Життя майданне

Будь-яку буденну проблему завжди можна або вирішити, або відкласти. Сьогодні в Україні одна головна турбота – Євромайдан, Київ. Тому всі, кому небайдужа доля країни, або стоять там до останнього, або принаймні були. Навіщо? Аби підтримати, допомогти – їм, собі, Україні.

Кожен при ділі

До Хрещатика їхали через бульвар Шевченка. Від пам’ятника Леніну залишився тільки постамент і діра у плиті, яку той істукан пробив, коли падав. Замість нього – червоно-чорний прапор, а сам постамент обклеєний, обписаний, обмальований «народною творчістю».

Майдан зустрів нічним холодом і барикадами з дощок, мішків зі снігом, колесами. Ці оборонні вали відмежовують 2013 рік від 2004-го. Тоді не було чого боятися. Зрештою, й люди тоді не були настільки рішучими, щоб влаштувати революційний штаб у Київській міській державній адміністрації (КМДА).

Поруч із КМДА завжди людно. Для тих, хто живе на Майдані, поділ доби на день і ніч, а тижнів на дні уже втратився. Вони сплять чи їдять лише тоді, коли конче треба.

Справа перед входом стоїть фортепіано, на якому цілодобово хтось грає. Ще ближче до стін будівлі – бочка з вогнем. Одні гріються, а інші навіть тут сплять, прямо на вулиці, на каріматах.

З документом у приміщення пускають усіх, але перебувати тут довго й без потреби немає змісту. Повітря важке. Майданівці відсипаються прямо на сходах, у холі чи залі. Хто не спить – дивиться телевізор або їсть. Спілкуються тут мало – бережуть сон тих, хто спить поруч. Хоча люди виглядають настільки втомленими, що розмовами їх, напевно, й не розбудиш. Хіба черговим повідом­ленням про ймовірний напад «Беркуту».

Майдан загородили з усіх боків. На вході – варта. Пускають усіх, але в «підозрілих» можуть перевірити сумку. Наметів і прапорів з написом «Івано-Франківськ», «Коломия» чи «Снятин» тут вистачає. А от коли питаєш, де вони, то відшукати непросто: записалися на варту, пішли відсипатися, мають якусь іншу роботу.

Гарячий чай і бутерброди роздають усім і цілодобово, тому голодним не залишиться ніхто. А от гарячої їжі не вистачає.

Територія завішана плакатами. Одні запрошують постачати спальники, намети, ліки, теплі речі. Інші закликають до волонтерства: охорона, робота на кухні тощо. Ще інші висміюють владу. Горе-йолка уже давно стала дош­кою для творчості. Розглядати вірші, гасла, малюнки, якими вона обклеєна, можна годинами.

Слава дідові!

Найкращий, найближчий, найромантичніший Майдан – уночі. Тоді тут панує співачка Руслана. Вона постійно біля мікрофону, коли й не співає. Читає записки, робить перекличку – людей, міст, барикад – навіть розповідає анекдоти. Минулої п’ятниці запропонувала влаштувати тут клуб знайомств. Мовляв, хай неодружені дівчата та хлопці пишуть про себе інформацію, а вони її оприлюднюватимуть зі сцени.

Напевно, найцікавіше – записки. Люди з різних міст пишуть про те, що їх турбує. Наприклад, хтось написав, що поруч із ним стоїть 90-річний дід, який не спав три ночі. «Слава дідові!» – гукає Руслана. Усі славлять дідуся. Або ж 45-річний чоловік, який нині святкує день народження, просить заспокоїти його дружину, мовляв, з ним усе добре. Руслана передає привіт його дружині. Ще пропонували відкрити відділ масажу, бо багато в кого болить спина. А один чоловік написав: «Руслано, у тебе болить горло, можна я передам тобі льодяники холлз?».

