Без права на слабкість. Як живеться лікарям, що допомагають онкохворим боротися за життя

Щороку 4 лютого у світі відзначають День боротьби проти раку. слабкість

Напевно, усі знають: страшна хвороба, страшно почути діагноз, дуже важко боротися за життя, хоч і є шанс перемогти. А як живеться лікарям — людям, що обрали боротьбу з онко своєю професією? Сьогодні у «Репортері» вони розкажуть про себе самі. слабкість

Анна Крижанівська, 39 років, завідуюча кафедрою онкології Івано-Франківського національного медичного університету, доктор медичних наук, лікар вищої категорії:

«В моїй родині не було жодного медика, одні «технарі». Більше того, вчилася у фізико-технічному ліцеї і практично була рекомендована до зарахування в університет нафти і газу. Випускний клас, квітень, я хворіла вдома і побачила фільм «Доктор Джейн». Захоплива історія: медицина, кохання, 1800-ті роки, маленька тендітна докторка лікує хворих. Після фільму сказала батькам, що буду лікарем.

Вступні іспити були звичними: біологія, хімія. Вступила. Найважче було попереду. Перший семестр — суцільне ламання всього в голові. Усе життя тебе оточують люди з технічним складом розуму, а тут медики. Крім того, треба було ловити жаб, препарувати їх. Як сьогодні пам’ятаю: лекція з анатомії, посередині кімнати стіл, як у патологоанатомів, і нам приносять труп… Тричі серйозно збиралася усе це залишити. Думала, що не перейду цю межу. В групі були діти медиків і було враження, що вони до цього були готові чи принаймні готувалися. Я ж до такого готовою не була. Але всі здружилися, всі вчилися. Вдалося справитись.

На другому курсі з’являється ще одна ідея-фікс — хочу бути хірургом. Батьки не розуміли, що відбувається. Спершу медицина, далі взагалі — хірургія. Почала ходити на нічні чергування в лікарню. І так до шостого курсу. А потім хірург, до якого ходила на чергування, раптово помирає від інсульту. В останній нашій розмові він сказав мені, що велика хірургія — в онкології, порадив, щоб йшла саме туди. Так я прийшла в онкологію.

До теми: Живемо, боремося. Юрій Федоришин вже два роки долає рак легень четвертої стадії

Боротися з раком — як виховувати неслухняну дитину. Нема права на слабкість, не можна відступати ні на крок. Психологічно це тяжка робота. Спершу могла по три доби не спати, приходила додому і плакала — переживала за пацієнтів. Потім навчилася опановувати емоції.

Онкологічних пацієнтів можна розділити на дві групи. Перша – з раком на першій і другій стадії, які мають всі шанси на вилікування. Складність у тому, що вони приходять і їх нічого не турбує. Наприклад, при огляді у жінки знайшли ущільнення в грудях чи при УЗД помітили пухлину в животі. Якщо пневмонія має чітку клініку — температура, кашель, слабість, то ці пацієнти приходять — вони здорові. А як такій людині пояснити, що їй потрібна операція на 5-6 годин, а потім ще шість курсів хіміотерапії, від яких вона схудне, втратить волосся, почуватиметься зле? Тут важливо донести до людини, що це все буде, але й щоб вона зрозуміла, що має всі шанси на одужання.

Інша категорія — безнадійні. За протоколами, маємо все розповісти, все показати пацієнту. З ними важко. Що б ти не робив, що б не призначав, з кожним днем буде лише гірше. Пацієнти просто чекають смерті. Тут немає єдиної формули, вчишся відчувати, що потрібно кожному хворому. Зараз є такий пацієнт з Одеси, 27 років, рак нирки, а в нього однорічна дитина. Спробували про дитину розпитувати, це його тішить, він підбадьорюється.

Хірургія у нас велика. Навіть з сучасними методами обстеженнями тяжко точно знати, куди поширилася пухлина. Вона — як коріння у дерев. Часом йдеш на двогодинну операцію, а вона затягується на 5-6 годин.

