29-річний Олексій Васильєв народився в Улан-Уде, столиці республіки Бурятія, в росії. З 2009-го живе в Івано-Франківську. Служить у бригаді ЗСУ, яка з перших днів вторгнення – на передовій.
В Україну Олексій приїхав у 16 років. Про Васильєва розповідають у проєкті “Герої свободи”, пише Репортер.
«Я з глибинки, не бачив там перспектив. А після нападу росії на Грузію у 2008-му усвідомив: це не та країна, де я хочу жити».
Переїхав на Прикарпаття до дядька Андрія Васильєва (український письменник, який пише під псевдонімом Дорж Бату, нині живе у США, працює в НАСА. – ред).
Українську мову вивчив самостійно – завдяки друзям і книжкам.
«Мав велике бажання і за рік опанував. Ще 5 років удосконалював у вузі. Спокійно можу вимовити і паляниця, й Укрзалізниця, і молодиці. Я вважаю так: якщо держава називається Україна, ти повинен спілкуватися її мовою і поважати».
Олексій – актор драми і кіно, закінчив Прикарпатський університет імені Стефаника, Інститут мистецтв. Його бажання пов’язати життя з театром – невипадкове.
“З дитинства жив серед музики: дід – віолончеліст, прадід Жигжит Батуєв був відомим у Бурятії композитором, бабця грала на фортепіано та викладала сольфеджіо у музичному коледжі”.
12 років Васильєв працював діджеєм, ремонтував техніку в сервісі Apple. З листопада 2020-го став до лав ЗСУ.
«Мені не соромно сказати, що я – бурят-монгол. Але соромно, прикро і боляче за те, що ці манкурти накоїли в Україні. Я проникся цією країною, здається, що я тут народився, мені тут добре. Нам потрібно боротися за свободу і незалежність у війні з цими воєнними злочинцями, якими є росія”.
З рідних Олексій Васильєв спілкується лише з дядьком.
«З матір’ю, на жаль, ми опинились по різні сторони. Вона не поділяє мої погляди і прагнення. У 2014 році я перестав контактувати з усіма, хто підтримує війну з Україною».
У війську Олексію довелося багато чому вчитися.
“Війна – річ складна і жорстока. Моя завдання – захищати суверенітет України і лишитися живим. У селі Морозівка на Харківщині за 100 метрів розірвалась авіабомба. Вибуховою хвилею мене занесло в будівлю – мною проломило пластикові двері. Росіяни розбомбили клуб, я в той момент стояв біля школи. Страшно було, адреналін. Пісок скрипить на зубах. У березні орки гасили нас із мінометів. Я з розмаху залетів в окоп. Отримав розрив меніска. Тоді не звернув на це увагу, бо війна, треба свою роботу виконувати. Але коли вже ходити стало тяжко, мене відправили у шпиталь».
Олексія прооперували.
“Місяць був на реабілітації у Східниці. Відновлення триває і досі, бо була серйозна травма. Мій батальйон після 10 днів відпочинку висунувся в одну із найгарячіших точок – на Сході. Я ж у Збройних силах скоро матиму інші завдання, готуюсь до переводу у навчальний полк на посаду інструктора. Частково це пов’язано зі станом здоров’я. Частково – через особисті справи. Дізнався, що не маю підстав для набуття громадянства України. Це болюча тема”.
Читайте: ЗСУ за пів року знищили близько 45 700 російських військових
