Отоларингологу Роману Фіщуку 30 років. За плечима у нього цілий перелік міжнародних стажувань та успішних операцій. А ще – власноруч відкритий Центр слуху при Івано-Франківському національному медичному університеті. Про навчання й роботу молодих лікарів, стан української та закордонної медицини, чому він мало вірить у медичну реформу, але не їде працювати за кордон, Фіщук розповів «Репортеру».
– Романе, як виглядає робота молодого медика в Україні?
– Звісно, працюється нелегко. І першопричиною того є, як би не виглядало на перший погляд, навіть не низькі зарплати. То більше соціальна проблема. Труднощі починаються ще на етапі навчання. У нас, щоб стати лором, – а це хірургічна спеціальність – дається два роки інтернатури. За кордоном – від трьох до шести. Там, поки наставник не підпишеться під тим, що ти можеш виконати одну, іншу ще іншу операцію сам, доти тебе не відпустять у самостійне плавання.
У нас, крім того, що навчання є коротким, кількість молодих лікарів велика. Тому тих, хто може отримати практичні знання, мало. Інтернатуру закінчують багато людей, але готових брати на себе відповідальність і надавати хірургічні послуги – значно менше.
Ще є конкуренція між тим, кого і як вчать. Скажімо, якщо в тебе є родичі-медики у твоїй спеціальності, то шансів отримати хороші знання у тебе більше. Якщо ж ти самостійний – значно складніше.
І питання зарплат теж. Я п’ять років тому закінчив інтернатуру. Працюю в лікарні на півставки. Формально це з 8.00 до 12.00. Але робота в лікарні – це не чотири години щодня. Якщо хочеш працювати, то приходиш, коли приходять пацієнти. Інколи робочий день може тривати й до 12 годин. Це якщо рахувати разом з паперовою роботою. Та якщо працювати від години до години, то про успіх у медицині можна й не думати. За роботу в лікарні отримую 1600 гривень.
– У вас великий досвід закордонних стажувань, спільних операцій з іноземними лікарями. Наскільки відрізняється нинішня ситуація в українській медицині від закордонної?
– Насправді проблеми у всіх подібні. У них теж є брак фінансування. Єдина суттєва різниця в тому, що за кордоном ресурси використовують раціональніше. Наприклад, є хірургічне відділення на 30 ліжок. У нас в ньому можуть працювати 10-15 лікарів. Про яку хірургічну активність кожного з них може йти мова? За кордоном у такому відділенні працюватимуть 2-3 лікарі. Відповідно вони будуть постійно навантажені. Лікар, який проводить 200 операцій на рік, звісно, буде більш фаховим за того, який робить 20 операцій.
У нас звикли, що медицина безкоштовна. А вона платна і дуже дорога. Питання лише в тому, хто за неї платить.
А ще так склалось, що медична галузь вважається «соціальною» не лише для пацієнта, а й до лікарів. Тобто, звільняти людей із медзакладів не сильно хочуть, бо ж як це так, людина купу років пропрацювала, багато продовжують працювати після пенсії, бо пенсії невеликі. З одного боку, медична спільнота ставиться з розумінням до тих реалій, в яких живемо, з іншого – від цього страждає якість послуг.
– Чи різняться підходи у підготовці медиків?
– Тут варто розділяти дипломну і післядипломну освіту. Якщо порівнювати Україну та інші країни, то перше, що кидається в око, – у нас велика кількість закладів і студентів. Далі різниця в мотивації викладачів. Там зацікавлені в тому, аби випустити фахівця кращого за себе, або хоча б рівного собі. В нас навпаки – чим менш якісного лікаря ти випустив, тим тобі краще – менше конкурентів.
– Як у таких умовах дають собі раду ті, хто хоче вчитися?
– Є формальний аспект. Усі лікарі з певною періодичністю повинні проходити атестацію, навчання. Як воно відбувається та наскільки якісним є – інше питання. Є неформальний аспект. Тут вже кожен мотивує і шукає можливості сам. Їхати за кордон чи шукати можливості тут. Відвідувати майстер-класи чи брати участь у конференціях. Ті, хто працює у приватних клініках, чітко розуміють, що є ринок – пацієнти йдуть до кращих. Тому намагаються брати участь у профільних майстер-класах, нерідко відвідують курси з комунікації чи конфліктології.
Якщо знаєш хоча б одну іноземну мову, то можеш спілкуватися з колегами з усього світу. Звісно, є й такі, хто робить простіше – вивчає мову та їде в іншу країну працювати, щоб уникнути тутешніх проблем.
– А ви чому залишаєтесь в Україні?
– Колись я вчився по обміну в США. Там побачив, що американські діти, підлітки мають доступ до багатьох можливостей в освіті та саморозвитку. Тоді й подумав: ми нічим не гірші, так може бути і в нас. Для себе зрозумів, що ми маємо таке ж право на освіту, саморозвиток і медичні послуги, як і всі решта. Тому тут намагаюсь створювати доступ до медичних послуг, які є в інших країнах.
Чому не їду за кордон? Бо тут роботи багато. Якщо всі повиїжджають, то хто працюватиме? Треба лише робити свою роботу та шукати можливості, аби втілювати свої ідеї. Звісно, це непросто. Але поки я далеко від моменту, коли скажу, що все, більше не можу працювати в таких умовах. Поки є бажання, ентузіазм і сили робити те, чим я займаюся.
– Що таке Центр слуху, який ви заснували?
– Ідея виникла кілька років тому. Тоді пацієнтам з проблемами зі слухом для повноцінної діагностики потрібно було їздити в різні міста й різні заклади. До Франківська проводити хірургічне лікування таких хворих приїздили іноземці. Але проблема діагностики не вирішувалась. Я поїхав на навчання за кордон. Знайшов обладнання і відкрив Центр слуху при університеті. Нині працюємо у трьох напрямках. Медичний – якісна діагностика й лікування пацієнтів з втратою слуху, освітній – лікарі, студенти бачать, як обладнання працює, які є можливості, гуманітарний напрямок – організація благодійних і просвітницьких заходів, безкоштовні обстеження. Центр розташований на базі центральної міської лікарні, тому пацієнти також мають доступ до послуг. Перевага в тому, що весь спектр послуг по обстеженню слуху від новонароджених до дорослих можна отримати у Франківську.
– Де вдалося, цитую, «знайти обладнання»?
– Через особисті контакти. Звертався до людей і вони мені допомагали. Перше обладнання отримав за те, що їздив волонтером в Африку. Місяць обстежував людей, вчив медперсонал. В якості подяки організація допомогла мені. На деяке обладнання потрібні були гроші – брав кредит, бо воно недешеве. З деяким допоміг Річард Вагнер – хірург, з яким я працюю. На деякі подавався на грант. Намагався знайти будь-які шляхи.
– Що думаєте про медичну реформу?
– Будь-які ініціативи в охороні здоров’я, якщо вони на користь пацієнта, – це добре. Але зараз бачу, що люди говорять, але розмови залишаються максимум на рівні документів Кабміну. Технічно ніхто не прописує, як це має втілюватися в життя.
Те, що зверху щось робиться, – добре, але, на жаль, там немає настільки великої команди, яка б могла реально запровадити зміни. Група працює потужно, але вони не можуть побороти лобі, супротив, який є з іншого боку.
Зараз, як на мене, ефективніше працювати на локальному рівні, де можна реально втілювати зміни.
