Субота, всі займаються хатніми справами. Тато тріпає килими, жінки готують обід. Сьогодні – вареники. Їх обов’язково треба наліпити більше, а раптом повернеться Стасик. Ось уже півроку, як вони його чекають. Найменша дитина у родині, «золотий хлопчик», пішов з дому минулого літа. Слухняний, талановитий. У третьому класі записали його на скрипку та мріяли про музичну кар’єру. Все почалось, коли йому виповнилось тринадцять. Музичну школу Стасик проміняв на комп’ютерний клуб, а потім перший раз пішов із дому. Спочатку на день, згодом – на тиждень.
Потім його фотографія з’явилась у службі розшуку дітей…
Пресинг – брехня
Офіційна статистика стверджує, що за останні роки кількість дітей, які тікають із дому, збільшилась майже вчетверо. Фахівці зі служби розшуку запевняють – реальна цифра у кілька разів більша. Причина такої різниці полягає у тому, що не всі родини афішують свою біду. У міліції кажуть, що в основному діти втікають через непорозуміння з батьками та обмеження, які ті на них накладають.
За словами начальника відділу міліції у справах дітей в Івано-Франківській області Алли Лемчак, зі спілкування з батьками здебільшого з’ясовується, що вони про свою дитину практично нічого не знають: чим займається, де буває, з ким. І ще: від втечі дитини з дому не застрахована жодна сім’я. Через нужду і голод сучасні діти з дому не йдуть, вважають психологи. Основна причина – негативний емоційний клімат в родинах.
Соціальний психолог однієї зі шкіл Івано-Франківська Тетяна Кулішка каже, що подібні випадки нині доволі часте явище. І причина не в матеріальних благах. Причиною може стати елементарний страх.
Психолог наводить приклад із власної практики. Одного разу 15-річна Оксана спізнилась додому на 15 хвилин, за що її суворо покарали батьки. Наступного разу знову затрималась, але через страх знову бути покараною, повернутися побоялась, а тому пішла до друзів. Так почалося її безладне життя, сумнівні компанії. Зараз батьки зовсім втратили контроль і дуже тішаться, коли дівчина просто приходить ночувати додому.
«Де покарання і пресинг, там однозначно буде втеча та брехня, – говорить психолог. – І виключно, щоб захистити себе. У майбутньому може статися так, що дитина вдягатиме маску. І в одному оточенні вона буде однією, а в іншому – геть іншою. І тільки задля самозбереження».
Любов – безумовна
Ще одна історія. Двоє семикласників вирішили піти з дому. Нікого не повідомивши, хлопчаки рушили в далеку дорогу одразу після школи. Як згодом з’ясувалось, вони запланували піти з двох причин: їм набридли уроки, а ще вони планували разом винайти щось дуже важливе для людства.
Діти встигли пройти 10 кілометрів. Знайти їх вдалося пізно ввечері, промерзлими та голодними. За їх словами, додому вони йти боялися, бо там їх битимуть за погані оцінки. До речі, повернутися діти таки планували, але… через 20 років.
Психолог коментує, що в цьому випадку, швидше за все, діти вирішили піти шляхом сюжету якогось американського мультфільму або комп’ютерної гри. Комп’ютер – це дуже сильна залежність, і щойно батьки її запідозрять, одразу треба шукати спосіб замінити її чимось іншим. Наприклад, спортом.
Стосовно покарань, то тут головне не переборщити, вважає Тетяна Кулішка. Каже, карати потрібно вчасно, а не через тиждень, і робити це слід спокійно та без агресії. У жодному разі не нагадувати дитині її попередні помилки! Якщо хтось один вирішив покарати дитину шляхом заборони гри на комп’ютері, а інший виправдовує її та жаліє, згодом дитина почне маніпулювати. Якщо в родині двоє дітей, і батьки вдаються до порівнянь – «Подивись, Віталику, яка Оленка акуратна, а ти, як завжди, нечепура й незграба» – то це для дитини сигнал про те, що її не люблять.
