Їхня історія обросла героїчними легендами і цинічною брехнею. Одне лиш слово «бандерівці» роками розділяло Україну, нині ж чимало народу – навіть зі Сходу – називають себе так з гордістю. Слова мають властивість набувати нових значень і нас, «бандерівців ХХІ століття», насправді багато. А от їх, тих перших, лишилися одиниці. Вони вже дуже старенькі, вимучені, але тримаються, бо триматися звикли. Що вело їх у підпілля і як вони за це заплатили – в історіях двох франківських ветеранів.
Фронт без гверу*
Оксані Манюх – 91, перше, що вона робить, то показує фото свого чоловіка Володимира.
«Він хірургом працював, так Боженька дав, що навіть у таборі, а я на лісоповалі, на земляних роботах, – розказує жінка. – Нас арештували у 48-му. То було 28 жовтня, я сиділа вдома, бо сину було лиш 10 місяців. Приходять двоє мужчин, кажуть, хотіли б із вашим чоловіком поговорити. А я їм відповідаю, що він на чергуванні в лікарні. Ну то проведіть. Зайшли в лікарню, хотіла піти по Володю, а один так голосно – «Стой!», і я все зрозуміла».
Чоловіка в лікарні не було кому замінити, то, поки чекали, попросилася додому – погодувати дитину. А насправді, аби сказати мамі, що це арешт.
«Відвезли мене на Сахарова і чую, кажуть черговому: то Припхан, а Манюх зараз прийде, – розповідає пані Оксана. – Певно, я проходила в них ще за дівочим прізвищем. За що взяли? Бо я ще з 17 років в ОУН».
Коли прийшли перші совіти, гімназистка Оксана і ще кілька таких же її товаришів вирішили вступати в юнацтво ОУН.
«Нашим завданням був вишкіл. То така конспірація була страшна, ніхто ні про кого не мав права слова сказати, – з захопленням пригадує жінка. – Кожен мав свого провідника. Мого звали Осип Білобрам, давав нам ідеологічну літературу. І так йдемо по парку, ніби гуляємо, а він перевіряє, як знаю. А я під собою мала ще три дівчини».
Згадує, як складала присягу – в катедрі, на дзвіниці, клялися на револьвері, який раптово вистрілив. Добре, що в церкві люди співали й це заглушило постріл. Як казала мамі, що ночуватиме в подружки, а сама йшла по повідомлення на околиці. Як в Ямниці під прикриттям табору праці ОУН організувала вишкіл для молоді, і як з дівчачої чоти кепкували хлопці.
«В них навіть пісня була – «Будем старатись, щоб з табору повиганяти військо в спідничках, щоб не пропала наша слава, козацька слава у віках», – наспівує пані Оксана.
А зразу з того табору вона викликалась у похідну групу, яка прямувала на схід.
«Їхали фірами, дівчат було лиш троє, решта – хлопці, доїхали до Кам’янця, там була наша станиця, – пригадує вона. – І нас розділили, кожного в інше село учителювати. Я потрапила в Капустяне, і вже почала прихиляти до нас одного з вчителів. А тут приходить Стефа, моя товаришка, і каже, треба тікати, бо наших хлопців розстріляли. Як же ж нам було страшно!». Їх відправили у глухе село, з хати виходили хіба вночі. І там дівчата майже рік писали пропагандистські листівки.
Коли Оксана повернулася додому, дізналась – помер її батько. Життя продовжувалося, дівчина влаштувалася в аптеку, передавала в підпілля ліки. Це і стало її основною роботою аж до арешту.
У 1944-му вступила до Львова в медінститут, але наближався фронт і заклад перевели до Кракова.
«А ми, студенти-оунівці, вирішили, що треба їхати в села під Львовом, де були наші сотні, – розповідає пані Оксана. – Мене відправили у Любешці. І то вже було підпілля. Бувало питають – а ви мали гвер? А я кажу: ні, моїм гвером були ліки. Ми діставали їх для хлопців по аптеках, збирали трави. Ще через рік так сталося, що офіційно влаштувалася в аптеку в райцентрі, тоді ще легше стало ліки діставати. Хлопцям всього треба було – вату, марлю, йод, перекис, та що то розказувати».
Ту роботу перервав тиф, жінка ледве одужала й після того вирішила вертатись додому. Тут знову в аптеку – і знову ліки до лісу. У 1945 році вийшла заміж за лікаря Володимира Манюха. Той теж був у підпіллі.
