Сусіди уже збилися з ліку, скільки то у Світлани дітей – де вони всі, по яких інтернатах… Щоправда, точно знають про двох, які, граючись сірниками, згоріли у цій же квартирі чотири роки тому. Кажуть, забути той страшний день неможливо.
Ще двох дітей, які вижили у пожежі, тоді забрали в інтернат, а горе-маму позбавили батьківських прав.
Давня біда
Чоловіка Світлани Семенюк, 35-літньої мешканки Івано-Франківська, ніхто не бачив після тої пожежі 2007 року. А в їхній квартирі часто бувають «фестивалі». Сусіди говорять, що вже втомилися викликати міліцію, розповідати, хто з ким бився, та змивати кров у під’їзді.
«Зараз ніби спокійніше, – говорить сусідка Світлани Зоряна (прізвища просила не називати). – Але чого чекати завтра, передбачити важко. Бо якщо тихо, то це означає, що вона знов у загулі по якихось селах і знову може завагітніти…».
За словами Зоряни, люди в будинку вже не раз говорили між собою, що, може, такій жінці не гріх і стерилізацію зробити – аби потім невинні діти не страждали. Бо вже після горезвісної пожежі Світлана народила ще двох дітей: одного залишила у Коломиї, від іншого відмовилась у Франківську.
Останнього малюка Світлана народила у березні цього року, назвала Мишком. Він – єдиний із усіх її дітей, який народився у пологовому будинку. Інші – де прийдеться.
«Там віддавна біда була, а та Світлана – нещасна жінка, – каже інша сусідка, Ганна (також просила без прізвища). – Вона трохи розумово відстала й сама добре не тямить, що з нею твориться. Коли її сестра хоронила її ж згорілих дітей, вона тим навіть не цікавилася».
Мама на три дні
Саму Світлану Семенюк «Репортер» удома не застав, не знайшов і поговорити з нею не вийшло. Натомість, ми знайшли її рідну сестру Оксану. Вона впевнена: непутящій сестрі потрібен суворий контроль, тоді б вона ще змогла вести більш-менш нормальний спосіб життя. А наразі Оксана, яка має свою сім’ю, чоловіка, дітей, ще й допомагає Світлані, чим може: дає гроші, годує, вирішує комунальні питання. Крім того, щомісяця навідує сестриних дітей в інтернаті та забирає їх до себе на вихідні. Хоча їхня мати про це й не здогадується. За словами Оксани, сестра ще жодного разу не згадала і не поцікавилася жодною власною дитиною.
«Щоправда, коли народила останнього Мишка, то і мене, і всіх лікарів слізно запевняла, що цього вже точно не залишить, любить його та буде виховувати. Ми навіть повірили, – говорить Оксана. – З пологового їх перевели до лікарні, то Світлана прибігала до мене за памперсами. Але її вистачило тільки на три дні – з лікарні втекла, й на тому сталося. Вона змінюється лише тоді, коли їй щось треба. І перед тим, як прийти до мене з якимсь проханням, миється та зачісується…».
Видно, що мужня Оксана готова до будь-чого, адже пережила із сестрою вже чимало. Було, що якісь люди приїздили до неї, хотіли відібрати квартиру сестри. Оксана відстояла – «заради дітей, щоб мали своє житло, коли вийдуть з інтернату».
У квартирі Світлани Семенюк – ані води, ані газу. Після загибелі дітей у пожежі там ще тричі горіло, тож газ у квартирі просто відключили – для безпеки інших мешканців будинку.
За словами начальника ЖЕО №8 Валентини Семенюк, щонайменше раз на квартал разом з представниками відділу опіки їхні працівники приходили виганяти звідти бомжів, опечатували квартиру після пожежі, робили там косметичний ремонт, приносили дітям їжу. «Найстрашніше було дивитися на ніжки малої дитини, які були бруднішими за підлогу», – каже пані Валентина.
Що каже закон?
За словами начальника служби у справах дітей міськвиконкому Зої Сливки, двоє старших дітей Світлани Семенюк нині перебувають на повному держзабезпеченні – у Солотвинській допоміжній школі-інтернаті, оскільки мають розумові відхилення. П’ята дитина усиновлена, шоста – під опікою. До речі, за медичними висновками, двоє останніх хлопчиків народились цілком здоровими.
