У середу, 1 червня, у світі відзначали день захисту дітей. Було багато різних заходів і у Франківську. Та, певно, чи не найбільше того захисту потребують 34 малі мешканці обласного центру соціально-психологічної реабілітації. Ці діти живуть на межі — між родиною та інтернатом.
Два Серденька
Заклад, що на вулиці Набережній 34-б, розташований у колишньому приміщенні дитсадка. Коли заходиш на подвір’я, відчувається дитяча енергетика, хоча з першого погляду, що тут живуть діти, не скажеш.
Треба трохи блудити, аби знайти вхід, бо велику будівлю ділять три установи — біржа праці, науково-дослідний інститут і дитячий центр. Він створений у 1998 році.
Нарешті, знаходимо потрібні двері з написом, що дітей можна навідувати з 16.00 до 19.00. Зачинено. Треба дзвонити.
До середини запрошує колишній директор закладу, а нині вихователь — Марія Серденько. Забігана, заклопотана. Галопом переповідає, що готували дівчинку на всиновлення, а тут бабуся об’явилась — приїхала з Києва.
«Так завжди буває, — зітхає пані Марія. — Два роки до дитини нікому не було діла. З одного закладу до іншого потрапляла. П’ять рочків, така гарна. Маму вбили, а тато десь за кордоном і не дається чути. Але добре — рідна бабуся завжди краще».
Жінка веде нас в кабінет директора — Василя Серденька — то її син. Часті дзвінки не дають поговорити, а ще постійно заходять діти або юристка з документами.
«Так, полковнику, — Василь Серденько довго та уважно слухає когось у телефоні. — Звісно візьму!».
Пояснює, що працівники ювенальної превенції (так нині перейменували кримінальну міліцію у справах дітей) ведуть сюди двох хлопчиків, яких знайшли на вулиці. Попереджає юристку, аби підготувала матеріали, бо будуть оформляти.
Коли вулиця — втіха
Нині у центрі живе 34 дитини. Наймолодшому вихованцю нема й трьох років, а найстаршому — вже 17.
Десь 95 % причин, через які діти сюди потрапляють, це — батьки алкоголіки, насильство у родині.
«Яка найбільша проблема в сім’ях — дітей не слухають, — говорить директор. — Доросла людина хоче, аби її слухали, а дитина хоче цього ще більше. Аби вислухали, дали пораду. Дитина хоче спілкування. Від батьків вона його не отримує, бо ж яке там спілкування — 100 грамів? От, дитина йде на вулицю. Добре, якщо потрапить у хорошу компанію, але частіше буває навпаки».
У центрі намагаються працювати і з батьками, адже найголовніше — повернути дитину у сім’ю. Цим займаються соцслужби за місцем проживання. А в центрі з батьками працюють, коли ті навідують дітей. Та, на жаль, таких дуже мало.
«Часто є, що дитина у нас дев’ять місяців і батьки жодного разу не приходили», — зітхає Василь Серденько.
Коли ж у родині нічого не міняється, то служба у справах дітей подає пакет документів до суду на позбавлення батьківських прав. Одночасно вони й шукають дітям прийомну родину. Маленьких ще беруть, а більших зазвичай не хочуть.
Їх чекає інтернат.
Граничний термін перебування дитини в центрі — дев’ять місяців. Але при необхідності його можна збільшити. Для цього при закладі засідає спеціальна комісія — юристи, психологи, медики, дирекція.
«Трапляються дуже важкі випадки, — говорить директор. — Жила в нас 14-річна дівчинка. Розказала, що її ґвалтував вітчим. Вона говорила про це матері, а та не вірила. Хлопці з дитячої міліції швидко зреагували й порушили кримінальну справу».
У центрі з дівчинкою довго працювали психологи. Нині вона живе в під опікунством іншої родини — на Київщині.
Ще Василь Серденько розповідає про родину всиновлювачів, які дуже хотіли дівчинку. Ходили до них, ходили, а потім забрали трьох братиків.
«Приїхали якось недавно, бо треба було довідку, — говорить пан Василь. — Мама не нахвалиться, що старший — ґазда, бо вони фермери, середущий — в науці, а молодший — потіха батьків».