Читайте також: Харчування для профілактики раку

Онкологія цікава тим, що на відміну від класичних захворювань, тут кожен випадок індивідуальний. Оглядаєш пацієнта, обстежуєш, спостерігаєш за тим, як реагує пухлина, відкриваєш черевну порожнину, бачиш як вона поширилася —кожного разу все по-іншому. Окрім того, що оперую, лікую ще й терапевтично. Але тут терапія специфічна.

Кожного разу робота є індивідуальною. І кожного разу відчуття, що ти маєш дуже серйозного суперника і не можеш здатися.

Кажуть, треба обирати роботу, яку дуже любиш і не доведеться працювати жодного дня. В мене це саме так від моменту перегляду фільму і до сьогодні. Люблю спілкуватися з людьми, допомагати їм. Вони люблять мене. І це надихає».

Василь Бойко, 52 роки, завідуючий другим (відділ пухлин голови та шиї) хірургічним відділенням Прикарпатського клінічного онкологічного центру, лікар вищої категорії:

«Про те, що буду медиком, знав з восьми років. До того часу, як пригадують мої батьки, вважав, що буду пілотом літака. Чому вирішив стати лікарем? Не знаю, в родині медиків не було.

Народився я в селі. Вчився добре. Закінчив восьмирічну школу з відзнакою. Потім вступив на фельдшерське відділення медичного училища у Франківську. Провчився 3,5 роки, працював на станції швидкої.

А потім була армія. Але бажання стати хірургом не зникло. Після служби пішов у медінститут. Його також закінчив з відзнакою.

Отримав пропозицію залишитися в інституті на наукову роботу, але хотів практичної медицини. З того, що пропонувалося — нейрохірургія, ЛОР і онкологія — вибрав онкологію. Зараз думаю, що вибір був мотивований бажанням великої хірургії. Онкологія залишається нею й сьогодні через специфіку, розповсюдження і розвиток захворювань.

Бажання працювати лікарем було, є і буде. Якби повернули час назад і мене ще раз запитали, ким я хочу бути, обрав би медицину. В іншій професії себе не бачу. Хоча й здобув ще одну освіту — юридичну.

Читайте також: Операції онлайн. У медичному університеті відкрили навчально-практичний центр “Патоморфологія” (ФОТО)

Коли обирав спеціалізацію, то знав, що рак — друге за смертністю захворювання у світі. Та до кінця не усвідомлював, наскільки не завжди вдалими можуть бути результати лікування. Наскільки не виправдовується затрачений час, як це важко для пацієнта, як це важко для лікаря. Більше зрозумів уже на практиці.

Переживаєш за кожного хворого. Часом буває, кажеш про те, що медицина не може допомогти, а люди не вірять. Кажуть, лікар черствий, змирився, байдужий. Бувають ситуації, коли хоч сідай біля хворого і плач разом із ним. Це тяжко. Але ти мусиш робити свою роботу. На всі страждання тебе не вистачить.

Найтяжче у боротьбі з раком донести до людей інформацію про те, що це за захворювання та які його причини. Згідно з класифікацією ВООЗ, третину онкологічних випадки можна попередити. Ще третину випадків можна успішно пролікувати, якщо людина вчасно звернеться. У третині випадків ми змушені змиритися з тим, що нічого не зробимо — на нинішньому етапі розвитку медицини. За перші дві третини дуже болить. Бо попередити захворювання можемо здоровим способом життя. Більше рухатися, правильно харчуватися, не палити, не споживати багато алкоголю. Якби люди відповідально ставилися до свого здоров’я, то можна було б вчасно ставити діагноз. У нас прийнято вважати, що за здоров’я людини відповідає лікар. Треба хоча б раз на рік проходити повний комплекс обстежень.

Моя робота подобається мені як така. Я навіть не втомлююсь. Це завжди цікаво, завжди тримає в тонусі. А надихають випадки з позитивним завершенням. Бо часто, переступивши поріг онкозакладу, люди сприймають це як вирок. Знаю пацієнтів, які мали дві, три локалізації різних захворювань, у різні часи лікувалися і результат був добрий. Це тішить».