Тернополянин Тарас Хлібович потрапив до війська під час четвертої хвилі. Нині він уже демобілізований, але не проти повернутись до армії. Каже, там усе справжнє, щире. Саме такими на його світлинах виходили бійці 10 окремої гірсько-штурмової бригади (ОГШБ), де він служив.
Тарас Хлібович розповідає, що спершу службу проходив у районному військкоматі, але натрапив у соцмережі на інформацію, що Міноборони набирає на курси військових прес-офіцерів при університеті імені Шевченка. Пройшов інтенсивні навчання. Курсанти слухали досвідчених військових журналістів, вивчали досвід ізраїльських колег.
Звідти Хлібович спершу потрапив у 92 бригаду, а потім у 10 ОГШБ, де й прослужив до демобілізації. Каже, на той час бригада лише формувалася, про неї ніхто не знав.
«Прийшов до командира, він питає, що саме я буду робити, — згадує Тарас. — Кажу: «Виводити бригаду з інформаційної тіні». В результаті отримав наказ братися до роботи».
Вивести «десятку» із тіні Хлібович узявся не зовсім традиційними методами. Спершу зробив сторінку на Facebook, переконав дуже не публічного командира, що вона потрібна.
[supsystic-slider id=592 position=”center”]
«Звісно, наді мною було керівництво – комбриг, а ще оперативне командування «Захід» (ОК «Захід»), — розповідає прес-офіцер. – Наприклад, дають завдання написати статтю з трьома абзацами за певним стандартом, плюс кілька варіантів заголовків і фотографії. Це ж нудно! Як виступають речники АТО: «З ворожої території бандитські формування гатили зі снарядів 152-го калібру». Таке ні на кого не впливає. Цивільна людина навіть не уявляє, як виглядає той 152-й. Треба показувати — може подіє».
І Хлібович почав робити те, що вміє найкраще – фотографувати. Каже, фотосправою зайнявся випадково, коли жив в Чикаго (США). Купив велосипед, фотоапарат в рюкзак і ловив враження людей на різних святкових подіях.
«Я тоді зрозумів, що фотографія — гарний привід побачити світ під іншим ракурсом, навчитися бачити те, чого не бачать інші, — говорить Тарас. — Матеріальне може згодом опинитися на стріху чи в смітнику, а найцінніше — враження, якими ти можеш поділитися з іншими, зі своїми дітьми».
Озброївшись власними двома фотокамерами, Тарас почав просто робити репортажі. Матеріали виставляв на сторінці бригади у соцмережі. Їх брали в Міноборони, а також різні видання та відомі блогери.
[supsystic-slider id=593 position=”center”]
«Наприклад, з одного репортажу — 36 тисяч відвідувань, — розказує Хлібович. — Бо хороший візуальний ряд сприймається значно швидше, краще. З того часу з ОК «Захід» мені вже не вказували, що робити, — мав чистий спокій».
За словами Тараса, його колеги із 24 окремої мехбригади — Володимир Фітьо і Сергій Голубятников — пішли своїм, іншим шляхом. Вони мають зв’язки з друкарнею і випускають газету. Також у вільній формі. До прикладу, в кожному номері, є гарні дівчата зі зброєю.
«В обов’язках прес-офіцера у нас написано — робити позитивний імідж підрозділу, армії, — каже прес-офіцер. — Адже, чорнити зможе кожен, це легко. Ще до війни у нас за звичне було косити. Хто пішов – лох. І зараз ми пожинаємо ті плоди».
Тарас розповідає досвід Америки. Навіть сам задля цікавості подав заявку в їхню армію. Не пройшов за віком, але йому чемно відповіли, подякували.
«В США армія є на будь-яких подіях, — говорить фотограф. — Наприклад, на одному автошоу в Чикаго, де повно людей, молоді, армія має величезний майданчик. Там — озброєння, тягачі, перекладини, де сержанти вчать робити різні вправи. Тут же роблять бейджики, де витискають твоє прізвище, номер телефону і віддають — тішся. Я це говорив керівництву наших військкоматів. І що? Нічого. Цю функцію на себе взяли волонтери. Вони привозять з АТО якісь муляжі, бувають на різних святах. Але все одно це не те».
Після демобізації Хлібович продовжує їздити на полігони та знімати солдат. Місяць тому повернувся з Коломиї з навчань резервістів «десятки». Потім був на форсуванні Дніпра.
[supsystic-slider id=594 position=”center”]
«Найбільше зацікавлення до моїх робіт є саме в армії, — каже Тарас. — Якби не певні проблеми вдома, я б знову пішов служити. Там щирі людські стосунки, взаємодопомога. Нема того цивільного повзання — і вашим, і нашим».
Ще військовий фотограф каже, що в армії кожна людина — окрема історія. Там такі сюжети! От, солдати й котики, песики, історія в стосунках хлопців і дівчат, бо дівчат, говорить, багато. Стосунки — брата з братом, батька з сином, бо й таких чимало, що разом служать.
«Найбільше мені подобається перевтілення людей в армії, — розповідає Хлібович. — Отак бачиш, з першого погляду, якогось зачуханого напівп’яничку, а потім він на навчаннях — артилерист, стріляє з «рапіри». І то треба бачити його очі, коли він влучає в ціль і робить це швидко, вправно! Так світяться, що тобі аж мурашки по тілі».
Тарас впевнений, що в армії сюжетів – засипатися можна. Наприклад, йому дуже подобається одна власна робота, де артилерист дуже ніжно гладить… ствол своєї гармати.
