Антон Боєв відстоював Майдан, згодом пішов добровольцем у батальйон «Донбас». Потрапив у кільце Іловайська, пробув у полоні чотири місяці. Повернувся у рідний Франківськ – з переламаними ребрами та щелепою, з кулею у нозі. І погодився поділитися своєю історією.
Антону 25. Народився у сім’ї військового у Криму, у п’ять років переїхав до Франківська. На Майдан поїхав майже одразу. Після перемоги Революції Гідності разом із друзями вирішив їхати на Донбас, боротись з сепаратистами.
«Хотіли разом воювати – «Стан» та «Аскольд» із Донецька, «Еней» з Полтави (загинув потім під Іловайськом) і я, – каже Антон Боєв. – Позивний у мене «Костоло» – від костолома, бо у футбол малим грав багато. Батьки не знали, що я на війні, казав, що працюю у Києві. У липні мене впізнали по телевізору, то довелося зізнатись».
Став бійцем «Донбасу». Воював у Артемівську, Попасній, Лисичанську.
«Ми мали все, дякуючи волонтерам, – каже Боєв. – Сепаратисти не були краще забезпечені, а от російські війська – звісно».
Росіян наші бійці побачили вже в Іловайську, 19 серпня. Обіцяної підмоги не дочекались. У батальйоні Антона було близько 70 поранених.
«Були й ті, котрі тікали, залишаючи своїх. Хтось загинув, хтось прорвався», – говорить Боєв.
Далі їм обіцяли «зелений коридор». Рухалися колоною, і тут російська армія відкрила вогонь із гранатометів. Перший снаряд влучив у КамАЗ із пораненими.
«На машині був великий червоний хрест, противник взяв собі його за ціль, – каже Антон. – Та ми не зупинялись. Зайняли кругову оборону, а навколо – лише російські війська, у кожній посадці. Бій тривав десь три години. Далі – тиша».
А потім був полон. Терористи повезли їх у приміщення СБУ в Донецьку. З вікна автобуса наші бачили росіян і чеченців. Поки їхали, Антон зателефонував додому, сказав, що живий. З полону дзвонив ще кілька разів, востаннє – 1 вересня. Аби звільнити сина, батьки писали листи до Президента, Міноборони, Нацгвардії, СБУ. Антон Боєв і нині дуже дякує рідним, однокласникам, сусідам, Ірині Кущ, Олександрі Бабецькій і волонтерам.
«Нас привели у підвал. Там були лише бійці батальйону «Донбас», 110 людей, – розповідає Боєв. – Сепаратисти називали нас карателями, фашистами, яких спонсорує Америка. А насправді серед нас були юристи, страховики, бізнесмени, будівельники, різні – від 21 до 60 років».
Підвал – це колишнє бомбосховище. Умивальник часто забивався, туалет не працював. У перший день їх нагодували супом із бензином, потім у кашу додавали сміття, каміння.
У рюкзаку Антона ДНРівці знайшли ноутбук. За фото, знайдені там, франківця регулярно били перші півтора місяця:
«То були фото з Майдану, картинки з «Правого сектору», хоча я до організації стосунку не мав, – розповідає він. – Били руками, ногами, кийками, вчотирьох. Відливали водою, знову били. З інших так не знущались».
Полоненим казали, що українці здалися, а «Донбас» розстріляють. Сепаратисти моніторили інтернет, били тих полонених, яких впізнавали на відео.
«Охоронцями були колишні в’язні. Вони стелили на підлогу прапор України. Хто не топтав – того били. Мені діставалось найчастіше, – сумно посміхається Антон. – Ще стріляли з пневмата, прострелили мені ноги. За ті ж фото зламали ребра, щелепу. Я зціплював зуби і майже не їв, аби зрослося. Уже на третій день на мені не лишилося живого місця. Хотів щось із собою зробити. Але хлопці відговорили».
З полону «донбасівців» відпускали по одному на місяць, а у жовтні 70 бійців забрали працювати в Іловайськ.
«Нас залишилось 25. Ставитись до нас почали трохи лояльніше, коли в листопаді наші відпустили полонених росіян, їм ще сухпайки з собою дали, – з докором каже Антон. – Пізніше ДНРівці роздавали папірці з текстом, який ми мали читати на камеру. Я відмовлявся – знову били».
У грудні до них «підселили» хлопця з Донбасу. Не з батальйону, місцевого.
«Він розказував, що вбивав «укропів». Ми просто сказали, що то не наш. Та й не з’їли його, бо то вже м’ясо зіпсуте», – жартує Боєв.
Від усіх хвороб у них був йод.
«Зламали щось чи прострелили – йодна сіточка поможе, – знову сміється він. – Багато було своїх приколів. Мали один годинник – хто його носив, того й не звільняли з полону. А я знайшов собі таку забавку. У підвалі була фанера, коли її розщеплюєш, то всередині прошарок з дерева. Різав на смужки, з брусків хотів збудувати маленький будинок. Не встиг, але забрав ті смужки з собою, дороблю хатинку вдома».
На третій місяць полонені розчищали кімнати, прибирали перший поверх.
«Останній місяць сиділи у приміщенні архіву. Читали «Кримінальний кодекс». Вже бачили сонце, – згадує Антон. – Зремонтували радіо. Грали у доміно, нарди, покер – вирізали з того, що було під руками. У грудні спілкувались із ДНРівцями відкрито – пояснювали, що це за війна. Декотрі навіть почали нам вірити».
Антона Боєва звільнили 26 грудня разом зі 11 бійцями батальйону «Донбас» та ще 134 військовими, волонтерами і цивільними.
«Я був останній у списку. Вже пізніше дізнався, що мене обміняли за пляшку коньяку», – каже Антон.
Звільнених полонених зустріли ДНРівець Олександр Захарченко і Віктор Медведчук.
«Перший спитав, чи будемо далі воювати, чи зробили висновки. Ми мовчали. Казав, що підуть на Київ, захоплять Україну. А другий просто стояв. Нас посадили в автобуси та повезли в Амвросіївку».
Антон був у полоні 123 дні. 14 його побратимів досі у сепаратистів. Нині він лікується у Франківську. Ще не витягнув кулю із ноги. Займається волонтерством. Днями їде на Донбас – везе гуманітарну допомогу.
