Свято і кров революції

Автоколона із Івано-Франківська вирушила вночі. Їхали напружено, готувалися до даішних заслонів. Але на дорозі нікого не було. Київ зустрів першогрудневим сонячним ранком. Пропустили зручне місце для парковки, вирішили повернутись і… порушили правила. Молодий даішник, якому нас «передали» по рації, привітався, подивився документи, зібрався складати протокол.

«Що ж ви до гостей міста аж такі непривітні?» – запитав наш водій, у розпачі забувши про київські номери на машині. Міліціонер здивовано ще раз подивився на номер: «А звідки ж ви?». «З Івано-Франківська». Перша думка – ну, тепер точно приїхали! Коротка пауза, секунди дві. «Щасливої дороги!». Це ж треба.

Навпроти університету, в парку біля пам’ятника Кобзареві вже збиралися тисячі людей. Чекали колону з Михайлівської площі. Спершу було не так багато, але потім набилася, виглядало, чи не вся Україна. Київ, Бровари, Чернігів, Львів, Івано-Франківськ, Чернівці, інші – з прапорами, плакатами. Делегацій зі східних регіонів не видно, може, вони просто не мали табличок. Біля ресторану «Опанас» у двох великих казанах гріють воду на кулешу. Усі усе фотографують, настрій піднесений, чекають лідерів і промов, але ніхто нічого не знає. Міліціонера – жодного.

Втім, люди все одно чекали оголошення чіткого плану дій. Вони їхали здалеку, хотіли допомогти революції. А їм говорили про те, що завтра буде понеділок і все вирішиться. Усі молодці, всім дякуємо, зараз поговоримо, а потім відновлюємо наметове містечко на майдані, вимагатимемо відставки президента та уряду, позачергових виборів і покарання винних за побиття студентів Євромайдану. Усе це буде завтра. А сьогодні? А нині – народне віче.

Час від часу з натовпу хтось надривно вигукував «На Кабмін!», між рядами ходили хлопаки у шоломах, деякі з них із залізними прутами. Одного такого сусідня тітонька спіймала за руку та суворо спитала, навіщо йому прут. Той лише посміхнувся.

Під час виступу Олега Тягнибока хтось закричав, що в Київраді «б’ють людей». Яких людей, хто б’є та що ці люди там роблять, Тягнибок прямо з трибуни відправив розбиратися праву від нього частину Майдану. Чим воно закінчилося, вже всі знають. Нині там – штаб.

Зв’язку в натовпі, звісно, не було, бо ж яка мережа витримає таку кількість мобільних в одному місці? Відповідно, крім самого Майдану ти нічого не бачиш, не чуєш, не знаєш. А тут, повторюся, лише свято мирної революції.

Це вже пізніше, коли ми вирішили вийти з майдану на Михайлівську, коли увімкнулися телефони, виявилося, що на Банковій – війна з вибухами. А від Майдану до того місця десь 400-500 метрів. Така мала відстань, а як інша планета. Сьогодні вже всі знають про провокаторів, радикально налаш­тованих демонстрантів, бульдозер і звірячий «Беркут», який жорстоко побив виключно журналістів і мирних мітингувальників – усі інші, спритніші та досвідченіші, вчасно повтікали. А тоді для більшості ця спровокована бійня стала сумним відкриттям.

На розі Банкової та Інститутської стояли сотні людей. З боку адміністрації президента лунали вибухи, в небі стояла хмара диму. Час від часу натовп із криками «Беркут!» розбігався по Інститутській хто куди. Потім люди поверталися, підходили нові, цікавилися, що відбувається. Всі намагалися щось сфотографувати. Пару разів із сиреною проїхала швидка. Також медиків, які допомагали пораненим, ставили перед телекамерами. Вони говорили про опіки, розбиті голови, щелепи та навіть відбиті вуха й носи. Дівчата плакали, хлопці кашляли й терли очі.

Звідти ми повернулися на майже такий самий мирний святковий Майдан. Майже – бо під Жовт­невим палацом уже збирали барикаду. Майдан світився. Якийсь чоловік із хорошим голосом співав у мікрофон гімн України…

* * *

Що це було? Що буде завтра? Спробую відійти від рамок репортажу, не пхатися до глибокої аналітики, а просто висловити власну думку. Бо в журналістів вона теж є, лише зазвичай вони не мають права бути суб’єктивними. Але зараз не ті часи.

Ми вже знаємо, чим закінчилося голосування у Верховній Раді по відставці Кабміну. Нічим. Знаємо, що, на думку багатьох радикально налаштованих революціонерів, лідери опозиції поводяться, м’яко кажучи, не надто рішуче. Правда, люди прагнуть перемоги – і то вже. Або хоча б якихось невеличких, але конкретних перемог. Багатьом і досі здається, що от приїде на майдан ще мільйон людей зі Львова, Франківська, Луцька, Рівного, закричать вони «Зека геть!» – і посиплеться клята корупційна вертикаль, а вороги якщо не втечуть, то покаються. Цього не сталося, і навряд чи таке буде найближчим часом і таким чином. Перший раз у житті втішуся, якщо написане в газету в ніч на середу, в четвер уже буде неактуальним. Наприклад, Янукович не повернеться з Китаю, а попросить там політичного притулку.

Та якщо без жартів, виглядає, що вони просто так не здадуться. І не гребуватимуть нічим. Тому треба боротися разом. Немає інших лідерів опозиції, а нові швидко не з’являться. Потрібно їхати до Києва, проситися до оргкомітетів (які вже, нарешті, є), працювати на місцях. І не боятися. При чому відсутність страху не передбачає шолом на голові, маску на обличчі, ланц у руці та бажання за будь-яку ціну дати по голові найближчому та найменшому міліціонеру. Цим їх точно не перемогти, цього прагнуть лише провокатори або дурні. Будьмо розумні, небоязкі, вперті. Бо якщо Майдан закінчиться провалом, вибори 2015 року нас уже не врятують. Які там у поліційній державі вибори?

P. S. Дорогою до машини вирішили зайти в кафе, з’їсти гарячого, попити води. Шість порцій борщу, кілька пляшок мінералки. Нам зсунули столи, дозволили зарядити телефони, зустріли дуже привітно. Тож поїли-попили, подивилися по телевізору хроніку подій, обговорили. А коли попросили рахунок, замість офіціантки вийшов власник закладу, чи то кавказець, чи то грек. Із сильним акцентом сказав: «Не треба грошей, ми пригощаємо». Тримаймося.