«Нас повели на розстріл. У багатьох солдат були фотографії дружин і дітей, вони дивилися на них і молилися…», – це лиш один зі спогадів часів Другої світової. Цілу мозаїку таких історій та облич протягом п’яти років збирав по світу американський фотограф українського походження Саша Маслов. І нині «Ветерани» – у Франківську.
І стіни говорять
Саша Маслов об’їздив десь 20 країн, зустрівся з понад сотнею ветеранів Другої світової, сфотографував і записав історію кожного. Це й стало його найбільшим документальним проектом, який так і називається – «Ветерани».
Про цю його роботу писали The New Yorker, Guardian та Esquire, фото з проекту були представлені на багатьох виставкових просторах, проте саме в Україні експозицію показують вперше.
За словами самого Маслова, мета проекту – заглянути за емоційну ширму кожного героя, якого він фотографує. На фото не лише військові ветерани, але й люди, яких війна зачепила – медсестри, партизани, полонені, чи ті, хто пройшов Голокост.
«Я хотів показати всі сторони цього величезного конфлікту й розповісти історії з різних боків. Бо залежно від того, де живе людина, так вона й уявляє війну. У Росії думають, що виграли війну виключно росіяни, в Америці – що в основному американці, а правда – десь там посередині. Багато людей уявлення не мають про маленькі рухи, маленькі країні, які були задіяні в цій війні», – ділиться в одному з інтерв’ю фотограф.
Маслов фотографував як зараз виглядають, як живуть ті, про кому пройшлася найстрашніша війна минулого століття. Фотографував у них вдома, бо в цьому випадку і стіни говорять, каже він, а ще записував їхні історії. Таким чином зібрав цілу мозаїку «індивідуальностей за ширмою війни».
Перша зйомка була у Москві, в 2011 році, а завершилося все через чотири роки в Будапешті і Нью-Делі. Розповідає, що шукав ветеранів через організації з опіки, історичні спілки, музеї, через знайомих, а ще через соцмережі – от пише, буду в тому-то місті, шукаю ветеранів для проекту. До речі, саме через соцмережі, каже, знайшов найбільше. Бували такі випадки, що й не знав, хто його направив до того чи іншого ветерана.
«Для мене деякі історії були більш болючі, ніж інші. Коли казали, що заходили в українське село і просто розстрілювали, я закривав свого рота і нічого не казав», – говорить Маслов. Так практично кожна історія закінчувалася тим, що війна – найжахливіша подія в житті людини.
Сліди на житті
«Вперше мене поранили через рік після того, як я пішов у підпілля. П’ять куль в ногу. Я жив у лісі разом з іншими, всі малі діти. Нас, п’ятьох хлопців, накрило НКВС – вони стріляли в нас. Тоді й мене поранили у ліву ногу. Я хотів підірватися на гранаті, щоби вони не взяли мене живим. Але щойно я зрозумів, що все ще можу йти, то кинув гранату у напрямку стрілянини і побіг з іншими. Вони ще стріляли, наосліп, але нікого не підстрелили і нам вдалося втекти…», – це уривок з історії, яку Саша Маслов записав від Дмитра Верхоляка.
Цього бійця УПА з позивним «Дуб» добре знали у нас на Прикарпатті – жив він у Марковій Богородчанського району. У січні цього року Верхоляк помер. Як і чимало інших героїв цієї виставки.
З їхніх історій, їхніх обличь можна побачити – наскільки різною була війна. Одні сюжети ми чули з дитинства, інші – ніби взагалі не з цього розряду. Далі слово за самим героями.
Анна Нох, Алмати, Казахстан: «У 1941 році, коли я була у восьмому класі, почула по радіо, що почалася Велика війна. Я побачила оголошення на дошці у школі, що батьківщині потрібні добровольці. Тож я склала всі іспити за восьмий клас у червні, а в липні записалася добровольцем. Як дочка своєї матері-вітчизни…».
Хакушу Кікучі, Цукуба, Японія: «Я був юним, хотів допомогти Японії. І я не боявся смерті. Нас учили, що ми пошановані можливістю вмерти за свою країну. Кожному промили мозок. Ми всі думали, що це почесно – безстрашно померти за Японію…».
Константінос Коркас, Афіни, Греція: «Війну оголосили 28 жовтня, коли італійські війська вторглися в Грецію з боку Албанії. Ми все ще сиділи за партами, але почувалися неймовірно щасливими. Адже ми не мали й гадки про війну, зате підкидали картузи у повітря з вигуками «Війна! Війна!».
Імантс Зелтіс, Бауска, Латвія: «В 1944 році Червона армія тіснила німців і наближалася до Бауски. 28 липня того ж року я записався добровольцем. Мені, нарешті, виповнилося 18. А там були люди віком від 15 до 80, і кожен рвався воювати проти росіян. Ніхто не хотів ще однієї радянської окупації…».
Кен Сміт, Портсмут, Англія: «За кілька днів мене повернули на передову, на озеро Комаккьо. Якраз на мій день народження. Ми пливли у наших двомісних каное і я почув, як по берегу йшли німці. Кінь тягнув їхню машину, бо в них закінчилося пальне. Я слухав, як співають німці, йдучи дорогою, і не міг у це повірити. Коли вони наблизились, то почали стріляти. Я сказав офіцеру: «Сер, мені сьогодні виповнюється 22 роки». Він відповів: «Кожен гребок за твоє довбане життя».
Олексій Георгієв, Москва, Росія: «Я не відчуваю ненависті ні до українців, ні до німців, бо йшла війна. Мені здавалося, що люди, котрі там воювали, не особливо переймалися за власне життя. Ось до чого все дійшло…».
Шіу Наран Дагар, Нью-Делі, Індія: «Після трьох довгих років у 1947-му ми повернулися до Барейлі. Більше половини нашого взводу полягло від рук афганських вояків. 14 хлопців із мого села записалися до війська зі мною, і я був єдиним, хто вижив. Командування сказало, що ми можемо продовжити службу в армії або звільнитися і йти додому. Я негайно вирішив піти з війська».
Уроки для теперішніх
Виставку «Ветерани» вперше в Україні показали у лютому цього року, в Києві. Пізніше, команда Art Management, яка курує проект, вирішила показати фото і в інших містах України. Для цього почала кампанію зі збору коштів на платформі «Велика ідея».
Завдяки багатьом українцям і фонду культурної дипломатії UART доволі швидко вдалося зібрати майже 32 тис грн – гроші були потрібні на логістику, друк афіш і т. д. Проект уже побував у Львові та Одесі. Зараз він у Франківську, в обласному краєзнавчому музеї, стартував 9 вересня. До речі, в нас він пробуде зовсім не довго – лише 10 днів. Далі – Суми, Полтава, Харків та Маріуполь.
Куратори кажуть, їм було дуже важливо, аби проект «Ветерани» побачили в Україні, бо ж нині теж маємо війну. З кожної з тих історій, яким уже за 70 років, можна зробити дуже багато висновків. Хоча б те, що війна – це завжди страшно, на війні – у кожного своя правда, а ще – всі війни, навіть такі страшні, рано чи пізно закінчуються.
Comments are closed.