28-річний франківець Віктор Матвіїв майже рік відвоював на Донбасі. Його мати волонтерила, допомагала іншим хлопцям і навіть не знала, що її син теж на фронті. Нині хлопець досі звикає до мирного життя. Після війни колишній юрист змінив професію і тепер встановлює та ремонтує кавові автомати. Каже, фізична робота – найкраща реабілітація.
Витримували не всі
Високий вродливий хлопець у редакції просить долити в каву трохи більше окропу, аби не була міцна, бо вже одну випив. Перебирає на руці чорно-червоний браслет. На ньому зеленою стрілкою крутиться компас. Каже, дуже йому дорогий, бо подарували київські госпітальєри, які стояли з ними на позиції.
«Якось думав, що загубив. Як я переживав! — майже кричить Віктор. – Виявилося, залишив у друга, у Львові. Зараз постійно дивлюся на руку — чи є».
У добровольці Матвіїв подався взимку 2015-го. Поїхав до Києва, аби записатись в якийсь підрозділ. Розповідає, ходив по різних штабах – «Київська Русь», «Донбас»… «Азов» якось найбільше привабив порядком і дисципліною, бо в інших — як в циганському таборі», — сміється хлопець.
Після співбесіди та невеликого іспиту з історії України пройшов на наступний етап — фізпідготовку. Каже, чимало людей вилітали ще на співбесіді, мовляв, вже й форму купили, а їх не взяли. Ще більше відсіювалось після фізо.
Взимку новоспечені азовці жили на території покинутого заводу, спали у неопалюваному залі. Щоранку підйом, молитва українського націоналіста, пробіжка на кілька кілометрів і далі протягом дня якісь інші фізичні вправи, заняття з тактики. І так день у день.
«Спершу мене дивувало, чому відсіюють так багато людей, бо ж добровольці, на ентузіазмі? Але це правильно. – вважає Віктор. – Людина бачить, що не справляється, йде додому чи шукає інший підрозділ, аби не бути тягарем».
Під час навчань усі чекали відправлення на схід. Після двох тижнів Віктор напросився сам, мовляв, хоче їхати, бо може зварювати, помогти з ремонтом машин. Таких бракувало. Віктор завжди цікавився ретромашинами. Збирається з часом поставити «на колеса» і свою стареньку.
Давали шанс піти
Новоприбулих на передову не відправляли. Вчили ґрунтовніше – освоювали зброю, втягували людину у армійське життя.
«У новинах як показують? Якісь цікаві, динамічні моменти, а армія це найчастіше – просто наряди, – каже Матвіїв. – Також відсіювалося багато. Весь час давали людині шанс подумати: «Може, зараз ти підеш? Може, зараз? А тепер?». Та насправді, то була така примусова адаптація, аби людина звиклася й, коли дійсно на бойові поїде, щоб і оком не моргнула».
У бойовий підрозділ Віктор потрапив 15 лютого — у Широкине. Служив в артилерії. Розказує, що сильно здружився з хлопцями, були вони — з усіх куточків України. Їхній підрозділ прикріпили до першої і третьої сотні.
Віктор має позивний – Мартел. Сміється, хлопці спершу жартували: чому назвався, як коньяк, ще й недешевий?
«Я довго думав, перебирав історичних постатей, — пригадує він. — Залізняк, Богун, Кривоніс – вже були. Довбушів – як собак. Гуцулів – щось зо п’ять. Запав мені Мартел».
Розповідає, що так звався король франків у VIII столітті, який мав дуже спокійний характер, але в бою звалювався на ворога, як гора. Люди й прозвали його – Мартел, що в перекладі означає – молот.
Аби дурне не лізло в голову
Мартел відвоював майже рік. Каже, мама з бабусею і не знали, що він на фронті. Просто казав, що в Києві на роботі. Телефонував, коли було спокійно. Дізналися, коли вже повернувся. «Мама тиждень зі мною не розмовляла, – розповідає Віктор. – Але мені так тоді було легше. Вони переживали б, і я був би неспокійний».
Вже більше року Віктор вдома. Каже, від війни відійти неможливо, бо це, як шрам – на все життя.
«Чи адаптувався? Досі сам себе питаю. Перші два місяці бовтався по місту, як поплавок, – згадує хлопець. — Трохи дратувало, було некомфортно, що так багато людей. Різні питання, а потім ті вибивання посвідчень, пільг. Ходити по формі по кабінетах – от, що найгірше».
За цей час Віктор кілька разів їздив на схід, говорить, вже як турист. Останній раз був на Великдень, возив хлопцям «смачне й потрібне».
«Окремий завіз був у госпіталь імені Мечнікова в Дніпрі, – розповідає він. – Сиджу в поїзді, читаю в новинах, що в АТО все спокійно. Приїжджаю в госпіталь, а там за один вечір 12 хлопців привезли».
Каже, мама в нього загорілася волонтерством. Створила свою громадську організацію «Опора Прикапраття». «Старається так через духовні питання підтримувати військових, – пояснює Віктор. – Весь час їздить до священиків й задовбує їх, що треба їхати до військових, працювати з ними».
Найцікавіше, волонтерством мати зайнялася, коли Віктор був в АТО. Тобто помагала іншим, не знаючи, що її син теж воює.
«Частина людей вважає, що це можна пережити з часом самому, ще одна – що лише священик поможе, сім’я чи психолог, – продовжує Матвіїв. – Це має бути комплексно. Бо на чомусь людина стояла і ту її основу розхитали. Хочеться поставити її на місце, а нема опори – нема роботи, сім’ї розпалися, старі друзі відсіялися. На що вона опреться, коли повертається? Слава Богу, що я знайшов роботу – зайняв себе».
До війни він закінчив Прикарпатський факультет Національної академії внутрішніх справ, за фахом — юрист. Потім майже три роки працював за фахом у КП «Муніципальна інспекція». «Ця робота часто виносила мозок, було враження, що я просто людям заважаю жити, – сміється Матвіїв. – Ці підприємці, парковки, реклама, розкопки. І так кожен день, якийсь кіпіш, нерви, усі злі».
Зараз Віктор встановлює та ремонтує кавові автомати. Та й сам варить добру каву. До речі, мріє про власну кав’ярню. Каже, навіть знає, яким буде інтер’єр, яке обладнання.
Віктор посьорбує каву. Говорить, що зараз йому дуже подобається те, що він робить, бо все своїми руками і не треба говорити з людьми.
«Зараз я вирішив, що ніколи не піду на компроміс з совістю, — впевнено відрізає Матвіїв. — Задаю чесне питання, чесно відповідаю. Не хочуть чути мою думку, а я все одно її скажу».
Нині побратими витягують його у Київ, бо більшість там живе. Не хоче. Радий, що в побратимів життя налагодилось.
«Один — Том – ніби втратив усе, бо він з Луганська, – розповідає Мартел. – Батьки переїхали до Рівного, а він у Києві. Але спробував займатися архітектурою – вдалося. Дівчину знайшов… Дмитро – вернувся до програмування. Двоє чи троє продовжують службу. Ще один побратим вернувся до ремонтів. Найкраща реабілітація — таки праця, бо тоді не лізуть дурні думки в голову».
Comments are closed.