдома з мамою, як група підтримки, залишився 22-річний Андрій. Також прийшов зі зміни — працює на хлібокомбінаті. Всього у Боєчків четверо дітей: Андрій, Руслан, 17-річний Василько, який зараз на навчанні в училищі, і 21-річна донька Ірина. Вона ще донедавна жила з рідними, а зараз переїхала з чоловіком на Вінничину, вже мають донечку.
Голови сімейства Володимира Боєчка також нині нема вдома. Він лиш два тижні як влаштувався на роботу — на цементний завод. Дуже тому раді, бо після служби довго не міг знайти роботи.
А служив він у 128 бригаді. Призвали в лютому минулого року. Дружина розповідає, що стояв на біржі й саме там йому вручили повістку — мовляв, дітей хоч і багато, але всі вже дорослі, тож може йти служити. Пішов.
«Якраз у лютому мав бути рік служби, — зітхає пані Галина. — Але в листопаді його комісували через те, що сталося з сином».
Жінка розповідає, що у серпні минулого року чоловік приїздив додому у першу відпустку. Побув десять днів і повернувся на війну, а буквально через два тижні вдома сталося страшне.
29 серпня Руслан їхав електричкою до бабці у Букачівці. Мати каже, син часто до неї їздив, допомагав. Як саме він потрапив під поїзд — не знає, пояснити не може. І Руслан не розказує, не може й не хоче згадувати.
«Ми не розпитуємося, — каже пані Галина й дивиться в одну точку. — Він став дуже нервовий, лише зараз трошки відійшов. То сталося десь біля десятої вечора. А я ніби щось відчувала. Не могла знайти собі місця, щось крутилася. Тут дзвонить біля опівночі племінник і каже, що таке й таке сталося. Тої ж хвилини поїхала у лікарню в Рогатин, сину саме робили операцію».
За словами мами, Руслан ще встиг подзвонити двоюрідному братові та сказати, де він, що його переїхав поїзд, а далі відключився від болю. Брат знайшов його біля колії за телефоном. Просто дзвонив і слухав, де грає музика. Нікого з людей поруч не було.
Русланові повністю відрізало праву ногу, ліва ще ледь трималась, але в лікарні ампутували й ту. Права — до коліна, а ліва майже вся. Пролежав у Франківську в обласній лікарні більше місяця, а в листопаді йому знову робили операцію, бо скоротились м’язи і вилізла кістка — довелося її спилювати.
Благодійники дали родині два інвалідні візки, але Руслан не хоче на них їздити. Але Пані Галина каже, як потепліє, то буде десь виїздити.
«Якщо захоче… — якось вдумливо говорить старший брат Андрій. — Він на своїх хоче ходити, а не їздити».
Про брата розповідає, що той був дуже життєрадісним, любив грати у футбол. От, вони збиралися з братами та іншими хлопцями і ганяли тут недалеко.
Найболючіше цю трагедію переніс старший Боєчко — батько. Війна та біда з сином його сильно змінили. Рідні кажуть, став агресивний.
«Коли те сталося, ми подзвонили, але толком не казали, що сталося, — розповідає пані Галина. — Він якраз стояв в наряді».
«То дядя Костя розказував, він із татом служив, — пригадує Андрій. — Що прийшли, спершу забрали в нього зброю, а потім сказали, що вдома сталася біда. Як тато приїхав, побачив Руслана, то тут і швидка, і все».
Пані Галина переповідає слова чоловіка, що той всякого набачився на Донбасі, під обстрілами був, але все обходилося, а тут, вдома, буквально під хатою така трагедія з сином. «Дуже його то болить, — зітхає Галина Боєчко. — Все питає: «Чому так?».
Рани на ногах загоїлися, зараз рідні чекають на протезування. У травні Руслан знову має лягати в лікарню, бо групу дали тільки на рік!..
«Я навіть не знаю, куди йти та до кого звертатися по ті протези, — говорить мати. — Нам сказали стати на облік у лікарні за місцем проживання і чекати. Чекаємо. Дитина молода, як не зможе ходити, не витримає. Сказали на праву ногу ще можна зробити, а на ліву гірше, бо її майже нема».
Пані Галина говорить з великими паузами, але сльози стримує. Розказуємо їй про калуського «кіборга» Станіслава Стовбана, такого ж молодого хлопця, трошки старшого за Руслана, якому ампутували ногу після донецького аеропорту. Він мріяв бути десантником і продовжувати службу. Зараз йому поставили протез, з яким можна навіть стрибати з парашутом.
«Що, серйозно?!» — у Галини Боєчко загораються очі.
