22 січня 2015-го українські військові остаточно покинули Донецький аеропорт. Відступили лише коли під обстрілами обвалилась диспетчерська вежа, яка стала символом оборони, і впали перекриття.
Бійці трималися 242 дні, незважаючи на проблеми з підвезенням боєприпасів, харчів, сильні морози.
Емоції та шана
За весь час в аеропорту загинуло 200 українських бійців, ще 500 отримали поранення. У відчайдушному протистоянні їх назвали «кіборгами». «Люди вистояли, не витримав бетон» – нині звучить героїчно і гарно. Але дні оборони стали справжнім випробуванням для всіх – «кіборгів», їхніх родин, волонтерів і друзів.
Цими вихідними у Франківську полеглих в Донецькому аеропорту і тих, хто вистояв, вшанували ходою. Вулицею Незалежності до Меморіального скверу пройшли кілька сотень людей під вигуки «Героям Донецького аеропорту – тричі «Слава»!, «Слава Україні, героям слава!», «Слава нації, смерть ворогам!».
Василь Андріїв, голова обласної асоціації учасників АТО, каже, що до ходи приєдналися практично всі райони області, крім Яремчого та Калуша, які вшановували побратимів на місцях. «Не можна залишати без пам’яті тих, хто віддав за нас своє життя. Тому, найпростіше, що можемо зробити, – вшанувати їх молитвою і ходою», – говорить Андріїв.
За словами голови спілки учасників АТО Андрія Долика, статистики про те, скільки хлопців із Прикарпаття взяли участь у боях за аеропорт, немає. Адже бригади часто ротувалися.
«Це і 95, 79, 80, 81, добровольчі підрозділи «Правого сектора», «ОУН» та інші. Тому говорити про точні цифри не можемо, – каже Долик. – Уже четвертий рік йде війна, і такими вшануваннями пам’яті ДАПу, Дебальцевого, Іловайська ми нагадуємо про те, що ворог ще на нашій землі і ми ще не відомстили за смерті наших побратимів. Нагадувати потрібно, бо люди забувають. Якщо три роки тому під час першої ходи багато людей зупинялися і ставали на коліна, то нині навіть музику в кафе не вимикають».
Коли згадувати боляче
Кіборг Володимир Калиняк – у формі та з нагородами на грудях. Дружина Мар’яна міцно тримається за його руку. Перед собою штовхають дитячий возик з тримісячною донечкою Мартою. Ще мають сина Максима, якому чотири. Він залишився вдома з бабусею.
«Знаю двох хлопців, з якими разом в аеропорту були, в Пісках, під шахтою Бутівкою, – говорить Володимир. – Прийшов їх вшанувати, бо разом воювали. Шкода їх, ці емоції не передати словами. Вони могли жити й жити. Пригадую, в «Семена» тоді дружина вагітна була, скоро мала народжувати. Всі казали, не їдь, почекай ще трохи. А він каже: поїду ще останній раз… На похоронах я труну його ніс. Тяжко це згадувати».
Володимир спершу був у добровольчому батальйоні «Правого сектора», потім підписав контракт у 95 бригаду. Останній раз був під Горлівкою. Каже контузії в ДАПі дали своє, тож він повернувся додому.
«Чоловік нарешті вдома і я дуже щаслива. Він допомагає з Мартою вдома. Головне, що приїхав живий-здоровий, – говорить Мар’яна. – Прийшла сьогодні з чоловіком, бо завжди його підтримую і так само прийшла вшанувати пам’ять хлопців, з якими він служив».
Василь Кузьмин, боєць 80 аеромобільної бригади, приїхав із Коломиї.
Захищав аеропорт в останню ротацію. Каже, спочатку жодного страху не було – виконували звичні завдання.
«В нас штурмова бригада і ще перед аеропортом ми неодноразово були в боях. На той момент 7 рота займала позиції в аеропорту по ротації. Бої стали запеклішими і ми – 12 чоловік – приїхали на підкріплення в термінал. Страху не було, скоріш адреналін своє відігравав. Через кілька діб, коли в терміналі було багато поранених і вбитих, прийшло відчуття безвиході».
До теми: Шість днів у терміналі: боєць з Франківщини розповів про останні дні оборони Донецького аеропорту
Зайшли в термінал в ніч з 13 на 14 січня, а вийшов Кузьмин 19-го разом із ще шістьма бійцями. Каже, що з 13 по 19 січня – особливі дні, які проводить у колі сім’ї та в споминах тих днів і ситуацій, які були в терміналі: «Постійно думаю про те, як треба було діяти по-іншому, щоб до цього не дійшло».
Про те, за що отримав орден, розповідати не хоче.