«Ми знали один про одного, але ніколи про це не говорили, – пригадує пані Оксана. – От пам’ятаю Різдво 45-го, в Чорному лісі поранили провідника, приїхали за чоловіком. Той тихо зібрав усе, що треба, і саньми до лісу. Вернувся зранку ледь живий. Він нічого не розказував, я нічого не питала».
А в 1948 році їх забрали – дали по 10 років таборів в Іркутській області.
«Я свого чоловіка побачила аж через вісім років, – сумно зітхає жінка. – Якраз приїхав до нас начальник Назаров і став розказувати, що режим пом’якшили і як у нас все добре. І тут одна жінка, вона колись була лікаркою у Кремлі, потягнула мене за собою, каже, пиши заяву на побачення. І ми так разом до нього – от у нас заяви, підпишіть. Коли Володі сказали, що до нього приїхала дружина, він не повірив, але побіг на вахту. Перше, що спитав – ти не голодна? Володі нема вже 27 років, ніяк не забирає мене до себе».
Зрадники були завжди
Миколі Ґлюздіну теж 91 рік, любить прижартовувати і має напрочуд добру пам’ять. Зразу береться розказувати про Коновальця, Петлюру, Мельника, захоплення Києва Муравйовим – усе з датами і деталями.
«Це аби ви передісторію знали, яка ситуація була, – як вчитель наставляє він. – Я сам з Ланчина Надвірнянського району. В мене троє старших братів були у підпіллі, то я в 16 років вже тримав у руках зброю. Не свою – їхню, ховав, передавав».
Каже все, що вони хотіли – то самостійної України, бо досить надивилися і на совітів, і на німців.
«Коли в 39-му прийшли «ізбавітелі», то вони забирали і війтів, і директорів шкіл. А як відступали, то скільки народу в Дем’яновому Лазу перебили?! – переповідає дідусь. – А німці забирали наших в СС, а хто лишався, то у робітничі батальйони – баудінст. Я працював у такому, в Микуличині на лісопильному заводі. На суботу нас пускали додому, а в неділю ввечері мали вернутися. Мій товариш повернувся в понеділок, то його зразу розстріляли. І все, я вирішив, що більше туди не вернуся».
У рідному селі хлопчина пішов до дівчини, про яку знав, що вона станична, і заявив – йду в повстанську армію. Та знала його сім’ю і каже: добре, але в мене є ще пару хлопців, один із Вінниці, він там у німців на обозі їсти возить, візьми їх з собою.
«А мені що, не на плечах же їх носити буду? – сміється пан Микола. – То й погодився. Сказала, куди йти, і що нас зустріне дівчина. Йшли довго, вже й не пам’ятаю скільки. Дійшли аж у Пороги. Там формувалися сотні. Був там Гамалія, Різун, Лис, я був у сотні Лиса. Дуже багато було їх. І там був вишкіл».
Чого вчили? Стріляти. Де брали зброю? Здобували.
«Були німці, були мадяри, роззброювали їх – ішли як на війну, брали в окруження…», – розказує дідусь.
Після того табору відправився додому, чекати наказу.
«А десь через два дні ми з тою станичною верталися з вечорниць, якраз переходили річку і чуємо «Руки вверх!», – пригадує пан Микола. – Я б із тої історії ще вийшов, якби не той хлопець з Вінниці. Він і ще один такий же після того, як прийшли з нашого табору, влаштувалися поліцаями і все розказали».
Пан Микола каже, що на допитах повторював лиш одне:
«Німці забирали в Німеччину, тому пішов у ліс». Приводили до нього і станичну, Марійка її звали, побиту, з видертим волоссям, обоє мовчали. Де вона потім ділася, ніхто не знає, каже, певно, замучили і десь закопали.
Судили його в Коломиї – 15 років у Магадані. Сім’я ще довго боялася, що і їх вивезуть. Ховалися по полях, по чужих людях. Пан Микола вірить – врятувало їх те, що тато був дуже набожним. Що сталося з трьома братами, не знає і нині. Казали люди, що одного бачили в Чехословаччині, другий у Чорному потоці загинув, про третього взагалі вістей не було.
P. S. Це тільки малесенький уривок з життя українських повстанців. А скільки таких історій уже ніколи не будуть розказані. Герої наших історій кажуть, навіть у страшному сні не уявляли, що під кінець віку знову побачать Україну у війні.
У вівторок Рада таки вирішила, що День захисника відзначатимуть 14 жовтня – на свято Покрови, у День українського козацтва та УПА. Але навіть за сьомим разом депутати не змогли внести у порядок денний проект про визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій.
* Гвер (діалект.) – рушниця
