До Дня Пам’яті. Жива рана – болить

Замість Дня Перемоги – День Пам’яті, головний символ – мак. Це речі офіційні. А от чи змінили останні події в Україні ставлення самих українців на сході й заході до подій Другої світової?

Чи є можливість всеукраїнського примирення – ветеранів, молоді, коли це може статися? І як в ідеалі ми мали б відзначати річницю закінчення найстрашнішої війни в історії людства? Із цими запитаннями «Репортер» звернувся до відомих фахівців.

Ярослав Грицак, історик, публіцист:

– Історична пам’ять міняється дуже поволі, вона інертна. Я найбільше відслідковую культ Бандери і бачу, що Бандера стає все популярнішим в Україні, особливо серед молодих і освічених людей. Але він не є фігурою, популярною до тої міри, щоб вона об’єднувала українців. Бандера більше ділить українців, ніж об’єднує.

До речі, найвищі показники несприйняття Бандери сьогодні в Дніпропетровській області, вона друга після Донецька. Та з іншого боку – Дніпропетровщина найбільше підтримує воєнні дії проти сепаратистів. І люди це роблять, не оглядаючись на минуле чи на Бандеру, а з прагматичних міркувань – вони не хочуть пускати у свій дім війну.

Я не переконаний, що прий­няті «антикомуністичні» закони матимуть великий вплив. Єдина зміна, яка сталася, – це ленінопад, але він пов’язаний не стільки з вій­ною, скільки з Євромайданом.

Щодо примирення, то з ветеранами вже запізно, бо їх уже майже не лишилося, це одне. А по-друге, у ветеранів давно вкрали їхню фронтову правду, солдатську, на якій могло бути примирення.

Хочу нагадати, що десь місяць тому в «Новій газеті» були уривки з Астаф’єва, відомого російського письменника, який на фронті був рядовим. Він пише про те, що відбувалося, коли форсували Дніп­ро, штурмували Київ, які були величезні втрати. Він каже, що за таку перемогу, яку здобули у цій війні, треба, щоб генерали йшли на Красну площу, ставали на коліна і просили у народу прощення.

Стосовно примирення ми більше говоримо про тих людей, які тої війни вже не знають. Є правило – чим менше ми знаємо про події, тим легше примирятися. У випадку України це правило не дуже добре діє, тому що війна є тим, що найбільше ділить українське суспільство. Адже Україна була під різними режимами, вона була розділена перед війною й під час війни, тому різні регіони мають дуже різні пам’яті – родинні пам’яті. Тяжко уявити, що ці пам’яті дійдуть колись до спільного знаменника. Тому просто треба розуміти, що ми маємо між собою співіснувати.

Я вважаю, що в Україні має бути не святкування, а примирення – під гаслом «Ніколи більше війни». Україна має на це особливе право, адже вона була головною жертвою війни, українці знають, що таке війна.

Володимир Єшкілєв, письменник:

– Нічого конкретного щодо змін принципових поглядів або позиціонування ми не маємо. У нас, як завжди, немає фахових дослідників і соціологів. Тому сьогодні щось аналізувати, думаю, ще не варто, це не на часі. Єдине, можна сказати, що події Другої світової війни зараз розглядаються з більшою актуальністю, ніж, скажімо, 10 років тому.

Людей ці події стали цікавити і, за моїми спостереженнями, думки стали більш поляризованими. Якщо раніше вони висловлювали судження на кшталт «Дещо нам відомо, дещо приховується», то нині маємо дуже полярні суд­ження. З одного боку це західна точка зору – як на війну світу свободи з тоталітарними державами. З іншого боку – класична радянська історіографічна позиція. Плюс ще є третя – це, можливо, позиція тих, хто не так явно, але симпатизує стороні, яка програла у Другій світовій війні. Адже не є секретом, що й серед нас є багато нащадків людей, які воювали на боці Гітлера.

Думаю, що всеукраїнського примирення не спостерігається і десь на горизонті. Навряд чи воно буде, тим більше в такий час, коли навпаки йде таке жорстоке протистояння на цивілізаційному рівні. При тому, що ЗМІ у своїх маніпулятивних схемах активно спекулюють подіями Другої світової.

А от щодо святкування, то процес децентралізації треба почати саме з таких речей. Якщо хтось хоче святкувати у традиційний радянський спосіб, десь на сході України, нехай святкують. Хтось хоче день Скорботи – хай буде День Скорботи. Комусь хочеться параду УПА, то най буде парад УПА. Місцеві громади мають самі визначати, як вони будуть святкувати цей день.

Василь Іваночко, видавець, пластун:

– Раніше через цю війну Росія намагалася бачити нас із ними як єдину субстанцію. А зараз люди починають переоцінювати своє ставлення до Росії, через те й змінюють погляди на події Другої світової. На мене, наприклад, особисто ніяк це не вплинуло, просто зайвий раз підтвердилося, хто такий «москаль», перепрошую. А для східняків, думаю, зараз є постійне переосмислення.

Примирення має ініціюватися зверху, від керівництва країни. Має бути якийсь поштовх, якісь круглі столи за участі церков, священиків. Але у нас поки що не відбулося ніяких змін. Хто був у прокуратурі, той є, в СБУ так само, так що нема підстав говорити про якесь примирення. І ці партії… Чим відрізняються «свободівці» від «регіонів» – я не бачу різниці, дії нема, а слова вже всім набридли.

Щодо ветеранів, то у нас тут їх майже нема, а ті, що ходять з орденами, то це ветерани НКВД – ті, які робили «подвиги» вже після війни.

Відзначення річниці я б узагалі ігнорував. Україна не була суб’єктом, просто по наших містах бігали з автоматами то одні, то другі. А наші люди постраждали найбільше. Це не наша війна, ми тут були гарматним м’ясом. Я не вважаю, що це моя війна, я хочу просто забути це, як, наприклад, Афганістан. Розумію, що є люди, які загинули, люди, яким це болить, але яке відношення це має до України?

Я б викинув це з будь-яких святкувань, як і 1 травня – ну що за свято?! Ми святкуваємо 8 Березня, 1 травня, всі радянські свята. Що змінилося від СРСР, я не бачу?

Тарас Прохасько, письменник:

– Дуже багато людей почало розуміти, що вони належать Україні і до української версії історії і що не можна переносити на своє розуміння історію, скажімо, як це робить Москва.

Примирення по-справжньому може статися тільки тоді, коли перестане бути живою пам’ять, коли все це перейде у так звану історичну пам’ять. Тому що поки є оці родинні та особисті версії пам’яті, то дуже тяжко по-справжньому прийти до чогось одного. Адже кривда і героїзм сприймаються як справжнє для самого себе, відповідно кривда і героїзм протилежної сторони стає антиподом. Але то ще багато років потрібно, щоб по-щирому це перестало жити в особистій пам’яті й перетворилось на якусь загальну модель історії.

Думаю, що в ідеалі це мав би бути пам’ятний день – без пафосу переможців, без цього підживлення емоцій, що «Ми переможці!», а просто таке нагадування про цю велику і страшну подію та епоху.

* * *

За даними Департаменту соц­політики Івано-Франківської ОДА, зараз в області є 543 учасники УПА та 44 900 ветеранів війни. Однак до тих ветеранів входять усі – і червоноармійці, і «афганці», і поранені на службі військово­службовці, учасники АТО, а також члени сімей померлих ветеранів – окремої статистики нема.