Прикарпатець Володимир Чолій — солдат 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка на позивний “Ляля”. Зараз воює поблизу Бахмута. Воїну — 21 рік і він не з чужих розповідей знає, що таке війна.
Володимир Чолій з перших днів повномасштабного вторгнення РФ захищає Україну. Про те, як став військовим і втілив свою дитячу мрію, чим дорожить і чого найбільше боїться, військовослужбовець ЗСУ розповів Суспільному, пише Репортер.
Володимир Чолій мріяв воювати з 13 років
Володимир родом із села Станькова Калуського району. Народжений у незалежній Україні, він завжди хотів бути військовим. На фронт, розповідає, рвався ще з 13 років, коли у 2014 точилися запеклі бої за Донбас. Проте рідні хлопця про його прагнення навіть чути не хотіли.
Мама не пускала, боялася, казала: “Володю, ти що здурів? Ти ж іще маленький, куди тобі воювати! — пригадує боєць.
За п’ять років Володимир все-таки потрапив до лав ЗСУ.
Від 18 років я військовий. Спочатку був на строковій службі в Миколаєві. Потім підписав контракт. Одразу зателефонував мамі й кажу: “Я підписую контракт”. А вона: “Ні! У жодному разі! Якщо ти підпишеш контракт, можеш додому не їхати! — переповідає Володимир.
Контракт Володимир Чолій підписав за три місяці до початку великої війни. Служив у Гайсині Вінницької області, потім проходив навчання на полігонах Миколаївської та Львівської областей.
24 лютого о 5:00 нас підняли по тривозі. Сказали, що почалася війна. Нам видали дипломи та вивезли зі Старичів, де ми навчалися, до Львова. За кілька днів я вже їхав на місце дислокації нашої 59 бригади, — пригадує солдат.
“Тут майже не буває тиші”
Наразі Володимир Чолій воює поблизу Бахмута. Військовослужбовець каже, тут майже не буває тиші, весь час чути гуркіт артилерії.
Постійно працюємо, інколи навіть не відпочиваємо. Відправляючись на бойові завдання, нищимо ворожі позиції, склади боєприпасів, піхоту. Хочемо, щоб наша українська земля нарешті звільнилася від ворога.
Володимир каже: “Війна — страшна й безглузда, військові РФ гірші за звірів. Українські воїни — інші. Ми підтримуємо одне одного у будь-яких моментах, навіть тих, що не стосуються війни. Ми тут всі рідні! Це — наша зброя! Найголовніше в людині — надійність, коли знаєш, що тебе не зрадять і не підведуть”.
Розповідає, ніколи не думав, що гартуватиметься на війні. Один випадок, каже, запам’ятає на все життя. Тоді він з побратимами мало не загинули. Це було в Миколаївській області 15 березня.
Ми ввечері виїхали на чергування, стали на позицію, мали стріляти, але не дали ціль і сказали чекати. Раптом над головою полетів снаряд і впав за 200-250 метрів від нас. За ним — ще один. Ми одразу й не зрозуміли, що відбувається. А потім швидко застрибнули в автівки й поїхали полем. Гнали так, що залетіли в яр, перевернулися, звідти ледве повилазили. Моєму товаришу притиснуло ногу, та він вибрався. Бігли, доки нас не підібрала машина. Було дуже страшно, але ми врятувалися, — пригадує Володимир Чолій “Ляля”.
Захищати країну до останнього ворога
Бригада Володимира воює на Донеччині вже понад місяць. Хоча до обстрілів і постійного напруження, каже військовий, вже звикли, почуття страху не зникає ніколи.
Страх завжди є, бо ти не знаєш, що може статися будь-якої миті. Ми виїжджали на такі позиції, що тільки встигали стати і по нас прилітали ворожі снаряди, падали буквально за 50 метрів від наших позицій. Але ми знаємо, за що боремося, — розповідає “Ляля”.
Перед новим роком Володимир загадав бажання. Каже, як і всі українці, мріє про перемогу.
Шкодую, що не зміг із сотнями добровольців стати на захист Батьківщини раніше. Втім, зараз упевнений, що я — на своєму місці. Захищатиму країну до останнього ворога. Ми переможемо! — каже Володимир Чолій.
Comments are closed.