«Особливі» діти

Про втілення в Україні інклюзивної освіти* говорять давно. А 15 серпня уряд таки затвердив порядок навчання дітей з особливими потребами у загальноосвітніх школах. Натомість, в Україні лише 11 % навчальних закладів пристосовані до потреб неповносправних дітей. Наприклад, у Франківську – один.

Як усі

Наталя – мати двох «особливих» дітей. Важкий діагноз сприйняла не одразу. «Усвідомити, що твоя дитина має особливі потреби дуже важко. Аби зрозуміти, прийняти та звикнути, потрібні роки», – каже жінка.

Родина Гросул мешкала в Чернівцях. Старша донька відвідувала спеціалізований садочок. Потім лікарі порадили віддати до спец­інтернату. Сім’я, дізнавшись що в Івано-Франківську є спецшкола, прийняла рішення переїхати. «Ми довідалися, що тут є школа та перевелися. До інтернату віддавати дитину не хотіли», – рішуче відповідає Наталя. Схоже, про свій вибір родина не пошкодувала жодного разу.

Другу дитину вирішили не обмежувати. Хлопчик ходив у загальноосвітній садочок № 22. Тепер його звідти забирають. «Коли Олежику було два рочки, особливої різниці між дітками не відчувалось, а тепер – чотири, й різниця помітна. Діти, як діти – дражняться, а він плаче та відмовляється ходити в садочок, – каже Наталя. – Я розумію, що вихователям важко. Хлопчик потребує додаткової уваги: по сходах звести чи допомогти сходити до туалету. Вихователі були не проти, часом дітки допомагали, батьки все розуміли. Просто наше суспільство ще не готове до спільного навчання».

Наразі Наталя готує документи, аби перевести дитину до спецзакладу – навчально-реабілітаційного центру, що на вулиці Хоткевича. Там, у восьмому класі, вже навчається її старша дочка.

Наталя досі не збайдужіла, графік у них з Олежиком насичений. «Ми лише встигаємо міняти види діяльності, – говорить жінка. – Суцільна логопедія – пазли, літери, класифікація предметів, щодня ходимо на масаж, записалися на плавання. Мій хлопчик дуже комунікабельний, але він не розуміє, коли над ним насміхаються. Він просто сміється у відповідь. Спочатку я на таке дуже болюче реагувала, а тепер зрозуміла: коли йому добре, то й мені також».

Вчити чи лікувати?

Дітей з діагнозом «ненавчувані» лікарі рекомендують направ­ляти до інтернату, або вчити за індивідуальним графіком. Іншими словами – резервація: або у спецзакладі, або вдома.

У Івано-Франківську є обласна медико-психолого-педагогічна комісія. За її рішенням або ж рекомендацією спеціалізованих медзакладів, батьки отримують висновок про те, де дитина має навчатися – у реабілітаційному центрі чи у простій школі, але за індивідуальною програмою. Медики виправдовуються: всі призначення комісії чітко регламентовані спеціальною постановою Міносвіти. А згідно з рішенням управління освіти, кожна школа формує список дітей, які навчаються за індивідуальним графіком. Далі всім відає директор школи.

«99 % дітей, котрих ми оформляємо через комісію, це інваліди з важкою патологією», – каже заступник головного лікаря з поліклінічної роботи, голова лікарсько-консультативної комісії Світлана Будащенко.

Щороку в Івано-Франківську висновки про навчання за індивідуальною програмою оформляють на 30?40 дітей. В основному з діагнозами – онкопатологія, неврологія, діти, які перенесли травми…

«Потреби у створенні інклюзивних класів у нас немає, тому що в місті діє потужний реабілітаційний центр. Він обладнаний усім необхідним», – говорить начальник міського управління освіти Наталія Микула.

В місті справді діє навчально-реабілітаційний центр, де навчаються дітки з вадами інтелекту та з порушеннями опорно-рухового апарату. При центрі працює дошкільний заклад, тому вік тутешніх учнів – від трьох років й до закінчення школи. Вранці школярів привозять, ввечері забирають додому.

