«Ой, як я рада вас зустріти! Бачили, що в нас там у Луганську робиться? Та то страшне! Так хотіла з вами поговорити, а номера не маю. Дайте запишу. Може, ви мене до якогось волонтерства залучите? Хочу щось робити, бо забагато думок», – уже літня жіночка перепиняє на вулиці психолога Наталію Чаплинську. Ми ж якраз ідемо записувати інтерв’ю. Чаплинська вже п’ять місяців проводить психологічні тренінги для переселенців, які живуть у франківському готелі «Бандерштадт». І чи не найкраще знає про них, їхні проблеми та конфлікти.
– Пані Наталю, скільки зараз на Прикарпатті переселенців?
– Наскільки мені відомо, нині – 1,5 тисячі. Це ті, що офіційно зареєстровані, з якими укладені угоди. А назагал за весь час від окупації Криму через область пройшло понад чотири тисячі.
І я вже дуже хочу наголосити: вони – звичайні люди, як і ми з вами! І мене дуже непокоять ті плітки, які про них ходять. От навіть мої знайомі розказують – а ти знаєш, мені сусідка казала, що в неї на роботі є жіночка, то вона розказувала, що переселенці так негарно себе поводять… Я кажу, хвилиночку, давайте з’ясуємо, звідки береться така інформація. Бо ті історії, закинуті в інтернет, на кшталт – таксист віз маму з дочкою та й почув, що їхній тато воює за ДНР – я вважаю роботою російської пропаганди.
Це спеціально поширюється між людьми, щоб було протистояння. А через таку пропаганду зменшується кількість допомоги й доброзичливого ставлення до людей, які приїхали з зони АТО. Ці люди невинні. Вони пережили страшні речі, вони не збиралися сюди їхати, вони були змушені.
– Тобто конфліктів аж таких немає?
– Ми всі живі люди, у всіх є свої плюси та мінуси в характері. Серед переселенців багато різних людей, по віку – від немовлят до пенсіонерів – здорових і хворих, серед них є інваліди. Вони розгублені, вони потрапили в інший край, в інші традиції. Їм потрібна не тільки матеріальна підтримка, їм потрібна увага. Звісно, проблем у них багато, і конфлікти теж є. Їм треба допомагати знайти порозуміння навіть між собою.
Між ними теж виникають конфлікти. Вони виникають через невизначеність, і ці конфлікти не є часті. Вони самі говорять, що ніколи себе не поводили так, і це теж їх гнітить. І саме зняття цих конфліктних ситуацій – це наша робота на тренінгах. У них велика тривога, порушення сну, роздратованість. Але найосновніше, після усіх цих подій, які вони пережили, відбувається загострення хронічних захворювань. Наші медики їм помагають, і про їх роботу чую лиш позитивні відгуки. Разом із тим чимало загострень можна зняти ще й психологічно.
– Для прикладу?
– Одна з переселенок розказувала, як вона тікала через вікно з дитиною, і, вже приїхавши сюди, ніяк не могла позбутися відчуття, що весь час стискає у руках залізну трубу. Ми поговорили, зробили дихальні вправи, через пару днів телефоную, питаю – як ваші руки? А вона відповідає – знаєте, а я про це забула, якби ви мені не подзвонили, і не згадала б.
– А переселенці з позицією «нам усі винні» вам зустрічалася?
– Це поодинокі випадки, вони не є тенденцією. На всю кількість таких, може, 10 %. А більшість просто шукає роботу, житло. І ці люди швидше адаптовуються і реалізовуються. От, ми з вами зустріли жінку, так вона – пенсіонерка, вони знайшли квартиру, дочка вже має роботу, вони тут потихеньку призвичаюються. До речі, вони погоджуються на будь-яку роботу.
Багато людей повернулися назад, особливо ті, що були зі Слов’янська, Краматорська. Ми й нині підтримуємо з ними зв’язок. Хоч я знаю, що один раз була жінка, яка створила купу конфліктних ситуацій. То вони її між собою називали сепаратисткою. Вона десь два дні пробула та й зникла. І таке може бути, бо ж не про всіх ми знаємо, хто з якою метою приїхав. Але це єдиний випадок за п’ять місяців, і то люди самі поставили її на місце.
– Не раз лунали нарікання, що примусово виселяють з «Бандерштадту»…
– Їх усіх одразу попереджають, що готель – це тимчасове. Їх можуть переселяти навіть у кращі умови. Інша справа, це сам переломний момент позбавлення житла, треба знову залишити уже обжите місце. І це складно. Хоча ці речі ми теж проговорюємо, переконуємо – «вам не буде гірше». От коли вони вже переїжджають жити у район, то місцеві беруть їх під свою опіку, допомагають харчами, одягом, це все робиться. Як одна мама казала: мені приносять і молоко, і сметану, і сир, мої діти ніколи в такій кількості того не їли. Тут усім діляться.
– Про політику не заходить?
– Примітно, що кожен із них намагається якось довести, що є патріотом України, старається говорити українською… Не думаю, що це показово, хоча для деяких, можливо, й так. Але знаєте, у психології є такий фактор: якщо є зовнішній атрибут, то він через деякий час переходить у внутрішній.
Щодо ситуації на сході, то я вже купу разів казала: давайте не будемо говорити про політику, я – психолог. Але це неможливо. Наприклад, іде тренінг і забігає жіночка з криком: «Луганськ бомблять, там трупи на дорогах лежать!». Тоді ти мусиш переводити розмову в інше русло. Ти ж не можеш сказати – все добре? Бо не добре. Але до цього треба ставитися з розумінням, треба подумати, що ти можеш зробити у цій ситуації – помолитися, піти волонтером помагати чи ще щось…
– Ідуть помагати?
– Так, звісно. От, я ще працюю з дитячо-юнацькою студією, то ми робили акцію – збирали гроші на шоломи, переселенці допомагали. А була у нас жінка, її чоловіка забрали в полон. І я просто згадую, як ми кожен раз молилися за те, щоб його звільнили. Дзвоню їй – відповідає, що досі нічого не знає, і це вже добра новина. От сидимо ми в кафе, вона піднімає трубку та чує, що дзвонить чоловік, і я це розумію. І плачемо обидві.
Його випустили після місяця полону, він у центрі Горлівки і йому якось треба було звідти вибратися. Як він вибирався, то вже інша історія. Але зараз вони обоє у Києві, працюють волонтерами, самі допомагають людям, які виїхали з зони АТО.