Каже, згадувати про це боляче, бо тоді загинуло багато тих, хто мав би жити.
«Цього дня відчуваю велику тугу за хлопцями – ми там споріднилися як брати. Це герої з великої букви, – розповідає Кузьмин. – І водночас відчуваю ненависть до ворога. На війні, особливо в аеропорту, вони діяли дуже підло – так не поводяться воїни. На третю добу жорсткого протистояння ми давали їм можливість забрати поранених. Коли ми в них не стріляли, бо вони забирали своїх, вони знизу мінували наші позиції».
Кузьмин пішов добровольцем разом з братом і товаришем, коли захопили Крим. Нині старається відійти від війни, є сім’я, дружина, яка допомагає забути події тих днів, хоч це й дуже важко.
Пам’ятати всіх
І хоча досі достеменно не відомо, скільки хлопців з Франківщини захищали аеропорт, семеро полеглих прикарпатців вписані в історію назавжди.
Степан Стефурак, 19-річний студент із села Топорівці Городенківського району, загинув 22 вересня 2014 року біля Пісків під Донецьком під час мінометного обстрілу. Боєць на псевдо «24-й» 5-го окремого батальйону був одним з наймолодших у ДУКу.
Про те, що їде у зону бойових дій, вдома не сказав нікому. Мати збиралася відвідати його в Тернополі, де Степан навчався на третьому курсі технічного університету. Тіло Степана додому доставив старший брат 21-річний Василь – теж боєць добровольчого батальйону.
Володимир Байдюк із села Глибоке Богородчанського району підірвався на міні 21 листопада 2014 року під час розвідки під Донецьком в районі аеропорту. Розвідник-кулеметник 74 окремого розвідувального батальйону з позивним «Морпех» загинув у день народження матері, а за три дні йому мало виповнитися 25. Володимир пройшов Майдан, був добровольцем ДУК «Правий сектор». Останні місяці служив у ЗСУ.
Ярослав Костишин загинув 27 жовтня 2014-го від осколкового поранення під час обстрілу в районі Донецького аеропорту біля Авдіївки. У 33-річного Ярослава залишилися двоє близнят. Нині їм по 12 років.
Народився в Івано-Франківську, був кадровим офіцером, служив в армії з 1998 року. У зоні бойових дій був командиром посту на позиціях біля ДАПу. Після його смерті дружина Ярослава вступила до ЗСУ за контрактом.
Олександр Карпенко, 52-річний працівник Бурштинської ТЕС, загинув 7 січня 2015 року під час мінометного обстрілу українських позицій під Кримським на Донеччині. Родом із міста Зугрес Донецької області.
З серпня 2014 року служив у гранатометному відділенні механізованого взводу 93 окремої механізованої бригади. Вдома лишилися дружина і дорослий син Кирило.
Григорій Семанишин з села Горохолина Богородчанського району 16 січня 2016 року із групою повертався з завдання і підірвався на розтяжці. 22 січня 42-річного Григорія з почестями поховали у Меморіальному сквері Франківська.
З Майдану поїхав добровольцем у зону бойових дій. Начальник штабу окремої тактичної групи імені капітана Воловика ДУК «Правий сектор» з псевдо «Семен» двічі був на зачистці Карлівки, одним із перших відстоював ДАП.
Микола Самак із села Баня-Березів Косівського району загинув під час оборони аеропорту Донецька 19 січня 2015-го в 22 роки. Потрапив у зону бойових дій в жовтні 2014-го. Був командиром відділення, стрільцем зенітно-ракетного взводу 3 батальйону 80 окремої аеромобільної бригади.
Група, у складі якої був Микола, мала доставити до нового терміналу ДАПу зенітну установку для зачистки верхніх поверхів. Після вибуху та завалів у новому терміналі доля Миколи була невідомою. Через місяць його тіло вдалося вивезти з території аеропорту разом з тілами ще чотирьох бійців.
Його поховали як невідомого героя в Дніпрі. Згодом впізнали за експертизою ДНК. Перепоховали Миколу Самака 10 липня 2016 року в рідному селі.
Дмитро Ломей з позивним «Лом» загинув 22 лютого 2015-го під селищем Піски під час артилерійського обстрілу. Боєць 5-го окремого батальйону ДУК «Правий сектор», родом із села Цуцилів Надвірнянського району. Пішов на війну потай від родини, вдома сказав, що на заробітках. Та згодом, розмовляючи з чоловіком по телефону, дружина почула вибухи.
Від влучення снаряду завалилась стіна, загинули двоє бійців, ще п’ятеро були поранені. Дмитру було 33 роки. Вдома залишилося двоє дітей трьох і п’яти років.