«Знаю людей, які пронесли через усе життя нелюбов своїх батьків, пригадуючи, що брата чи сестру любили більше, – говорить Тетяна Кулішка. – До того ж, любов має бути безумовною. І домашнє завдання, яке дитина зробила чи не зробила, до любові не має жодного стосунку».
Ще гірше – байдужість. Якщо, наприклад, мама б’є дитину, а тато спокійно читає газету, то дитині таке болить ще більше. І врешті, каже психолог, як це не парадоксально, але такій мамі дитина пробачить, а татові – навряд. Бо пробачити байдужість дуже непросто.
У підлітковому віці головне – спілкування. Якщо з дитинства не налагоджений контакт з батьками, то син чи донька обов’язково знайдуть інший канал комунікації, але тоді вже не матиме потреби спілкуватись у сім’ї. Щоб цього не сталося, треба запрошувати друзів свого чада додому, цікавитися усім, що відбувається в його житті.
«Не слід стидатися чогось від дитини навчитися, обговорити з нею сімейні проблеми, – резюмує Тетяна Кулішка. – Дитина має знати, що батькам теж буває важко. А взагалі домашня атмосфера має бути такою, щоб дітям хотілось бути вдома».
Без слів
«Батьки-діти» – вічна тема. Про емоційний контакт, любов і довіру, – говорить психіатр Ігор Тодорів. – А взагалі-то, людину можна назвати машиною, бо її поведінка стереотипна. Вона живе за моделлю, яку успадкувала від своїх батьків. Вчинки дорослих – родом з дитинства».
За словами Тодоріва, підлітки шукають свою особистість. І якщо батьки максимально дають дитині волю, тоді цей етап пройде безболісно. Дитина має вчитися бути самостійною без пресу. Якщо батьки гальмуватимуть цей процес, проблем не уникнути. Тут як і в стосунках вчитель-учень, вважає лікар: поки учень не відділиться від учителя, нічого не досягне. А за будь-який прояв самостійності необхідно нагороджувати насамперед емоцією та щирістю. Саме така похвала послужить вищим доказом любові. Крім того, Тодорів говорить про важливість невербальної (безсловесної) комунікації. «Коли батько говорить одне, а інтонації та поведінка сигналізують про нещирість, це дитину замикає, – говорить психіатр. – Якщо між батьками є проблеми, а вони демонструють, що все гаразд, то діти це відчувають. Хоча, звісно, підлітку важливіше ставлення саме до нього».
Право на помилку
Кажуть, є дуже простий спосіб зіпсувати свою дитину: прокинутись лише тоді, коли вона стане дорослою. Щоб цього не сталося, викладач Прикарпатського університету і психолог-практик сімейної та позитивної психотерапії Христина Дмитерко-Карабин радить:
- Пам’ятати, що підлітки шукають свою мотивацію, а не просто слухають маму і тата. Тому важливо допомогти їм зрозуміти, що успішне навчання і вміння долати труднощі стане фундаментом для майбутнього;
- Допомогти знайти і заохочувати до хобі, яке є розвиваючим;
- Проводити час разом;
- Спілкуватися не в наказово-авторитарному тоні, а розвивати партнерство, даючи рекомендації;
- Гнів, агресія – природні емоції. Треба дати підлітку право виявляти їх у коректних формах, допомогти навчитися говорити «я злюсь на…», «мене ображає…». Це допоможе уникати затяжних образ;
- Підлітки не сприймають вимог дорослих, якщо вони самі їх не виконують. Наприклад, зауваження «не кричи», не працюватиме, якщо батьки підвищують голос один на одного.
- Слід бути обережним із прикладами успішних ровесників, особливо, якщо самооцінка вашої дитини невисока. Обов’язково помічати здібності та успіхи дитини, порівнювати її ріст з її ж попередніми досягненнями.
- І найголовніше! Усвідомлювати недосконалість і свою, і дітей. Давати і дітям, і собі право на помилку. При цьому розвиватися, і по-новому вирішувати проблеми. Співвідносити вимоги до себе і близьких. Щасливий не той, в кого немає проблем, а хто вміє їх вирішувати.
Comments are closed.