Ніч на вокзалі

Пересічний іванофранківець вночі оминає околиці залізничного вокзалу. Одразу скажемо – і правильно робить. Але крім того, що там небезпечно, більше про це місце зазвичай нічого не почуєш. Який же він – нічний вокзал? Спробуємо переночувати тут разом…

---

Чорна діра

Нічну вокзальну атмосферу відчуваєш вже на підході до цього місця. На повороті з вулиці Лепкого – цілодобовий міні-маркет з літнім майданчиком. Тут постійно, активно та якось аж наполегливо вживають алкоголь. Ось і цього разу за столиками – напівтверезі компанії. Між ними з мітлою ходить огрядна жіночка і щось приговорює до чоловіків.

Поруч – «чорна діра», привок­зальний сквер. Здавалося б, на вокзалі є відділок міліції, патрульна служба постійно навідується у ці місця, але все одно вночі сквер аж тхне небезпекою. Дуже темно. Із тієї темряви доносяться голоси, які час від часу переходять у крик. Крім того, ця місцина має недобре кримінальне минуле. Що робити? Наважилися, пройшли, нічого не побачили (бо таки темно), наслухалися матюків, але по голові не отримали, і то добре…

Перше, що потрапляє на очі на привокзальній площі – ряд цілодобових торгових точок. Їх можна назвати місцевими закладами громадського харчування. Кожна, як фортеця, оточена кількома холодильниками. Тут готують гарячу каву, чай, гарячі бургери, хот-доги тощо.

Апетиту на хот-доги нема, а каву взяти можна. В очі кидається, що на прилавку, найближче до покупця – широкий асортимент презервативів. Поруч з кіос­ком – кілька лавочок. Вночі вони цілком і повністю належать людям бомжуватої зовнішності. Вони відкрито п’ють горілку і галасливо сперечаються. От, розхристана, ґрунтовно п’яна жінка «зуб дає» колегам, доводячи в чомусь свою правоту. Така ж картина – на лавці на протилежному боці площі. Біля вже колишнього автовокзалу сидять четверо людей з стаканчиками і пляшкою. Відпочивають.

Навколо також є цілодобові гральні зали, які нині величають себе інтернет-центрами. Час від часу звідти виходять люди. Хтось просто курить на порозі і заходить назад, хтось не дуже впевнено рушає в нічне місто.

Як не згадати про легендарний «На гребені хвилі»? Це кафе-бар славиться тим, що вночі тут можна зустріти місцевих дівчат легкої поведінки. Та цього вечора тут на диво безлюдно. Потинявшись навколо 15 хвилин, вирішуємо рухатись далі.

Таксисти

Навпроти кіосків з лавочками окрема вокзальна каста – таксисти. Лише одиниці іноді сідають в автомобілі. Більшість – на вулиці, обговорюють свої авто, обмінюються останніми новинами: хто, кого, за скільки перевіз, кого і де побачив.

А ще вони досконало знають розклад руху потягів. За п’ять хвилин до прибуття нового, 5‑10 таксистів вже є на пероні та в центральному залі. «Кому таксі? Куди довезти? Машина потрібна?», – стандартні привітання таксистів новоприбулим. Щоправда, це відбувається не тільки вночі, а й удень.

«Вам треба кудись під’їхати?», – несподівано звертається водій автомобіля без таксистського короба на даху. Тут заробляють усі, кому не ліньки.

Сонне царство

Найбезпечніше у темну пору доби – всередині вокзалу. Все, що працює вночі у центральному залі – годинник, банкомати, туалети та одна каса. Електронне табло чомусь не світиться. Пасажири шукають потрібний потяг у розкладах руху, що висять на стінах і прислухаються до оголошень чергової.

У залі очікування тепліше і спокійніше. Але й це місце не позбавлене ложки дьогтю. Бомжі є і тут. Воно й не дивно. Це одне із кращих місць Івано-Франківська, де можна спокійно пересидіти до ранку.