«За останні роки ми нікому не відмовили у навчанні, хіба не беремо дітей з тими вадами, з якими не можемо оформити за законом. Батьки все частіше відмовляються давати дітей до інтернатів, просяться сюди. Трапляється, з районів приїжджають, винаймають у місті квартири, аби дитина мала змогу ходити до школи», – розповідає керівник центру Ярослав Малюта.

У місцевих класах – від 6 до 12 дітей. Навчальна програма адаптована до рівня вихованців. «Я працюю з дітьми із психічними вадами. У кожного інший діагноз, про кожного треба усе пам’ятати, до кожного – окремий підхід. Такі дітки дуже прямі та конкретні, якщо вони тебе не полюблять, то спільної мови ти вже не знайдеш», – каже одна з вчительок центру.

У закладі є додатковий штат медичних працівників: неврологи, педіатри, фізтерапевт, медсестри, спеціалісти з фізичної реабілітації, логопеди, психологи. Навчання безкоштовне, про все дбає держава.

Атмосфера безпеки

Інклюзивна освіта – явище в Івано-Франківську нове. У приват­ній школі?садку «Перша ластівка» такий експеримент прижився. Основний критерій, за яким сюди приймають «особливих» дітей, – це збережений інтелект. Головне, вони не повинні бути небезпечними для інших.

«Велику відповідальність беремо на себе, коли приймаємо дітей з психічними відхиленнями, – говорить директор школи Тетяна Мирошниченко. – У класі має бути атмосфера безпеки. Батьки здорових дітей мають бути впевнені, що з їхніми дітьми все гаразд».

Зі слів директорки, термін «особливі» – значно глибший, ніж здається. «У нас прийнято вважати, що до категорії дітей з особливими потребами відносять лише тих, які мають важкі патології. А обдаровані чи гіперактивні, діти з проблемами слуху чи з вадами зору – їх також слід відносити до «особливих». В умовах загальноосвітньої школи таких дітей багато. Чому ми маємо їх ділити?», – каже Тетяна Мирошниченко.

Може, варто не бачити інвалідність, а дитину сприймати як повноцінну? «У нас є досвід, – розповідає директор школи. – У місцевій школі батьків одного хлопчика просили віддати його у спецзаклад для розумово відсталих. Ми цю дитину прийняли на навчання. Спочатку було важко. Та згодом виявилось, що він має унікальні особливості – запам’ятовує все, що почує. Зараз навчається в університеті, займається науковою роботою, має вагомі досягнення. А якби дитину перевели до інтернату?».

Окрім лікаря та медсестри, додаткового штату медиків у школі немає, зі спеціалістами співпрацюють за домовленістю. Втім, головна робота проводиться не з дітьми, а з батьками: як хворих, так і здорових дітей. Директор знає – батьки «простих» далеко не завжди сприймають «особливих».

«Я витрачаю гроші на навчання і не дуже б хотіла, аби поруч з моєю дитиною сидів інвалід. Розумію біду батьків, але..», – прізвище мати називати не хотіла. Перебуванням власної дитини у приватній школі задоволена та потайки нарікає на шкільне сусідство.

Сьогодні у «Першій ластівці» навчається 110 дітей, із них 11 з особливими потребами.

Позаочі

Питання інклюзивної освіти не на часі, кажуть батьки, освітяни, лікарі. Навчання за індивідуальною програмою – так, а спільні класи – десь у майбутньому. Діти-інваліди – це проблема їхніх батьків, персоналу інтернатів, спецшкіл та Пенсійного фонду.

Конституція України гарантує соціальний захист дітей з особ­ливими потребами та створення відповідної бази для їхнього навчання. Натомість, виглядає, що нашим школам ще зарано втілювати «особливе» навчання у життя. Бо їх ще треба відповідно обладнати – пандусами, окремими кабінками у туалетах. Потрібен і додатковий штат помічників. Тож, як завжди, не вистачає грошей.

І ще одне, але важливе. Люди – готові?

*Інклюзивна освіта – гнучка, індивідуалізована система навчання дітей з особливостями психофізичного розвитку в умовах масової загальноосвітньої школи за місцем проживання.