Минулого року під опіку та всиновлення звідси потрапили 22 дитини.
Палиця з багатьма кінцями
Кожна дитина, яка була чи перебуває в центрі, — окрема важка доля. Директор згадує, що минулого року в них було п’ятеро дітей, які умовно засуджені за крадіжки.
«Тут палиця з двома кінцями, — каже Василь Серденько. — Один краде, бо потрапляє не в ту компанію, а інший — бо хоче вижити, щось з’їсти, нагодувати молодших братиків чи сестричок. У нас діти спершу не можуть наїстися. Бо спочатку в них страх, що знову буде голодний. Хліб в одній руці, в іншій… Потрібен час, аби звикли, що все добре — постійно буде їжа, одяг».
Директор пригадує одного вихованця — Петра. Часто з ним спілкується. Каже, якраз учора тому виповнилось 28 років.
«Уже п’ятий раз сидить, — розповідає пан Василь. — Шкодує, кається, мовляв, розум прийшов і вже повертатися до того життя не буде. Він добре поводиться й надіється на дострокове звільнення. Вони дуже бідна родина, захворіла сестра — треба було робити операцію на серце. Він і вкрав у сусіда 10 тисяч доларів. Повіз сестру до Києва, її там прооперували, а він сидить. Казав, що якраз за це не шкодує, бо врятував її».
Цікаво, що колишні вихованці, які свого часу перебували у притулку, нині тут працюють вихователями. Імен та прізвищ директор не називає. Каже, добрі працівники, бо мають величезний досвід — свого часу пройшли те саме, що й ці діти.
Пригадує дівчинку — зараз вона вже мати трьох дітей, живе в Італії, працює там у «Червоному хресті». Також помагає дітям.
«Раз на вулиці ставили лавочки на подвір’ї, заходить у ворота жінка з двома дівчатками і двома чоловіками, — розповідає Василь Серденько. — Розказала, що вона з дітьми живе на вокзалі, не мають що їсти, аби взяли дітей, поки вона владнає справи. Звісно, взяли. Приїхала поліція у справах дітей, оформили все. Мама жодного разу не прийшла. Зараз оформляються документи на усиновлення».
Було й чимало випадків, коли діти приходили до них самі. Писали заяви, аби прийняли, бо вдома життя нема.
«Двічі у нас був хлопчик ромської національності, — пригадує ще одного вихованця директор. — І двічі його забирала мати. Приїхала з дозволами з Закарпаття. Третій раз дитина приходить сама. Малому вісім років. Прийшов і каже: «Хочу ходити в школу. У вас дають гарно їсти, у вас в ліжку можна спати — хочу до вас». Довго був. Пішов у перший клас. Дитина не комплексувала, що він такий великий першокласник. Він із задоволенням туди ходив. І все одно дитину забрала мати».
За словами пана Василя, часто доводиться боротися з поганими звичками їхніх вихованців. Тим, чому їх навчила вулиця. Боряться добром і власним прикладом. Роблять усе, аби діти не відчували себе у державному закладі — ніби у великій родині.
Директор показує капличку. Тут щонеділі правиться Літургія, тут разом святять паски, разом сідають до столу на Святвечір, колядують.
«У нас традиція — ми всі разом збираємося на кухні й ліпимо вареники, бо ж у неділю у нормальної родини що? — посміхається пан Василь. — Вареники й борщ!».
З грошима важко. Наприклад, на медикаменти держава виділяє лише 500 гривень — на всіх, на місяць! Особливо непросто у період осінь-весна, коли діти часто хворіють.
Не вистачає й на харчування. Коштів виділяють лише на 30 дітей, саме стільки має утримувати заклад, а в них — 36. На харчування щодня йде 46 гривень на кожну дитину.
«Що треба нашим вихованцям? Усе, що звичайним дітям, — починаючи від зубних щіток і закінчуючи хоч краплинкою батьківської любові, — говорить Василь Серденько. — Але без благодійників ми б не вижили».
Comments are closed.