Сідаємо. Навпроти – літня жіночка з велетенським пакетом «Boss». Вона спокійно знімає свої черевики, кладе їх до пакунку, ноги підбирає під себе, скручується майже калачиком, охопивши «Boss» обома руками і засинає. Через два сидіння – чоловік без пакунків, зате з футлярами, в яких мали би бути скрипка та гітара. В іншому кінці зали голосно сваряться чоловік і жінка. Зрештою, затихають і вони.

Головне – не шуміти. Бо всі сплять. Та й міліція час від часу заходить…

Пара лінійних

Про міліцію розповімо окремо. Двоє правоохоронців, що чергують на вокзалі цієї ночі, всюди ходять разом. Поводяться характерно – руки в кишенях штанів, зверхній погляд на оточуючих – типові господарі на своїй території.

Разом з тим віддамо їм належне – зустрічають та проводжають кожен потяг. У перервах між поїз­дами ця пара «курсує» вокзалом та привокзальною площею. При чому вони вітаються з усією ту­тешньою громадою: таксистами, продавцями у кіосках, ледь не з кожним бомжом. Усіх знають в обличчя.

Цього вечора на очах «Репортера» на них буквально нарвалася група молодиків. Один з юнаків ніс у руці відкорковану пляшку пива. Наступні 10 хвилин на пероні тривала жвава суперечка. Сторони з’ясовували, хто правий, хто ввічливіший і хто винуватий у ситуації. Послухати було що. Зрештою міліціонери змусили хлопця зайти у відділок, певно, таки склали протокол.

Говорили щось міліціонери і чоловікові, який зайшов у зал з цигаркою. Бо не можна. За п’ять хвилин він уже спокійно виходив з вокзалу з жіночкою, яку зустрів з ковельського поїзда.

Весело було спостерігати, коли на вході до вокзалу міліціонери зустріли знайомих і героїчно відмовилися від пропозиції «піти кудись, посидіти». Оце молодці!

І наостанок

Напівсонний вокзал оживає, коли наближаються нічні потяги. Із залу очікування виходять заспані люди. У гучномовці поїзд оголошує такий же заспаний голос. На пероні з’являється міліція, таксисти. Тверезі і не зовсім пасажири виходять з перону і зникають в місті. Цікаво спостерігати, як несподівано швидко порожній вокзал наповнюється людьми, і так само швидко все знову затихає.

Останнім акордом нічного життя івано-франківського вокзалу є електропоїзд на Рахів, в народі – «Червона Рута». В нього сідає повно молоді, дачники, рибалки – весела і різнобарвна публіка. Скільки років цьому поїзду? Погодьтеся, це своєрідний символ нашої місцевої залізниці.

Після всього побаченого видається, аби працювати вночі біля вокзалу, треба мати залізні нерви. Міліціонери, таксисти, продавці у кіосках – ці люди, хоч і знають одне одного, але кожної ночі мають справу з бомжами, циганами, чи просто п’яними мешкан­цями. Не кожен витримає таке сусідство. Цей район вночі живе за своїми законами, і простим громадянам затримуватися тут таки не варто.

До теми

Через шість років івано-франківський вокзал святкуватиме своє 150‑річчя. Його звели у 1866 році. Перша колія через Станиславів з’єднувала Львів та румунське місто Ясси. Згодом розпочався рух на Стрий, що на Львівщині, та Гусятин теперішньої Тернопільської області.

Саме на вокзалі вперше у Станиславові з’явилися електричні лампи. На початку ХХ століття це був настільки важливий залізничний вузол, що в нашому місті, а не у Львові, відкрили дирекцію залізниць.

У 1906 році вокзал розширили. На перон вокзалу виходили цісар Франц Йосиф, Микола Лисенко, Іван Франко. У 30‑х роках минулого століття на вокзалі можна було придбати квиток до Відня чи Берліна.

Останню реконструкцію тут робили у 1999 році. Саме відтоді він набув сучасного вигляду.