В обласній клінічній психоневрологічній лікарні №3 «Репортеру» повідомили, що у 2003 році Світлана лікувалась у психдиспансері, після чого отримала третю групу інвалідності. Цього року пройшла перекомісію.
«Прикро, але такі жінки суспільство не цікавлять. І це проблема всієї державної системи, – говорить головний лікар Мирон Мулик. – Вважаю, стерилізацією ця соціальна біда теж не вирішиться. Хоча можна говорити про добровільну згоду жінки». Так, одна їхня пацієнтка, каже Мулик, яка попередньо вже народила п’ятьох дітей, погодилася на запропоновану стерилізацію.
Справді, наше законодавство передбачає стерилізацію психічно хворих – за згодою пацієнта. Крім того, при відповідних медичних показах, дозвіл на стерилізацію може дати опікун особи, яка визнана недієздатною.
За словами обласного психіатра Ігоря Тодоріва, недієздатність вирішується через судово-медичну експертизу, проте все залежить від ступеня розумової відсталості.
«Доки жінка не є небезпечною для оточуючих, вона не може бути направлена на лікування примусово і не може бути визнана недієздатною, – говорить Тодорів. – Підставою до такої процедури може бути хіба що неконтрольована народжуваність, а відтак і небезпека для самих дітей».
А юрист Василь Футерко каже так: «Запобігти небажаному дітонародженню цієї жінки можна, помістивши її у спеціальний психіатричний заклад, де вона буде під наглядом. Але це має вирішити суд – з ініціативи членів її сім’ї, близьких родичів або відділу опіки».
До теми
Ця історія – лише одна з небагатьох. За інформацією служби у справах дітей Івано-Франківського міськвиконкому, за останні два місяці в нашому місті п’ятеро матерів покинули своїх дітей. За останні 30 років такого ще не було.
Одна з тих жінок – з Київщини, троє мешканок Прикарпаття, ну й наша франківчанка – Світлана Семенюк.
За словами Зої Сливки, начальника служби у справах дітей міськвиконкому, є зміни у правилах реєстрації покинутих немовлят. Раніше будь-який лікувальний заклад міг самотужки зареєструвати дитину, яку залишила мати, незважаючи на її основне місце проживання. А нині малечу реєструє тільки орган опіки й тільки за місцем залишення дитини. Наприклад, народила киянка у Івано-Франківську, кинула там дитину, ну то пишуть її до Франківська.
«На сьогодні усі ці п’ятеро дітей прилаштовані, – говорить Сливка. – Двоє під опікою, інші двоє – на стадії усиновлення. Ще одну, найбільше кволу, передаємо у Долинський будинок дитини. Ми дбаємо про те, аби прилаштувати дітей у добрі сім’ї, щоб вони не знали свого страшного минулого. А життя їхніх матерів нас не цікавить».
Від редакції
Ви, певно, зауважили, що це вже не перші матеріали у «Репортері» про неблагополучні родини та дітей, яким просто не пощастило з батьками. Повірте, ми не смакуємо тему. Наприклад, цю статтю можна було б викласти ще «вражаюче». Але ми в деяких місцях навмисно не деталізували. Навіщо? Все і так достатньо страшно. Адже навколо таких жінок, чоловіків, батьків-дітей живуть люди, які все бачать і чують. Є служби, установи, організації з довгими назвами, які мають бити на сполох і робити свою справу.
Ви можете уявити собі щось подібне у нині забитій кризою Америці? Та там через півгодини після того, як тато чи мама крикнуть на дитину надто голосно, сусіди викличуть поліцію. І вона швидко приїде. А через день прийде соціальний працівник і вийме з тих батьків душу…
Так, може, американці перебирають. І, може, українці не звикли «стучати». Але найстрашніше – байдужість. І ми збираємося стукати (бити, довбати) до тих пір, поки не проб’ємо таку діру, щоб усім заболіло – зверху донизу. Може, хоч тоді щось зміниться.
Comments are closed.