Далі співачка розповідає анекдот: «Приходить Путін до циганки і просить погадати. «Скажи мені, що буде з нами через 10 років?» «Війна з Україною», – відповідає циганка. «Та це ми знаємо, бо в нас воно заплановано. Ти краще скажи, як житимуть люди, наприк­лад, скільки коштуватиме пляшка пива у Москві?» А та відповідає: «Шість гривень»…

Щогодини тут співають гімн, моляться. Так час минає швидше. А вранці приходять політики та громадські діячі. Разом із мороком та Русланою зникає романтика.

До мікрофону просять виходити людей із східних областей. Таким чином розвіюють міфи про те, що Майдан – це простір лише Західної України.

І вони виступають: мешканці Миколаївської, Дніпропетровської, Луганської, інших областей. Одні нагадують про те, що «гарант» не дотримується Конституції, припускають, що він її не знає. Питають, чи хтось уже дожив до «пакращення». Знущаються з того, що прем’єр не знає державної мови… Минулої суботи мешканець селища Веселеньке Луганської області Віталій Решетняк зі сцени казав про те, що він обурений фальсифікацією виборів, тіньовими зарплатами, беззаконням тощо. Говорив-говорив, а потім вголос згадав, що йому доведеться повертатися додому. Майдан чоловікові поспівчував.

За побитих дітей

Про романтику нічної варти, розчистку території від льоду, приготування їжі на морозі не прочитаєш ані в соцмережах, ані у ЗМІ. Ці речі неможливо описати, це треба відчути, пережити. Саме тому тих, хто там не був, потроху їсть відчуття невиконаного обов’язку.

Звісно, не всі повертаються в захваті. Критичних думок вистачає. Але цього не уникнути, скептики були й будуть завжди. Вони й раніше говорили, що народ пасивний, немає лідера, усі політики однакові, купу всякого іншого. Багато хто й нині не задоволений організацією, інші – лідерами.

Майже всі порівнюють нинішній Євромайдан з Помаранчевою революцією 2004 року. Але тоді мета була простішою, був той же так званий лідер, і тодішній президент Леонід Кучма так чи інакше мав вступитися, інша справа кому – Януковичу чи Ющенку. Під тиском людей він таки обрав другого й пішов з посади з більш-менш чистим обличчям.

Кучмі навіть майже забули те, що він наробив у 2001 році. (Ймовірно, Янукович жорстоким побиттям студентів спробував втілити в життя старий кучмістський сценарій). Нагадаємо, після зникнення журналіста Георгія Гонгадзе у вересні 2000 року опозиційні політики звинуватили у цьому президента й розпочали довгострокову акцію «Україна без Кучми». Студенти та школярі-старшокласники боялися, але все одно йшли на заходи. Правда, зав’язували обличчя чорними трикутними хустками, на них – терновий вінок і слово «Правда». Таким було й головне гасло протестної кампанії: «Хочемо правди».

Учасників акції жорстоко розігнали майже через півроку – 9 березня 2001-го. Після силової сутички з міліцією затримали кілька сотень молодих хлопців з цілої України, із них майже два десятки, на чолі з Андрієм Шкілем, були засуджені на термін від двох до п’яти років. Посадами поплатились і силовики: Кучма відправив у відставку голову СБУ та керівника МВС.

Саме з акції «Україна без Кучми» потім виросла Помаранчева революція. І нині виглядає, що Янукович наступив на чужі граблі. Нічому так і не навчився, не врахував, не зважив, бо не вважав за потрібне. Був мирний студентський протест, розгоном якого він вирішив продемонструвати свою силу та впевненість. А вийшло навпаки. Побили кількасот дітей – прийшли сотні тисяч дорослих. І вже не за євроінтеграцію, а проти влади, за краще життя. Натиснули ще – протест виріс удвічі.

Тепер уже ні в кого немає зворотного шляху. Поки Майдан стоїть, він вимагає рухатись усіх – і опозиційних політиків, і владу. А Україна знову має шанс.