Майдан вимагає!

І знову Майдан. Цього разу – євроінтеграційний. Минуло рівно дев’ять років з того часу, як українці вийшли на вулицю, щоб захистити свій вибір і своє майбутнє. Тоді їх об’єднували вибори, політики, лідери. Минув час. Тепер нове покоління, саме молодь – до і трохи після двадцяти років – змогла об’єднатися навколо ідеї, без лідерів і політичних гасел. А ще не так давно скептики казали, що це неможливо.

Івано-Франківськ у чомусь став навіть показовішим за Київ. Бо у столиці виросли одразу два майдани – партійний і безпартійний. А в нас лише один. Політики не ініціювали його, а тільки підтримали ініціативу. Ніхто не виставив жодного партійного прапора – лише державний і Євросоюзу.

На франківському Євромайдані політикам зрідка дають слово. Адже тут – не їх територія, тут вони можуть підтримувати, але не керувати.

Як грім серед неба

В ніч на 22 листопада франківські студенти вийшли з двома наметами на Вічевий майдан. Таким чином вони вирішили протестувати проти рішення уряду, який 21 листопада оголосив про те, що Україна призупиняє процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Причину для відмови влада знайшла банальну. На чиновницькому сленгу це звучало: «з метою вжиття заходів щодо забезпечення нацбезпеки, більш детального вивчення та опрацювання комплексу заходів, які необхідно здійс­нити для відновлення втрачених обсягів виробництва та напрямів торговельно-економічних відносин з Російською Федерацією та іншими членами СНД».

Таке рішення шокувало всіх. Навіть прикарпатські регіонали не готові були пояснити такі дії. «Це був як грім серед ясного неба, – прокоментував ситуацію міський депутат-регіонал Богдан Федьків. – Люди відчувають себе жертвами якихось шахрайських, нечесних дій».

У п’ятницю, 22 листопада, на франківському Євромайдані було з десяток молодих людей. Вони очікували провокацій і закликали доєднатися. У суботу депутати міської ради провели там сесію. Вони сказали те, чого від них і чекали: європейський напрямок розвит­ку України – єдиний, що відповідає інтересам громади. Багато хто з міських обранців того ж дня поїхав до Києва, аби взяти участь у всеукраїнській акції.

Ввечері заговорили про те, що влада готується знести Євромайдан. Нардепутат Олександр Сич оголосив на Вічевому, що чув про підготовку відповідного рішення суду. Відтак він звернувся до міського голови Віктора Анушкевичуса, аби той дозволив проводити Сичеві та його помічникам цілодобовий прийом громадян на майдані. Приймальню депутата зносити не можна. Виконком навіть прийняв рішення – прямо тут, на тому ж майдані. Але міський суд наявність того страшного рішення не підтвердив.

24 листопада франківців на Євромайдані стало значно більше. Приємною несподіванкою стало те, що до пікету приєднався новопризначений голова ОДА Василь Чуднов. Так, ніби навмисно стояв десь поруч і долучився. «Я сьогодні тут, я з вами, це про що говорить? – сказав Чуднов. – Ми за євровибір, за євроінтеграцію, курс ніхто не змінював, це тільки питання часу…». Обіцяв, що звільнить кожного, хто посягатиме на Євромайдан. Протестувальники регіональній владі вірити не хотіли, кричали «Ганьба!». Чуднов, виглядало, не ображався. Та й за великим рахунком нема чого ображатися – якщо навіть він особисто, можливо, ганьби й не заробив, то партія вже давно відзначилася з усіх боків.

Хто не скаче, той москаль!

У понеділок, 25-го, до спротиву масово приєдналися студенти. Замість піти на пари, вони колоною обійшли всі найбільші виші міста та забрали із собою решту охочих. Опівдні на Вічевому майдані, за різними підрахунками, було від п’яти до десяти тисяч молоді. Ніхто не зважав на дощ. Майоріли яскраві парасолі та дощовики. Хто не мав парасолі, той мокнув, але додому не йшов.

Перше, чого вимагали студенти, – це відновити підготовку до підписання угоди з ЄС. Крім цього, згадали і про свої права: зняти доопрацювання законопроектів щодо платних послуг в освіті, дозволити цілодобовий доступ до гуртожитків і, як без цього, – зняти з посади міністра Дмитра Табачника.

