Я ніколи не забуду свої одинадцять днів на Майдані. Напевно, це був єдиний період у житті, коли я відчувала себе настільки потрібною своїй країні. Коли знала, що не хтось і не завтра, а саме я й виключно зараз мушу стояти цілими днями на морозі у центрі Києва. І за жодних обставин не можна це перенести на завтра чи перепланувати.
Нині, згадуючи ті щасливо-божевільні дні, мимоволі питаю: невже все це було зі мною? Коли нас, 44 людини, помістили у двокімнатну квартиру для ночівлі, то ми ще не усвідомлювали, що спати не буде де. І коли по п’ятеро з них вмістилися на двох диванах, хтось на розкладушці, а ще хтось під тією ж розкладушкою, хтось на шафі (!), а хтось у ванні та кухні (не спали тільки в коридорі, бо там не було місця – 44 пари взуття), то я ще не розуміла, що то тільки початок моїх Помаранчевих пригод.
Жодних скиглень, образ чи непорозумінь – навіть попри те, що із тих 44 я знала тільки двох. Решта – чужі обличчя. Проте, тоді здавалося, що всі свої, близькі, практично рідні. Всі ми стоїмо за свою країну, націю, свободу, за свій вибір і своє майбутнє. Усі ми хотіли кращого, вірили, що можемо це зробити. І не боялися. Дивно, але тоді я була готова вмерти. Зараз я розумію усю вагу в тих настроях юнацького максималізму та психологію мас, але тоді я була впевнена, що вмру, якщо воно буде потрібно.
На Майдані, серед величезної кількості чужих людей, я знайшла розуміння та підтримку. Чула свої думки з уст інших, відчувала турботу та опіку, бачила невтомне бажання мені допомогти і, переповнюючись усім цим, передавала його іншим, наступним, таким же, якою була я.
Київ був переповнений людьми, нас було так багато, що я не могла збагнути, як він нас усіх витримує. А кияни, замість дорікати, що ми заважаємо їхньому мирному проживанню, щоразу питали: «Може, вам чимось допомогти? Чого вам бракує?». Ми відповідали: «Нам треба України!». Вони наполягали, носили теплі напої, куртки, светри, шкарпетки, рукавиці, валянки, ковдри… А їжі носили так багато, що її неможливо було з’їсти. Особливо після того, як до харчування майданівців підключилися макдональдси, кафе, ресторани.
Люди повідкладали всі свої справи. Припинили вчитися, ходити на роботу, залишили домівки та обов’язки. Вони перестали боятися батьків, викладачів і шефів на роботі. Страх здався, втратив силу, розчинився у повітрі.
Минуло сім років, а я й досі з усмішкою згадую, як не шанувала своє горло, коли треба було кричати «Ющенко», як не берегла рук, коли подавала їжу, морозячи собі пальці, як втомлювала ноги, коли ходила з Хрещатика до Адміністрації Президента України, Кабміну, Верховної Ради, Українського дому чи вокзалу. З посмішкою згадую, як боліла спина (невідомо – від простуди чи втоми), а замість того, щоби піти до лікаря, мастила її якоюсь маззю, яка потрапила мені під руки. Врешті повернулася додому та пішла до лікаря, а там з’ясувала, що вже три тижні вагітна…
Є так багато спогадів, вирваних фраз, розмитих облич. Є так багато речей, які я побачила, збагнула, усвідомила тільки там. Є так багато розчарувань, врешті-решт.
Минулого вівторка деякі політичні сили згадали про річницю Помаранчевої революції. Одні чіпали людям на груди синьо-жовті (а не помаранчеві!) стрічки із надписом: «Свобода – це Європа». Інші вмикали музику, яка звучала на Майдані, влаштовували флеш-моб. Проте, через величезне людське розчарування нині навіть важко сказати, що вони піарилися на цій справі. Адже глядачів практично не було. Люди втомилися.
А я все одно не шкодую. І хоч мені гірко за те, що все сталося саме так, я знаю що тоді ми зробили велику справу. Довели, що ми – нація, яка може перебороти страх. Стали щирішими, досвідченішими, навіть якщо припустити, що й цинічнішими… І сьогодні, сім років по тому, мені не шкода жодної секунди, яку я провела на Майдані.
Бо знаю, що знову зробила б те саме.
Comments are closed.