Було холодно. Чи то жартома, чи то цілком серйозно організатор майдану Максим Кицюк закликав піти до Білої хати погрітися. Пішли. Організована колона йшла недовго, вже через кілька хвилин уся площа перед будинком ОДА була заповнена юними захисниками євроінтеграції. Проте грітися їх не впустили. Перед стінами ОДА вишикувався ряд силовиків, дуже скоро підійшла підмога, встали у дві шеренги.

Узявшись за руки, міліціонери й «беркутівці» мовчки дивилися на молодь. Через кілька хвилин Василь Чуднов, який ще вчора говорив про сприяння, а нині відгородився бійцями, таки вийшов до студентів. Знову переконував у тому, що Україна рухається у бік Європи. Натовп знову не вірив. Поруч стояли опозиційні політики, заводили «Ганьба!», «Брехня!». Але більшість студентів і так нічого не чули – мікрофон не працював. Чуднов пішов геть.

Через кілька хвилин вийшов міський голова Віктор Анушкевичус. Із посмішкою він подав руку кільканадцятьом студентам і доєднався до політиків, які стояли перед ними. Найбільш гучною кричалкою дня стала «Хто не скаче, той москаль». І стрибала та «еліта», як малі діти: нардеп Олександр Сич, мер Віктор Анушкевичус, депутати облради Олександр Левицький, Сергій Адамович, Андрій Троценко, Тарас Парфан та інші. Стрибав навів голова облради Василь Скрипничук, який не так давно повернувся на роботу після тривалого лікарняного.

Назавтра студенти попросили у ректорів не боронити відвідувати майдан, вважати відсутність на парах поважною причиною і дати можливість відпрацювати заняття. Того ж таки 26 листопада сесія облради проголосувала за вимогу відставити уряд Азарова, причина – зрада національних інтересів. Крім цього, вимагають у президента негайно скасувати рішення уряду Азарова. Якщо не зробить – вимагати його імпічменту.

А президент уже ввечері, в інтерв’ю телевізійникам, сказав, що він аплодує майданам, адже люди висловлюють свою думку в рамках законодавства…

Бунт молодих

Як підкреслив історик Ярослав Грицак, основна різниця між революцією 2004 року і нинішніми протестами в тому, що сьогодні це – виступ того покоління, яке називають ровесниками Незалежності. Вони сидять у соцмережах, вони є мобільними, мають освіту і не мають гарантії на те, що зможуть пристойно жити в Україні. Вони бачать вихід не в тому, щоб міняти політиків (напевне тому, що таке вже було), а в тому, щоб народити нову країну.

«Можна зазирнути у вічі тим хлопцям та дівчаткам, студентам і пенсіонерам, моїм онукам, дітям і одноліткам – всім тим, котрі вийшли проти ночі під холодний листопадовий дощ – тому, що не могли вчинити інакше, – написав у соцмережі академік Мирослав Попович. – І закриті шоломами «охоронці порядку», і їх хазяї ніколи не зрозуміють, чого добиваються протестуючі. У них немає потрібних для цього органів чуття. Конфлікт влади і суспільства на Євромайданах – це не просто конфлікт різних політичних і економічних систем, це конфлікт систем цінностей, в тому числі моральних».

Нагадаємо, що ані президент, ані прем’єр не відмовилися від європейського курсу – навпаки, вони вперто говорять, що Україна йде до Європи. Але є економічні складнощі, неврегульовані питання, тому…

Наразі ще ніхто не знає, чим закінчиться цей євролистопад. Може бути будь-що, адже логіку дій української влади зрозуміти важко. Але нині важливо те, що нинішні «майданники» не дуже й то прагнуть розуміти логіку чиновників. Вони хочуть, щоб зрозуміли й почули їх. І кожен, хто зараз мокне під дощем чи снігом, жартома підстрибуючи, аби не виглядати на москаля, чи вигуючи «Україна – це Європа!», досі гріється надією на те, що вже скоро він хоч на кілька кроків наблизиться до Європи. Яка економіка, які зважування плюсів і мінусів? Там гірше не буде, гірше бачили їхні батьки, й ніхто не хоче бути там знову.